Маленьке, потішне, воно принесло з джунглів у радгосп свій гарячий південний темперамент, жвавість та спритність виявило таку, що не знали, куди з ним подітись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться під руку, шпурляє. Фікуси поламало, миски побило, фіранки подерло. Дроти та антени — це для нього мов ліани в джунглях, з кутка як плигоне і на шнур електричний вчепиться, гойдається і ніби сміється своїм пустощам. Йому весело, а господиням до сліз, бо вже воно пішло від хати до хати і так дійшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до міцних робочих рук діда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, він цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура.
— Невже ж оце і я колись таким був? — дивувався дід Смик.— Невже і я від такого походжу?
— Від такого, від такого,— жартували в майстерні.— Тільки загордилися, діду, цураєтесь... А воно впізнало, родичається.
— Що ж ти думаєш про нас, макако? — допитувався дід Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зірко й уважно дивилось на нього.
На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тільки недовго прожило мавпеня там: якось вночі вискочило з помешкання, і вранці знайшли його на винограднику замерзлим.
— Друзі! Не треба смутку,— трохи манірно вигукнула вчителька англійської, що зовні мало чим і різнилась від випускниць.— Давайте краще голосно помріємо про ваше майбутнє.
— Про це краще голосно помовчати,— підійшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.— Мрійників у нас і так — не розминешся... Ах, на цілину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубі з своїм милим дуети співати! А минає кілька років, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: "Троє дітей, коза, ще й строїмось!.."
— А по-моєму, працювати й веселитись — це ніколи не набридне,— з певністю каже Тоня і, підхопившись, гукає через голови до директора школи: — Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танці?
— Ви тепер люди суверенні...
Пари одна за одною закружляли в танці... А на другім кінці столу дедалі гучніше розлягається пісня: щойно співали чабани, а зараз співає подружжя Осадчих — Кузьмині батьки. Він бульдозерист із каналу, а вона доярка, і хоч зайняті обоє, але жодної гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечір не мине, щоб вони не сіли отак удвох і не затягли дуетом... Сім'я в них велика, але живуть дружно і якось ніби легко, від молодості й до сивини ведуть життя, як пісню, в два голоси — злагоджено, рівно. Так зіспівались, що всі переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, підхоплює їх точно, де треба, і Лукію, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвіває, боляче стає на душі, що сама вона зараз не веде отак пісню з кимось у парі. "А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зігнали, чаєнят забрали". Пісня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що співають, зовсім не сумні, на устах у молодиці навіть блукає невідповідна до пісні усмішка. Осадча й Лукію заохочує:
— Співайте й ви.
Та Лукії сьогодні чогось не співається, їй просто хочеться отак сидіти поряд з капітаном, слухати його тиху мову, відчувати тонкий запах парфумів, що йде від нього,— чи, може, це запах океану?
— Така пісня... Така пісня... — схвильовано каже капітан.— Яку це душу треба мати, щоб скласти її...
Аж чорні від смаги люди ідуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непоєні, і припаси кінчаються... Гніздечко знайшли, зруйнували, а потім самі ж і пошкодували за свій вчинок, і з жалю пісню про цей випадок склали, створили на безвік...
Осадчі заспівують уже нової, молодь танцює, Тоня, випнувши груди, розвіваючи накрохмаленим платтям, білим, як піна морська, літає у вальсі... Партнером її — молодий вчитель фізкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на голові ціла купа важкого гофрованого чуба, під носом вусики, ті вусики, мабуть, подобаються Тоні, бо протанцювала раз, починає з тим самим і вдруге... Від погляду Лукії Назарівни не приховалось, що син її, притулившись під деревом, стоїть якось сиротливо, не танцює, і усмішечки його стають все кривіші, якось жалібно кривлять хлоп'ячі губенята... Лукія ладна була хтозна-що зробити зараз тому дівчиськові, що так зловживає почуттям її сина, ранить його своїми витівками. І це ж тільки починається, а що буде потім?
З усіх дівчат за столом зосталася сидіти тільки Ліна, вона чомусь не пішла до танцю, сидить і незмигно дивиться на капітана, який саме про щось перемовляється з Лукією. Та ось, безцеремонне відтиснувши Лукію, з стільцем до капітана підсідає Яцуба.
— Так що ж, Іване, і ти у відставку? Давай, давай, удвох нам буде веселіше.— Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий їжак стриженої під бокс голови надає йому якоїсь колючості.— Хоч зійдемось коли та молодість згадаємо... Пригадуєш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну ніч з барабанами ходили?
— Щось не пригадую,— заперечив Дорошенко, бо й справді це таки без його участі було.
— Ні, це ти забув! — енергійно наполягав на своєму Яцуба.— За давністю літ забув... В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька — та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скільки людей мене боялось, Іване, та яких людей! Професори були, академіки, діячі з дореволюційним партстажем...
Яцуба ненароком стрівся очима з донькою і враз на півслові осікся.
Весь вигляд її, осудливо-гнівний вираз очей ніби говорив: "Чим ти похваляєшся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе ніскілечки не боюсь! І ніколи вже не боятимусь!" Ніби в знак протесту, вона встає з-за столу і, висока, стебеляста, в своєму чудовому білому платті, підходить до капітана:
— Чи можна вас запросити до танцю? Капітан чемно підводиться, і вже вони йдуть у коло, Ліна спокійно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений її вчинком. "Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! — наче виказує вона, кружляючи в танці.— І ти мені вже нічого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!"
Гурт хлопців підійшов до столу, вони виціджують із графинів густу виноградну каламуть, і Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бік майора, не втримується знову від дотепу:
— Я на нього дивлюсь, а він на мене смотре! І хлопці щиро сміються, тільки Віталикові, здається, не до сміху, бо Тоня все ще літає у вальсі із своїм фізкультурником, літає найбуйніше, збуджено грає очима до партнера, пускає бісики так, що Віталик вже, видно, не може на неї дивитись,— Лукія бачить, як він вихнув кудись убік, зник у кущах.
А вона, та безсоромниця, після танцю, обвіваючись газовою хустинкою, ще й до хлопців підійшла, запитала, ставши наввипинки:
— Де ж це Віталик? Хм!..
— Вчорашнім днем клянемося: тільки що був тут,— жартує Грицько Штереверя і сам бере Тоню до танцю, тільки з ним дівчина танцює без того натхнення, що досі, чимось занепокоєний погляд її блукає по натовпу, і після танцю вона одразу теж кудись зникає.
Люди потроху починають розходитись, капітан Дорошенко, незважаючи на підозрілість, що майнула в Яцубинім погляді, бере Лукію під руку, щоб проводжати її додому, і йдуть вони неквапом через шкільне подвір'я, входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими.
В одному місці в кущах вони чують шарудіння, хтось ніби схлипує, шепоче гаряче, пристрасно:
— Хочеш, я піду зараз туди, при всіх йому скажу, що він мені не потрібний, що я тільки так з ним танцювала, бо ти ж не танцюєш! А я тільки тебе люблю, тільки тебе й любитиму! Ну, пробач мені, пробач, Віталичку мій!
Зашаруділа гущавінь, і, виходячи з парку, Лукія та капітан бачать, як двоє — вона в біленькому платті, а він у білій сорочці,— взявшись за руки, вибігли на шкільне подвір'я і віддаляються майданом поперед них.
Ніч тиха, місячна. Тополі не шелеснуть. Серед шкільного двору турнік поблискує на місяці, як і колись поблискував, ще на світанку їхньої юності. Може, це він той самий, так досі й стоїть. Колихалася колись на ньому молода дівчина, випускниця технікуму, а як зістрибувала на землю, падала просто в обійми молодого моряка... Зупинившись, Лукія й Дорошенко стоять безмовно, дивляться на той турнік, маревно освітлений місяцем. Де взявшись, підбігають до нього ті двоє, чия ревність тільки-но була спалахнула в гущавині парку і де наступило, видно, й примирення. Мить — і дівчина вже на турніку. Наче злетіла туди! Високо гойдається, дриґає ногами, сміється. Але довго так їй не втриматись — руки мліють, Лукія аж по своїх чує мовби, як вони мліють. А приземлятись ніби й справді страшно, страх цей, правда, більше від пустощів, хочеться, щоб хто-небудь підхопив... Чого ж ти стоїш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув руки, і вона просто в обійми падає йому, легко, білопінне падає з неба... По якомусь часі уже він, хлопець, на турніку, чути, як залізо перекладини поскрипує, а ноги злітають кудись аж до місяця.
Лукія й Дорошенко стоять, очей не можуть відвести, як наяву, оживає перед ними казка ночей їхніх далеких, чистих...
А біля школи тим часом ще танці. Зосталася тут переважно молодь, батьки та вчителі порозходились, лише недремний майор Яцуба походжає, натуркує молодого Мамайчука:
— Пора, мілєйший, виключати радіолу... Бо й світло я вже виключаю.
— А місяць?
— Що місяць?
— Чи не могли б ви заодно і його погасити?
Коли ж радіола вмовкла, ілюмінація погасла, хтось зненацька задзвонив шкільним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську... Аж занишкли всі, вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснім, без відлуння тане в просторах їхньої випускної ночі...
Коли стихло, майор Яцуба підійшов до дочки, що стояла в гурті дівчат:
— Ліночко, додому! — і в голосі його пробиваються аж запобігливі нотки.
— Я ще не йду,—— відвернулась дочка.— Ми йдемо зустрічати схід сонця.
Схід сонця застає їх в степу.
Як у Москві випускники йдуть зустрічати схід сонця на Красну площу, а в Києві — на Володимирську гірку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлігся перед ними, як безкраїй, злегка синіючий, заімлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже світлішає, рожевіє на сході, хвилює своєю великістю. Високо-високо в глибинах блакиті викупуються реактивні, небо від них аж дзвенить, і хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а ці хлопці й дівчата вже передчувають його, вже бачать його вгорі, у вранішнім першім промінні, що барвить білий летючий метал.
VII
ПІКЕТАЖИСТКА
Що упертіше вона бунтувалася проти нього, то він все більше і більше її любив.
Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пішов би ради своєї Ліни, не було таких труднощів та перепон, яких він не кинувся б долати ради її майбутнього благополуччя.