Доки вони з ним порались, бійці один по одному вискакували з будинку і кидалися, як у прірву, через подвір'я, сподіваючись прохопитись далі, до своїх. Деяким вдавалося проскочити поміж вибухами, інші зникали на згарищах у клубах диму, і вже їхнє лахміття летіло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грім вибухів, тріскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє піхотинців упало, корчачись, на самих східцях, то більш ніхто не рискував вириватися з будинку. Зліва, десь уже зовсім близько, зайшов бронетранспортер і прошивав тепер з кулеметів самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячі уста:
— Оточені!!!
Сагайда кинувся від Черниша до бійців:
— Що таке? Що?
На якусь мить стало тихо, як у могилі.
— О-то-че-ні...
Сагайда інстинктивно рвонувся до виходу, але поріг йому загородили поранені, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки крові по східцях.
Подвір'я вже спустіло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ поранені. Гвалт стихав даленіючи.
Сагайда збентежено окинув оком присутніх і стрівся поглядом з Сашею Сіверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї.
Сіверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозуміло, здивовано. "Як же це так? — запитував його погляд. — Під час загального наступу, серед бойових успіхів на всіх фронтах і раптом опинитися... в мішку?" Це здавалося безглуздям. Одначе сумніву бути вже не могло: залізне кільце замкнулося.
Бійці, притихлі й насторожені, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усім своїм вольовим, рішучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопіт за всіх — за їхнє життя чи смергь... Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, що запитливо шукали підтримки, надії, командирської влади. І велика, досі не знана відповідальність — чув — лягає йому на плечі нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар.
— Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати...
Плечі його піднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий літній боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкіру.
— Кулемет справний? — запитав Сагайда.
— То що? — блимнув боєць спідлоба. Руки в нього були в засохлому болоті, як шкураток.
— Справний, питаю?
— Ну, справний...
— Не нукай — не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях.
— Я не з вашого батальйону...
— Що-о?
— Не кричіть! — спокійно підняв голову боєць. — Страшніше бачили — не злякались... А тут ми тепер... усі однакові!..
Темна кров ударила Сагайді в обличчя.
Знесамовитілий, наблизився він до бійця впритул і, ледве стримуючись, виговорив:
— Я наказую!
— Своїм наказуй...
Не встиг боєць відхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в підборіддя збив його з ніг.
Стало тихо. Боєць, не підводячись, провів долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всі чекали: що він робитиме? А він, ні на кого не глянувши, взявся неквапливо, зі звичністю професіонала встановлювати кулемет на порозі.
— Другий номер! — гукнув Сагайда.
— Я.
— Скільки дисків?
— Повний короб.
— Сюди!
Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь підкресленою офіційною шанобливістю:
— Товаришу гвардії лейтенант... Тут найнебезпечніше... Дозвольте й мені стати на дверях!
— Ставай.
Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводі Срерцева оглянув весь будинок, підрахував зброю, бійців та боєприпаси. Чим більше він цим клопотався, тим більше зростала в ньому певність, і становище здавалось не таким уже й безнадійним.
Виставляв пости біля вікон, біля кожної дірки, звідки можна було вести огонь і робити спостереження. Інструктував при цьому бійців детально, впевнено, як наряд на розводі. І бійці потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, ніби й справді йшли в гарнізонний наряд. Незнайомі, з інших підрозділів, вони вже чітко виконували волю Сагайди і звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача.
Більшість бійців зосередилась у залі другого поверху, де було найбільше вікон. Звідси можна було обстрілювати всю тилову частину подвір'я, на яке вже зайшли зі степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на віддалі будинок.
Вечоріло.
Внизу, десь під самими вікнами, почувся гомін чужих голосів.
— Русь, здавайся! — донеслося звідтя в розбиті вікна. — Здавайся, ми не будемо вбивати!
А загледівши в вікні бійця-узбека, завалували, заги-кали:
— Монголи! Азія!
— Русь, здавайся!
— Гранатами! — скомандував Сагайда бійцям, що стояли навпроти вікон. — Покажіть їм Русь!
Бійці, тулячись до стін, висунули з вікон самі лише руки і опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревіло, і після того довго було чути стогін: "О-о-о! О-o-o!"
Потім і це замовкло, і звідти ніхто більше не гукав.
Кулемети з броньовиків різонули по всіх вікнах.
Черниш лежав у кутку під стіною. На мить він опритомнів і попросив пити. Пошерхлі губи його злипалися, він із зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло. Опинившись у похмурому підвальному приміщенні, Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх. Бункер!
Довгий низький підвал із склепистою стелею весь був завалений меблями, валізами, клунками. В глибині його спокійно горіла на столику свічка, а біля неї в широкому кріслі понуро сидів, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим підборіддям. Помітивши бійця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього.
— Ви ще тут? — запитав він.
Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом:
— Was wollen sie?
— Води, — сказав Блаженко, показавши жестом, ніби п'є. — Води!
Старий неквапом взяв зі стола невеликий бронзовий бюст і, показуючи його бійцеві, виговорив задумливо, шанобливо:
— Кошут...
Блаженко переплутав це слово з "тешік" (будь ласка), яке він знав, і заперечив:
— Ні, не це! Води, розумієш, води! — І знову показав, ніби п'є.
А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків — гонведів.
— Габору нем йов! — кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати.
Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках.
Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він — всупереч совісті — візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами?
У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому:
— Пий, графе! Роман боявся отрути.
— Пий... Кошут! Угорець пив.
— Стоп! Досить!
Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде.
— Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумієш... То щоб поховав по-людському. Чуєш?
Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі.
Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з'являтися на видному.
Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами.
"Сонце заходить на погоду", — відзначив мимохіть Роман.
Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м'язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті.
— Товаришу командир...
Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка.
Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці.
— Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув.
— Де Брянський?.. Де Сагайда?
Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки.
— Відправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа:
— Ідуть!
І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу.
— Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха.
За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців.