Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв'язаних по руках і ногах, на кам'яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: "Виходьте,, люди, з неволі!"
Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, ьихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То* за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиж-день-другий заходив до Ліди.
Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур'ян поглинув його, як море піщинку.
Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур'янів.' Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.
Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій... Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась... Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? його ж німці забрали ще взимку... Грицько приклав пальці до губ і строго:
— Тс-с-с! Дома сестра?
— У хатинці. Звідки, Гришо?
■— Мовчи! — і Грицько, згорбившись, прослизнув до хати.
його розмова з Лідою була коротка. У віконечко видно: Гриша гарячково жестикулює руками, відкидає назад спітнілий чуб, нервує, не знаходить собі місця. Ліда говорить спокійно. І раптом, різко обірвавши Грицька, крикнула. Крикнула грубо, з тремтінням у голосі. Шибка тоненько дзенькнула — і запала тиша.
Хмельовий, ламаючи кущі, прожогом метнувся мимо кабиці. Не обізвався на Льоньчин голос, а пригнувшись, стрімголов полетів бур'янами до низу, наче за ним хтось гнався.
Бідний Грицько! Мабуть, здалека прилетів, через гори й ріки пробирався, щоб поговорити з нею. І ось — погомоніли... Чого з ним Ліда така... немилосердна? с
Грицько Хмельовий в ролі Отелло
(З щоденника Ассоль) В один вечір — дві такі зустрічі!
Перша принесла стільки радощів та хвилювань. Нарешті — справжнє діло передбачається!
Друга зустріч і розсмішила, і засмутила Ассоль, і, якщо бути відвертою, трохи потішила самолюбство.
А втім, усе по черзі.
Неждано-негадано нагрянув (зашифровано) Тарас Іванович. Те, що він власною персоною з'явився на очі своєї вихованки, свідчило про одне: є серйозна розмова. Інакше для чого ризикувати, під носом у зелених пробиратися на стареньку шхуну, яка загубилася серед піратських кораблів? І справді, розмова була важлива. Він сказав: "Пірати схопили наших, кинули їх в трюм. Якщо до ранку не звільнимо — все... Зараз дорога кожна хвилина". Він пояснив, що доручено зробити зурбаганцям, і як вони повинні взаємодіяти (зашифровано) з краснопільською групою. Крім того, додав: "Продовжуй вивчати піратські документи. Твої дані дуже важливі для нас. Щосуботи, як і домовлено, ти повинна інформувати нас..."
В його присутності Ассоль все ще відчувала себе ученицею: розгублено червоніла, ніби її викликали до дошки й запитали: "То який перший закон Ньютона?" І коли він зауважив: "Ваша група добре себе зарекомендувала, — передай це своїм друзям, — сподіваємось, не підведете й зараз", — для неї це прозвучало: матеріал засвоїла, ставлю оцінку п'ять...
Прощаючись, Ассоль хотіла сказати старому щось тепле, хороше, та відбулася знов офіційним учнівським — "до побачення".
Коли він пішов, Ассоль теж почала збиратися в дорогу. Треба негайно зустрітися з Бітт-Боєм. Раптом грюкнули двері, і в каюту увірвався ...Грей. Так, Грей, хоч він і не мав права заходити. Він був чудний, зурбаганський капітан: чуприна настовбурчена, обличчя бліде, аж синювате під очима.
— Що з тобою, Грею? — занепокоїлась Ассоль.
— Вчора був у вас (Федоренко)?
— Ну?
— Він чіпав тебе?
— Ну?!
— Що ти нукаєш?! — підскочив Грей. — Я вб'ю його! Чуєш? Вночі, сьогодні ж, пришешелю негідника!
Це було так серйозно і так по-хлоп'ячому комічно, що Ассоль мимоволі засміялася:
— Причина кривавої помсти? Чи не ревнощі?
— Це моя справа!
— Прекрасно! Капітан Грей в ролі Отелло...
— Це моя справа!
Він був смішний у своїй дитячій гарячковості, і запальні слова його звучали кумедно й... зворушливо. Та Ассоль добре знала: Грей не любить жартувати. Він зробить все, що задумав, і це було вже гірше.
Вона примирливо сказала:
— Відкладемо драми на пізніше.
— Я вб'ю його! — як заведений, бубнів Грей. Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.
— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?
— Я прикінчу його!
— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!
— І чорт з вами!
— Дурень! Іди геть, бо... — вона б ляснула його по шоці, аби це був не він, капітан Грей...
Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства".
* * *
Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.
Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець. Буває ніч, коли здається: все живе спить...
— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.
— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.
— І ти, Михаиле?
— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?
Вони взяли лівіше. їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група красно-пільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і... Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.
Нерви були напружені до краю-. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.
— Мишко, не сопи...
— А ти не човгай— лапами.
. Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.
— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити...
— Тс-сс!.. Бачите?
В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.
Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих •— справжня тобі в'язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам'яними стінами, з вузенькими віконцями, заґратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.
За кам'яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.
"Про що думаєте, хлопці?" — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. "Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам'яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок".
Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково.
Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали "таблетками". Дві такі "таблетки", оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. "Я принесу", — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: "Батькова робота?" А вчитель нахмурився: "Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть".
їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба; смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Боб-ринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п'ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані "фердінан-ди", "тигри". Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені "зуби" гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити "штепмордер"— степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці.
Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компановкою. Туди й поспішали "печерники". В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті брови, позираючи в світанкову каламуть, і лається: "Де їх трясця носить!" Та й хто б не лаявся: домовились зустрітися опівночі, а вже світає. Тепер чекай наступної ночі.
— Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило.