Я й пішки дійду!
— Полтйник!
— До біса! Так я завтра раненько... На все, голубчику! — І він, мов барило, покотився по панелі.
ЧУДО І ЩИГЛИК
Землю охопила перша остудь. Заболочене місто мороз обернув у сірий камінь. Вичовгані ногами панелі,, вкриті товстим шаром лушпиння, видавалися тепер за мармур.
Коли Гайсин їхав на вокзал, візникова конячка лунко цокала підковами по бруку й бадьоро пирскала білими від паморозі ніздрями. В нього теж побіліли вуса, які він носив, навіть ризикуючи бути пізнаним.
На пероні довелося добре попрацювати ліктями й кулаками, доки він вліз до вагона. Після третього дзвінка потяг постояв ще стільки, щоб кондуктори і залізничні охоронники встигли висадити мішечників із їхніми клунками й мішками, і тільки тоді рушив. Тепер можна було висмикнути свої ноги а чи руки, затиснуті в натовпі, і присісти на свій чемодан. Гайсин так і зробив. їхати треба було більше трьох годин, та ще стільки ж кіньми. Від такої перспективи він поморщився, розстебнув ґудзики на комірі' френча, а за одним заходом перевірив і свої кишені.
Повітове місто, до якого нарешті приїхав Гайсин, лежало в долині між горбами. За що назвали якусь сотню-дві підсліпуватих хаток містом, було незрозуміло. На,горі виднівся цвинтар. Там, певно, були поховані не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгороді
Місцевий літописець описав його так: "Наше місто засноване ще в середині шістнадцятого століття. Сюди ніби засилали з Росії злодіїв. Раніше воно стояло на горі і служило за городище від татар. Але там важко було з водою, тому пізніше спустилося до річки. Вона була межею від Дикого поля119. Посередині міста базарна площа, на якій в три ряди кам'яні крамниці, а посередині ряди столів з неструганих дощок. Базар збирається двічі на тиждень, а ярмарок — чотири рази на рік. Довкола площі кілька двоповерхових кам'яниць, а решта — мазані, під залізом. В місті п'ять церков та шоста на цвинтарі, куди вечорами ходить гуляти молодь. Молодь гуляє і в центрі, на дощатих тротуарах, або йде в кіно "Чари" чи в Народний дім, коли там бувають вистави. Є ще тут тюрма, реальне училище, гімназія, вища початкова школа і скарбниця".
З цією характеристикою ознайомив його в перший же день Оксентій Гаврилович Пугало, адресу якого дав йому Іван Семенович Кваша.
Прочитавши листа, господар заметушився й почав рекомендуватись:
— Учитель гімназії... Будь ласка. Для Івана Семеновича ми душу і тіло, як кажуть. Дочку хрестив. А ви його приятель?
— Так,— коротко відказав Гайсин, розглядаючи задушливий і запорошений кабінет.
— Такому гостеві ми раді. Прощу!
Господар стягнув із стільця старі штани й підсунув його Гайсину. На стільці наслідив щиглик, який пурхав над головою. Такими ж білими крапками була помічена й брудна підлога. Гайсин безцеремонно скривився, а сіре обличчя господаря зморщилося у винувату посмішку:
— Знаєте, тепер і цьому раді.
— У "колишні" потрапили?
— Звичайно, розумний так не подумає. А для мужика, коли ти письменний, то вже й пан.
— А може, в цьому є й зерно правди? У письменного ясніший розум.
— І то правда. А дозвольте вас спитати, надовго до нас прибули?
— Як упораюсь.
На більше у Пугала не вистачило сміливості, і він з винуватою посмішкою замовк.
—— Де тут можна зупинитись? — запитав уже Гайсин:
— Була до революції поганенька гоетиниця, а зараз там якийсь товариш оселився.
Слово "товариш" Пугало ніби проволік по землі. Помітивши примружений погляд гостя, злякався.
Виручила господиня, подавши голос з другої кімнати:
— Окс, може, товариш із нами пообідають?
— Дружина, Тамара Микитівна! Мабуть, голодні, так просимо. Як вас величати?
Коли Гайсин назвав йому прізвище, Пугало поблимав очима й засяяв:
— Яхонтів? Аякже, чував, чував!
Якщо господар був сухоребрий, з впалими щоками, порослими колючою щетиною, із ріденьким чубчиком на голові, то його дружина була кругом з достатком, червонощока і з чорним пушком на верхній губі. До пари їй був такий же одутлуватий самовар на столі і величезна труба грамофона, під якою посадили гостя.
— От товариш Яхонтів,— сказав Пугало,— цікавляться, у кого б їм зупинитися. Ненадовго?
— На тиждень, на два,— відказав Гайсин.
Тамара Микитівна вже встигла оглянути гостя і визначити його стан.
— Може, скажеш, у Гречки? Хіба це по них? Як ненадовго, то й у нас же. можна перебути. Тільки вибачайте, ми тут по-провінціальному.— Наливши чаю в обрізану зелену пляшку, недобрим оком зиркнула на Пугала.-— Одна залишилася ще справжня склянка, так і на ту влучив сісти йаш Оксентій Гаврилович.
Господар засовався, але Тамара Микитівна попереджаюче виставила пухленьку руку.
— Ти краще не виправдуйся, бо ще більше осоромиш мене.— Потім тяжко зітхнула.— Чи воно ще довго буде мучити нас ця свобода?
Господар засовався ще дужче:
— Ой які ж ви страхополохи, а ще мужчини. А я кажу те, що думаю!
— Думати думай, а язикові волі не давай,— мовив похмуро Пугало.
— Тамара Микитівна користаеться з свободи слова,— заспокоїв його Гайсин.
— А в столиці як там з цими свободами? — уже сміливіше запитав Пугало.
— Дивлячись для кого.
— Та ну да... Який-небудь товариш може тебе облаяти останніми словами. А попробуй ти його—контра!
— Мене один молокосос назвав гідрою. Так я йому як дала по потилиці, і досі обминає третьою вулицею.
— То ще й хоробрий! — ущипливо сказав Пугало.—Ну, а що там чувати відносно Антанти?
— Антанта вважає, що більшовики не доросли ще до державної влади.
— Значить, не думає складати зброї?
— Інакше б уже визнала новий уряд.
— І не визнає. Не знаю, як там у столиці, а тут уже почали закривати церкви. Я, звичайно, розумію, що релігія — опіум для народу. Але чому автокефальну церкву 120 вже опечатали, а старої не чіпають? В народі невдоволення — чому та чого? А з релігії і на політику. І безбожники підливають масла в огонь: загнуздали старого батюшку і давай кататися по вулиці.
— Ти про отця Спиридона? — докинула й собі господиня.— Та на такому снопи можна возити, не те що якогось хлопчака. Другий вам Распутін. І все, щоб молоденька! Кажуть, у Петлюри полковником був.
— Це так вони завтра й мене загнуздають! Я ж пан, учитель. Двадцять років учителюю.
— На біса ти їм здався! З тебе й Горобець уже сміється. Каже, заліз, як тарган у шпарку.
— Це що, прізвище таке — Горобець? — зацікавився Гайсин.
— То він сам себе так назива. А по паспорту — Воробец. Із щирих!
— Хіба то щирий? Рогач, ото щирий. Слова не скаже інакше, як тільки по-українському.
— Рогач — то самостійник!
— Він і сам не зна, що йому треба. Всі ви такі, доки не поженитесь!
— А він що, із заможних? — спитав Гайсин.
— Ото й дивно,—мовив уже Пугало.—З голодранців голодранець, а руку за куркулями тягне.
—Йому аби по-українськи балакали!
— І Горобець такий?
— Цей більш розвинений. Патріот справжній!
— А за кацапкою бігає.
— Цікаво з такими познайомитись.
— Будь ласка, хоч і сьогодні. Тільки гукну... .
— Краще, щоб такі сюди дороги не знали. Пугало знітився:
— Гадаєте, що вони до нас заходять? Ми з такими компанії не водимо.
— Видно, чим вони дихають.
— Правда, Воробец служив у Червоній гвардії і проти гетьмана воював. Цьому пальця в рот не клади.
— Ви член партії? — враз спитав Гайсин.
Пугало навіть голову втяг у плечі від несподіванки. Він був певний, що коли кум Іван Семенович Кваша рекомендував йому Гайсина, то керувався чимсь важливішим, ніж звичайне пристановище. Але цей Гайсин чи надто обережний, чи в ньому помилився Кваша. Як тепер відповісти на цс запитання?
І Пугало, заникуючись, відказав:
— Тому, хто був у інших партіях, треба аж п'ять рекомендацій. Це не так легко. Співчуваючий! А ви давно в партії?
— Лежить анкета. Все ніяк не зберуся заповнити, хоч Наркомзем121 обіцяє свою рекомендацію.
— То чого ж ви? З такою рекомендацією...
— Почекаєм! — відказав Гайсин, натиснувши на це слово.
Пугало аж зітхнув:
— Та це така справа, в ліс не втече.
Тамара Микитівна не дуже вслухалася в їхню розмову, але, почувши слово "нарком", стрепенулась. Повні її губи враз склалися в солодку посмішку.
— А як же ваша родина — дружина, дітки?
— Хіба я вже такий старий! Ще не встиг одружитись!
Господиня метикувала щось з хвилинку, потім схопилась і рішуче сказала:
— Окс, треба ж і совість мати: Олександр Петрович з дороги. Я зараз вам постелю.
— Ми такі раді новій людині,— сказав Пугало.— Про чудо чули?
— На Вінниччині? Кажуть, ікона обновилась.
— І в нас теж. Під Іванами. Справжнє чудо. Баштан там. Сидить собі сторож у курені, коли щось заговорило. Під ним. І на другий день. Тут уже й люди зібрались. Сторож приклав вухо до землі. "Хто там?" — питає. "Дух святий",— відказує голос "А коли скінчиться більшовицьке движеніє?" Ну, тут дід уже щось наплутав, а може, не дочув, бо трохи глухуватий. "Чи ніколи, чи на Миколи",— каже.
— В природі все можливе,— сказав Гайсин, але так, що не можна було розібрати, чи він серйозно говорить, чи іронізує.
— Звісно, на темних селян покладатися не можна,— сказав Пугало.— І піп, мабуть, підлив масла. А баби, як той зіпсутий телефон. Я про це хочу написати до газети. Про релігійні забобони. Як ви гадаєте. "Вісті" надрукують?
— Кожна тема, як палиця, має два кінці.
— Я вже розпочав. Хочете, почитаю?
Але в справу рішуче втрутилася Тамара Микитівна:
— Буде ще й завтра день, а зараз дай людині спокій. Десь наша Аспазія забарилась.
— Де ж тут так допізна можна бути?
— Розпустилася молодь,— буркнув Пугало.
— Мабуть, у хорі на репетиції. Вона в нас така: і в "Просвіті" 122, і в драмгуртку.
Тим часом Пугало вже надів окуляри і з рукописом приладновувався до каганця. Але Тамара Микитівна потягла його за рукав:
— Облиш. Який писака знайшовся. На добраніч! За постіль пробачте. В столиці, звичайно, краще!
Сонгород — місто невелике. Воно не мало ні фабрик, ні заводів, хіба що одну сушарню, на якій працювало п'ять чоловік. Тому все, що було більш вимогливе, тікало до губерніальних міст. А ще більше було тих, кого гнали туди злидні. Під солом'яними стріхами, та й під бляхою, залишалися або немічні, або старі та молодь, що не встигла ще вилетіти з батьківських гнізд.
Місто не жило, а ниділо. Десятками років не міняло свого вигляду: вулиці вимощені бутом лише в центрі.