Парубок чи дівчина — не цілі люди. У Святім Письмі читають, що Господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.
Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці, і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.
А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса, як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.
Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти — серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.
Тепер зустрілись на вечорницях, Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:
— Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.
— Ведмедище мені не сниться, а сниться мені не раз той козак, що мені життя врятував.
— Невже ж сниться? Ти його не забула?
— Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.
— А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?
— Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.
— Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього без перестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.
— Яка ж це небезпека?
— Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі? Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час і застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.
— Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.
— От славна ти, Марусе, дівчина, — зрадів Тарас. — Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити...
— А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.
— А чому я цього не бачив?
— Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.
Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. "Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?"
Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже її любив.
— Матусенько, — промовив одного разу, — дідусь Кіндрат сказав недавно, що мені женитися пора та що чоловік без жінки — то не ціла людина. Чи добре він казав?
— Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде. Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора... роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.
— Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?
— Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.
— Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.
— Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.
— А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну? Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до
грудей.
— От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом. Боже, благослови!
— Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю... Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.
Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.
— Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.
Маруся почервоніла мов рак і сказала:
— Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.
— Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам'ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?
Він узяв дівчину за руку і дивився їй любо в очі. Вона поставила коновки, обидвоє стали одне проти одного. Маруся перебирала в пальцях мережку фартушини, схиливши голову.
— Ну, як же, Марусе, я хочу від тебе почути слово, бо покохав тебе, Марусенько...
— Подумай, Тарасе, як воно було б? Ти славний козак, на все село перший, твоїм іменем село назвали, а я проста собі дівчина.
— Не говори таке, Марусе, бо у нашому селі нема ні простих, ні бідних — всі ми рівні, всі вийшли з однакової біди з-під старостинської кормиги, а тепер своєю працею надбали всього доволі. Хіба ти думаєш, що мені б десь у місті дружини шукати? Або, може, мене не хочеш, бо вже другого полюбила...
— Нікого я, козаче, не полюбила, лише тебе одного! Я тоді ще була дитина, коли ти мене там, на фігурі, від смерті врятував, а коли я згадала, що й мені пора вийти заміж, то про тебе одного думала, ніде правди діти...
— Коли так, то й гаразд, люба, кохана Марусе, коли ми зговорилися, то я зараз старостів посилаю. Нащо відкладати?
Знову йшли далі. Тарас хотів від неї забрати коновки з водою і піднести, та вона не дала.
— Як же воно! Отаман козаків буде воду носити! — Ні для кого я б цього не зробив, а для тебе...
Прийшли під хату. Маруся віднесла воду і вийшла знову.
Не могла не зробити цього. її мрії збулися. її любить найкращий козак. її магнітом тягло до нього. А до того була ще літня гарна погода. Ясне українське небо вкрилося рясними зірками. З поля несло пахощами дозрілої трави, з городів — пахощами квітів. А соловейки в кущах щебетали, аж заливалися. Найкраща музика любові — це соловейків спів.
Стояли так довгенько під вербою, не говорячи ні слова. Обоє розмовляли без слів, хіба за руки держалися.
— Марусе! — кликала крізь вікно мати. — А ходи вечеряти.
Вони стрепенулися, наче з чарівного сну прокинулися. Маруся пустила руки Тараса і хотіла бігти в хату. Тарас обняв її міцно і поцілував на добраніч... Розійшлися, стривожені... Маруся стрибнула в хату, Тарас повагом пішов додому.
Кілька днів пізніше Журавель з Жуком мандрували до хати Судаків, несучи під пахвою чималий буханець хліба.
Маруся була засватана. Все село з того раділо, бо кращої пари не знайдеш. Лише тим парубкам, що теж гадали Марусю сватати, не було це до душі.
Свати верталися від Судаків вже добре хмільні, тримаючись під руки. Журавель Жука спитав:
— Скажи мені, брате, хто їх засватав?
— А хто ж би? Ми обидва — ні я сам, ні ти сам, лише ми обидва.
— Неправда, брате, — відповів Журавель, — ні ти, ні я, ні ми обидва.
— Чудасія! А хто ж саме?
— Кажу тобі, що їх засватав ведмідь, якому Тарас так гарненько кулею подякував. От що!
— Справді! Ти правду кажеш. Ведмідь, аби здоров був, —хе, хе, хе!
— Ха, ха, ха!
Так сміялися свати, аж голос по селу лунав.
Незадовго і весілля відгуляли — та ще й яке! Цілий тиждень водилися з музиками, всім селом відгуляли весілля свого отамана, подарунків повну хату поназносили.
Тарас зробив добрий початок, бо за його прикладом пішли всі, що дотепер, теж за його прикладом, парубочили.
XX
Хоч Тарас зажив тепер родинним життям, хоч у хаті панувала згода і любов, та він не змінив ні в чому своєї дотеперішньої поведінки. Без упину турбувався про своє військо і не попустив нікому. Він добре знав, що коли б перестав держати над військом сильну руку, не згадував йому про важливі обов'язки, то воно знівечилося б. Особливо могло б це статися тепер, коли всім жилося добре і в достатку, коли села ніхто не зачіпав. Такий стан буває найнебезпечніший: він присипляє увагу людей, а заспану людину трудніше розбудити.
Та уходники думали інакше. Пощо всього цього, пощо морочитися вправами, коли ніяка небезпека не загрожує? Вже три роки татари їх не чіпають. Краще б пролежати в холодку та виспатися добре замість іти на вправи, замість ганятися, ставати в ряди та вимахувати списом чи шаблею, забавлятися по-дитячому.
Тарас на такі розмови не зважав. Увесь вільний від праці час проводив на вправах, на навчанні в степу, або таки на майдані серед села. Та лінивство уходників дуже його турбувало. Він відчував, що уходники скинуть його з отамана. Тарас ще в Каневі наслухався був від старих людей про славні в старовину міста, які тепер не мали ніякого значення. Роздумуючи над цим, він розумів, що було причиною їх занепаду. Люди забагатіли, розледачіли і в першій сильнішій сутичці з сусідом впали і знівечилися.
Тому він боявся за Тарасівну. Від такого нещастя може врятувати село якийсь новий татарський наскок, і цього він собі дуже бажав.
Але татари, мов заворожені, не показувалися.
"Як вони не приходять до нас, то треба їх пошукати", —думав собі Тарас і чекав весни, коли орда вирушить за своїм звичаєм на Україну, Польщу та Литву.
У Тарасівці було вже п'ять сотень добре вишколеного війська, яке п'ять років не мало ніякої військової роботи. Передусім він порадився із своїм однодумцем, вірним побратимом Трохимом.
— Який чорт зачарував орду, що не показується під нашими валами, а так свербить рука помірятися з нею. У всьому цьому я передбачаю якусь хитрість. Вони хочуть, щоб ми поснули, а тоді дадуть нам такого прочухана, що хто не по ляже, то певно піде в сирівці.
— Я знаю, — відповів Трохим, — що вони нас висліджують і добре відають, що в нас робиться.