Щось його дуже наші гайдуки подавили, либонь чи чого у середині не відбили. Кілька разів прийду, а він лежить у берлозі своїм, ані ворухнеться ні слова не промовить, я вже і заговорював до нього. Такий він здається вовкулака буде як і я.
— Ну, добре, добре, йди, а я тобі за це окремо дещо дам. Иди, а я таки ляжу під перину, бо чогось кості мені дуже ломить.
— Зараз іду, ви лише дайте яку лопату та віник...
— Ось тут у кутку, візьми.
— Добраніч панові!
Івась узяв глечик зі стравою, лопату, віник і посторонки та подався нагору.
— Ось тут, дядьку, ключ від кайданів. Підожди, я отворю,— говорив Івась, аж задихався. Він отворив колодку, і кайдани злетіли з рук. Касян зробив решту.
Тепер він випрямився і став випростовувати руки та ноги.
— От що то неволя значить, коли б так довше був закований, либонь, згорбатів би навіки.
— Ти, дядьку, позв'язуй отсі поводи, двері відчиню на гору, та поки що, аби нам хто не перебив, замкну отсі двері.— Івась вийняв ключ з другого боку і замкнув двері з середини. Поліз відтак по східцях і відімкнув двері на вишку. Звідсіля повіяло свіжим воздухом, бо в кімнаті була неможлива задуха.
— Тепер, дядьку, треба погасити світло, воно нам не потрібне і може нас зрадити... Ходім на гору. Там ти набереш сили, бо тут справді здохнути можна.
Повлазили оба на гору і полягали.
— Нам треба так підождати, аж усе у замку посне.
Тепер розповів Івась Касянові, як він перехитрив ключника, та самого пана каштеляна.
— Мудрий з тебе хлопець, що й годі, а знаєш ти, що тебе жде, коли б тебе зловили ураз зі мною7
— Коли я знаю Ярему Вишневецького, то й це знаю, що мене жде: мені би щонайменше голову відрубали...
— Чого ж ти на таке наважився? Я вже своє віджив, я вже в літах, та тебе ще шкода.
— Ні не шкода. Я тобі, дядьку, багато винен. Ти мене врятував від татарської неволі, а це мені Бог дав нагоду віддячитись тобі за твою добрість. Тому то не жаль було б мені вмирати за добре діло. Та коли воно діло добре, то й Господь-Бог нам допоможе, що втечемо, я маю певність.
— Мій сину любий,— говорив Касян, аж сльози йому в очах завертілись,— яке у тебе золоте серце.— Він обняв Івася і поцілував...
У замку все затихло. Чути було, як в конюшні хрупали коні сіно, а по башті над брамою ходить вартовий.
Виждали ще добрий час, а тоді Івась провів навпомацки Касяна під палісадник і показав з котрого боку можна спускатися, щоб у рів попасти...
Касян прив'язав мотуза і спустив у воду...
Потому Касян перехрестився і, держачись шнура, переліз через палісадник.
Івась вижидав з б'ючим серцем, чи поведеться, чи шнур не лопне під таким тягарем. Він перехилився через палісадник і дивився у пітьму в долину. За хвилю почув, як булькнула вода. Івась взяв рукою мотуза, він звисав вільно. "Слава ж тобі, Господи милосердний, тепер мені легше буде". Івась узяв клунок на плечі і прив'язав собі через плече, відтак обережно, мов кіт, переліз через палісадник, закрутив мотуза за ногу, зачіпився обіруч і з'їхав в долину, мов павук по павутині. В долині підхопив його руками Касян, щоб не попав у воду. Прошептав:
— Тепер, синку, веди, я на твоїй голові.
Івась знав добре дорогу. Пішли трохи далі, де вода висохла і перейшли рів. Ніч була така темна, хоч око виколи.
— То ще не все зроблено,— шептав Касян, держачись Івася за полу, мов сліпець.— Як воно стільки дороги пішки зайти та ще без зброї? Завтра, а чого доброго, ще раніше помітять нашу втечу, пішлють погоню, а тоді обороняйся, чим хочеш...
— Не журись, дядьку. Ось у мене за плечами дві шаблі, чотири пістолі, муніція та й харчів трохи. Усе я подбав, та налагодив... І коні у нас будуть... Я знаю, де людські коні ночують, піймаємо два та й годі...
— Що? Я би у свого брата коня крав? Вибачай, цього я не зроблю, хіба я конокрад? Я візьму татарського, панського коня, а мужицького не візьму. Вони люди бідні. Нам би добитися до якої ріки, сплести байдак хоч би хворосту і поплисти на плавню долі, ось як буде.
— Не Переч, дядьку, бо не ти проводиш, а я, і мене слід слухати. Тепер узяти що-небудь не гріх, бо ми в смертній небезпеці, так воно і у книжках святих записано.
— А у мене записано у серці, що так не можна. Як прийдеться йти у пекло, то хіба книжку твою візьму з собою, а там розверну перед люципером та й скажу: читай, шельмо, як мудрі люди у книжці записали, та й пусти мене звідсіля у небо... Егеж! То мудрагелі на-рошно таке у книжку вложили, щоб зі своїми гріхами перед Богом вибрехатися, а воно так не йде. Гріх, то гріх, коли тобі смертна потреба, як ти толкуєш, так пропадай, але хай душа твоя стане перед Господом чиста від гріха такого, як людська кривда. Це найтяжчий гріх...
— Дядьку, мовчи. Ти розписався, мов піп на проповіді. Чого доброго, ще хто підслухає...
Велися так мовчки. Івась обійшов довкруги замок, вийшли за село і подались на леваду, де ночували коні. Вони паслися попутані...
— Твій кінь десь тут буде,— шептав Івась — ану, приклич його по-свойому...
— Хіба ж справді?
— А так. У замку балакали, що як ти зчепився з гайдуками, то селяни, втікаючи, твого коня забрали.— Касян став стиха присвистувати на різні дивні способи.
— Як він тут є, то певно прийде.
Але кінь не приходив. За те у той бік наближався хтось, хто на коня не був схожий.
— Хто це тут волочиться? — спитав якийсь голос.
— Тихо будь, коли хочеш жити,— говорив Івась, підходячи до нього.— Хто це?
— Я Свирид Патика, а ти хто?
— Іван Чорноусенко.
— А чого ж ти вночі поміж коні блукаєш?
— Бачив ти того запорожця, що на Спаса жида розімняв, а опісля його гайдуки піймали?
— Як не бачити? Усі бачили, гарний козак, та жаль мені його, що так сердега попався.
— Як тобі справді жаль, то поможи йому втечи. Де його кінь? Хто його забрав?
— Коня забрав я і він тут пасеться. Але ледве, чи конем на вежу виїде...
— Не турбуйсь, а коня зараз сюди приведи, опісля тобі усе розкажу. Лише мовчи, Свириде, коли не хочеш мене занапастити. Приведи зараз.
Свирид пішов поміж коні і за хвилю привів двоє спутаних.
— Слухай! Запорожець є тут, коня розпутай та загнуздай хоч, коли сідла нема.
Касян устав із землі і наблизився...
— Свят-Господи, це ж справді характерник!
— Коли ти чоловік добрий, то роздобудь коня ще і для мого товариша, нам тікати пора і то зараз... Знай, що цей хлопець видобув мене із кайданів...
— Коли так, то бери ось другого мого, добрий кінь...
— Скільки хочеш?
— Грошей я не візьму,— каже Свирид,— така людина варта сотню коней, цілий табун, не то що.
— Даром не хочу, ось і гроші, які у мене є...
— Держіть коней, я зараз,— сказав Свирид і пропав у пітьмі...
За хвилю вернувся з двома узденицями і двома сідлами.
— Одно твоє, а друге я узяв чуже, завтра йому заплачу, бо значиться, хтось украв, а я недопильнував, як моя черга була...
Умить посідлали коней.
— Бери гроші,— каже Касян.
— Сказав, що не візьму, за того одного орендаря ти варта більше. Сідайте та скачіть, бо за вами певно буде погоня...
Посідали на коней, попрощалися зі Свиридом і помчали у степ...
Надворі стало сіріти. Касян оглянувся по небі зараз завернув у бік.
— Нам треба добитися до Дніпра, а тоді ми спаслись...
— Доб'ємось, дядьку, а коли нас догонять, то живих не візьмуть,— говорив твердо Івась.
Коні гнали щосили на південний захід. Як розвиднілось, вони були далеко в степу серед високої трави. Біля полудня стали спочивати:
— Мені ся сторона добре відома,— говорив Касян.— Ми прямо їдемо до Дніпра, а коли досягнемо берега, то напроти нас буде козацьке місто Черкаси... Та коли дотепер нема погоні, то вже нам нічого не зроблять...
За те, Івасю, що ти мені так віддячився, повік тобі не забуду, і зараз на Січі я тебе за сина свого прийму.