Але де ж це бачено, щоб мовчати про четверик золотих коней!
Оскільки ж Хома мовчав і не зізнавався, про що мовчить, то дехто в Яблунівці гадав зовсім не так, як гадає автор. Дехто в селі вважав, що зовсім не про золотих коней мовчить Хома, а про ті хвороби, які нападають на живих коней та всяку рогату і всяку безрогу худобу. А якщо нападають, мовляв, на живих коней, то можуть напасти й на золотих. Отож Хома начебто думав про туберкульоз та бруцельоз, сибірку й туляремію, правець і ящур, віспу і ботулізм. А ще про чуму, на яку хворіють свині, бешиху та дизентерію. А ще про запалення слизової оболонки рота, про закупорку, звуження, параліч, запалення й спазми стравоходу, про гостре й хронічне здуття рубця, а також переповнення рубця. А ще, звичайно, мало думатись Хомі про гостре й хронічне запалення кишечника, про черевну водянку. А ще начебто Хомі об’їдали вуха всякі клопоти про отруєння — буряками, бавовниковою макухою, про лю— пиноз, про конюшинну та гречану хворобу. А ще засіло йому в свідомості отруєння кухонною сіллю, запліснявілими кормами, сечовиною, а також отруєння хлорорганічними отрутохімікатами, отруєння препаратами фтору, отруєння сполуками азоту, отруєння препаратами міді та барію, сполуками цинку та ціаністими сполуками. А ще начебто не давало Хомі спокою думання про переломи кісток, опіки, відмороження, шок, про дерматити — бородавчастий, гангренозний і токсичний. Потерпав також Хома за пупкову та черевну грижу, за фурункульоз і травматичний набряк холки. А ще потерпав за суглоби — запалення лопатко-плечо— вого суглоба, запалення ліктьового, карпального, путового, вінцевого, колінного, скакального суглобів...
Леленько, патку мій, патку! Які болі та вболівання, виявляється, можуть бути приховані за красномовним мовчанням Хоми! А ми ж тут іще не все сказали, не всі хвороби та болячки назвали...
Отож було про що помовчати Хомі Прищепі через оту оказію з четвериком італійських позолочених коней! Легко сказати, що мер надумав подарувати, а муніципальна рада Венеції, всупереч меру, відмовила, зоставивши античну квадригу біля головного входу собору святого Марка. Притарабанили б Хомі оцю квадригу, встановили б коло воріт дерев’яних чи довкола цегляного постаменту під ясеном, а що далі? А далі вони візьми й захворій бодай на одненьку з тих численних хвороб, про які оце мовчав Хома! Бо, звісно, все це могло загрожувати четверику позолочених коней. А кого світова громадськість звинуватила б у недбайливому догляді історичної пам’ятки? Та Хому звинуватила б і його рідну жінку Мартоху. Мовляв, у Наполеона обійшлися без болячок, а яблунівський колгоспник не вберіг. Е-е, що б ви там говорили про славу й шану, а хай ті коні зостаються у Венеції ще не одне десятиліття й століття, а вони з Мартохою поки що обійдуться без такого знаменитого товару, вистачить і породистої корови!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,
де розповідається про можливі польоти Хоми в космос і про заздрість людську, навіяну космічним амплуа яблунівського колгоспника, а також висловлюється підозра в тому, що правління колгоспу "Барвінок" збирається висунути Хому на роль першої в світі снігової людини
Коли Хома Прищепа мовчав, довкола його імені багато всяких чуток і пліток віялось уа крутилось. Отим людям, у яких одна голова, та десять язиків, рота не заткнеш і на кожен язик не почепиш замків хоча б тому, що замків малувато в продажу, наша промисловість іще не задовольняє попит. Отож чимало гороху намолотили — й вітчизняного, й зарубіжного гороху, та ми всім тим намолоченим зерном інтересуватись не станемо, хай його свині поїдять чи жінки перетруть на горохвяники.
Але плітки, поговори, обмови, чутки, анонімки та доноси хоча й далекий, та все-таки мають стосунок до громадської думки, а нам ігнорувати громадську думку не годиться навіть у найдрібнішому аспекті. Не годиться тому, що це може викликати плітки, поговори, обмови, чутки, анонімки та доноси, від яких ніхто не застрахований, а тим більше автор, котрий у безрозсудній відвазі взявся за життєпис яблунівського колгоспника Хоми Прищепи. Зовсім не шануючи тих, що брешуть, мов попові собаки, що тере— венять-белевенять ані в тин, ані в ворота, що в хоромах кулі ллють і ворон б’ють, автор бодай одним-двома словами згадує версії, де було міри перебрано, дуже переборщено чи передано куті меду.
Вилась у Яблунівці й поза околицями поголоска — мов голуб сизий у піднебессі! — начебто Хому тренують на космонавта. І тренують не в Зоряному містечку під Москвою, а таки в Яблунівці, тільки так таємно, що про це ніхто не знає. Вже так таємно, що сам Хома чи то не здогадується, чи то не завжди здогадується. І що має він космічний скафандр, який піддіває під штани та сорочку, в яких ходить на колгоспну ферму. Тільки знову ж таки — скафандр той космічний теж із секретом, дуже схожий за своєю конструкцією на славнозвісний одяг славнозвісного датського короля: начебто є — й начебто немає. А для Хоми пошито за цим принципом космічний скафандр тому, щоб ніхто не вкрав. І справді, таку космічну вдягачку не вкрадеш!
Чомусь ніхто не дивувався, що саме Хому — й на космонавта! Давно пора запустити в позаземний простір колгоспника-трудівника, чиї руки навіть у підзоряних просторах шукатимуть селянської праці. Авжеж, звиклі до земної роботи, такої самої земної роботи вони прагнутимуть у небесних емпіреях. А якщо дуже кортітиме, то хіба не знайдуть там роботи коло землі, щоб орати й сіяти, щоб збирати врожай і молотити, щоб доглядати худібку, вичищати гній на фермі чи підвозити фураж? Можливо, вихід Хоми у космос і покладе, нарешті, початок підкоренню неосвоє— них суворих космічних просторів, неоглядних космічних перелогів, непривітної космічної цілини.
Перспектива одкривалась хвальковита — якби такій перспективі та довгого хвоста, то вона сама собі повідбивала б боки. Але ж перспектива ця не з балакучих, які тріщать, мов пустий вітер у полі, перспектива ця за вдачею скромна й сором’язлива така, що їй іноді сором за ворота вийти, отож і ми посторонимось від неї, як вовк од пастки, хай їй буде солоду й замолоду!
Знайшлись у селі ревнивці: чому Хома? Гаразд, колись розпустили чутку про Хому та літаючу тарілку, яку він збирався приспособити, щоб дерть дерла в колгоспі, січку сікла, силос силосувала та в строк виконувала всякі весняно— літні польові роботи. Але ж таку чутку могли розпустити про будь-якого яблунівського колгоспника, нагородивши його цілим мисником літаючих тарілок, то чому Хома, га?
Серед ревнивців-заздрісників бачимо людей навіть шанованих — таких, як директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський і доярка Христя Борозенна. Директор на педнараді в школі привселюдно заявив, що досі в космосі не побував жоден сільський учитель, жоден директор сільської школи, й ніхто не заперечив йому, бо правда є правда. Так само Христя Борозенна чи то на ранковому, чи то на вечірньому доїнні кинула репліку, що хоч тепер і шанують працю телятниць і свинарок, птахівниць і доярок, але й по нинішній день жодна доярка в космосі ще не побувала. А якби побувала, якби пролетіла трасою Гага— ріна, Титова, Ніколаєва, Поповича, Терешкової, а якби проклала свою власну трасу, то тоді престиж професії доярки зріс би неймовірно. Так, зріс би до космічних висот. Тоді б сучасна молодь зі шкільної лави, не закінчивши десятирічки, ринула б у тваринництво. Бо престиж професії доярки — це зайві кілограми молока, масла і м’яса, котрі, як відомо, ніколи не є зайвими. І тоді б не забарився, можливо, вийти на екрани наших кінотеатрів фільм "Космонавт і доярка", або "На небесному пасовиську", або "Любов на космічній полонині".
Яблунівці підозрювали, що буфетниця Настя з сільської чайної теж потай мріяла про політ у космос, сподіваючись, очевидно, підняти престиж своєї професії. Зосталося загадкою, які саме напої вона мала пропагувати на космічних трасах, та вже коли й далі посуватись шляхом логічних і алогічних підозр, то... То можна гадати, що зі звичайного "Червоного міцного" і "Плодоягідного" десь у космічному апараті Настя б збовтала такий міжзоряний коктейль, що від нього очі рогом лізли, а змішуючи "Сонцедар" і "Сонце в бокалі", могла б домогтись такого міжгалактичного трунку, який би вбив позаземні цивілізації на відстані в сто тисяч світлових років од Насті!
Щоб більше не згадувати про заздрісників, назвемо серед них і Одарку Дармограїху, котра начебто зі своїм спекулятивним земним умінням хотіла вийти на позаземні орбіти. Вважаючи, либонь, що дефіцитів там значно більше, ніж на землі. А якщо мало, чи й зовсім мало, а то й нема — ще ліпше: тоді можна буде в космос доставляти не тільки земні ходові товари, а й земні неходові товари. А й навіть ті завалящі з яблунівського промтоварного магазину, що роками тут припадають порохом... І серед заздрісників, мабуть, слід назвати листоношу Федора Горбатюка, який за вдачею своєю не міг не бути заздрісником. Стільки переносивши всякої кореспонденції, він вважав, що має чималий досвід перед людьми і заслуги перед древньою професією, аби претендувати на нову орбіту для своєї діяльності, а саме — орбіту космічну. Бо хіба не зміг би він у далекий космос доставляти пошту з Землі, та й з цієї самої Яблунівки, що стала для нього замала? Хіба б не впорався, припроводжуючи кореспондентів з космосу на Землю, та й у цю ж саму Яблунівку?
Коли Хома Прищепа мовчав, то народилось і чимало інших чуток, на які в Яблунівці ніколи не було недороду. Буряки могли вродити менше проти плану, корови дати менше молока проти зобов’язань доярки, а от чутки — понад плани, які ніхто не складав, і понад зобов’язання, яких ніхто не брав у цій важливій галузі громадського життя. Отож бодай побіжно зупинимось на чутці (яка, либонь, у пічурці народилась, бо була крива, як криве дерево!), начебто Хома Прищепа є не хтось, а замаскована... снігова людина! Яка тут алхімія, спитаєте ви? Так само спитав би й автор, котрий трудно й чесно міркував над цим яблунівським поговором. І якщо ви не здогадались і здогадаєтеся лише через місяць, то автор уже зараз ладен поділитися своїми міркуваннями.
Звісно, Хома ніколи сніговою людиною не був. Ні тоді, коли вийшов із лона матері, появившись у цьому з найкращих світів.