На моїх грошах немає і не буде крові.
— Диви, який попендливий! Ич, який!.. Між іншим, Аліферс цікавиться, як здоров'я отих бичків, за які ти колись прибрав з його дороги одного безпомічного сліпця.
Голос управителя стає одверто єхидно-зневажливим. Однак на Меандра це не справляє ніякого враження.
— Нічого не вийде, благородний. Моя борода вже давно сива, а ти берешся загнуздати мене, як лошака. Нічого не вийде! Та й про ті бички я Гомерові сам розповів. І знаєш, що він мені сказав потім? Боги нас розсудять, сказав, а я на тебе зла в душі не крию. Так і сказав.
— Ти... всерйоз якогось сліпця ставиш вище оцього капшука?! Та за це золото знаєш скільки можна всього купити!
— Знаю.
— А ще купцем називаєшся!..
— Благородний, свою голову я ціню вище, ніж того вартий Аліферсів капшук. А Гомер зберіг мені голову та ще й на додачу караван з крамом... Ти так не дивись, не дивись, я тобі не якусь небилицю розповідаю. Було, теж про Гомера думав: ну, співає людина — то й співає. Хіба мало аедів у нашій Елладі? Словом, бачив його, знав його, з моїм караваном не раз він ходив. Але тільки недавно зрозумів, яка це сила — Гомер!
Управитель зло хмикає:
— Знайшов силу!..
У нього закипає всередині. Бо рі то сказать: ніби вже всю справу було зроблено, все так добре складалося — і на, маєш. Треба ж було йому, дурневі, до кінця розкритися перед цим пришелепкуватим купцем! Тож удача сама до рук пливла... Тепер, чого доброго, недовго і з облизнем вернутися. Он як завзято розсокорівся клятий купець.
А Меандр уже розказує про той недавній випадок, коли на караван напали розбійники.
— ...Розв'язали нас і відпустили. Кажуть, земля нас не прийме, якщо Гомера зобидимо... А ти мені золото тичеш...
Остання нитка надії рветься. І управитель, розлючений, мов звір, бризкає слиною:
— Аліферс тобі цього не забуде!..
— Погрожуєш?
Меандр повертається і повільно йде назад до каравану.
— Одумайся! — з притиском вичавлює слова управитель.— Поки добром, добром тебе прошу — одумайся! А то...
Він рвучко наздоганяє купця, вихоплюється наперед нього і промовисто береться за широке руків'я ножа, що в шкіряних ножнах прищипнутий до пояса. Та в цю хвилю із-за ближніх кам'яних брил підводяться два озброєні Меандрові охоронці і мовчки стають обабіч нього.
Коли тільки й встигли підкрастися?!
Управитель опускає руки. "Ось чого ця стара лисиця все старалася, щоб я не дивився в бік каравану!" — здогадується він. І погляд сивіє від безсилої люті.
Ніби звідкілясь здалеку до нього доноситься:
— Геть з дороги, мерзото!
Він потуплено сахається вбік. А коли підводить погляд — купець у супроводі охоронців уже далеко, майже біля каравану.
* * *
— І ти, маючи при собі стільки золота, не зумів домовитися з якимось купцем?! — Аліферс просто не знаходить слів, щоб вихлюпнути своє невдоволення, щоб вижбурнути гнів, який розпирає груди.— Нічого не розумію... Чи то розумні люди перевелися, чи то світ догори дном перевертається?..
Погляд Аліферса зупиняється на високій амфорі, що стоїть у кутку кімнати. Невідомий давній гончар намалював на її крутому боці чорним лаком дурнувато-веселу пику. Той гончар був, певно, великим майстром, бо пика ця усміхається, мов жива. Аліферсові враз здалося, що вона йому єхидно підморгнула — мовляв, тепер нас двоє таких, дурнуватих.
Носком сандалії щосили він копає амфору. Жалібно дзвякають черепки, вино, що зберігалося в амфорі, бризкає на стіни. Більше не маячітиме перед очима пика-перекрив-ляка!
— А може, це ти вже більше ні на що не здатний?
— Своє вміння і вірність тобі я не раз доводив ддлом.
Управитель понуро стоїть коло дверей, готовий вислуховувати будь-яку лайку господаря. В усьому його вигляді так і проступають покірність і відданість. Здається, він без слова поспішить навіть лизнути сандалію господаря, аби той тільки її наставив.
Але все це тільки здається. Насправді управитель глибоко ненавидить Аліферса, мав би змогу — давно б його зі світу зжив. Тож лає його подумки найостаннішими словами.
Та й себе самого теж. Бо було ж йому, йолопові, викупитися на волю, було вже показати всім, на що справді здатний і чого спроможний досягти. Так ні, захотілося на дурничку побільше нажитися, побільше грошей настягати. А воно ось удача взяла й відвернулася. Тепер про викуп Аліферсові навіть не заїкайся. Тепер треба набиратися тер піння, щоб не зіпсувати справи остаточно. Нехай уже з тим Гомером якось владнається, то тоді він про свою волю по дбає. Лихо з ним, з управительством, коли за нього стільки доводиться витерплювати від самодура-господаря
Нарешті в голосі Аліферса з'являється нотка поблажли вості:
— Просто жаль тебе зараз гнати втришия. А варто було б!
І управитель поспішає ще пригасити господареву лють:
— З твого дозволу, я знайду спосіб віддячити Меандрові.
— Дурень! гримкоче Аліферс І, як і сподівався управитель, одразу ж тихішає: — Про купця у нас з тобою ще буде час поговорити. А зараз думаймо про те, що Гомер уже в місті...
Аліферсові голова йде обертом. Це ж треба, га?! Так уже гарно було закрутилося з тим поговором, так усе пішло, так тонко все розставив — була б ось-ось Єлена заплуталася у його сітці". А тепер — тьфу! — знову вдавай із себе турботливого братика, знову посміхайся, на пальчиках об-ходжуй, щоб не сполохнути пташки Та ще й думай, як би відгородити її від сліпця, пильнуй, щоб хоч їх обох на одній стежці не знесло.
— І все через твою нездалість, йолопе!.
Він, певно, щойно міркував уголос, бо управитель, улесливо зазираючи йому в очі, запевняє:
— Я знайду управу і на пташку, господарю.
— Тільки не зараз. Тільки не зараз.
— Хіба що наказуєш...
Так, так, наказую! І не тичся, коли тебе не просять.
— Зрозумів, господарю, — кланяється низько управитель.
— Зрозумів чи не зрозумів, а роби, як велю, — мовить Аліферс— І от що: в домі і раби, і найманці щоб ні слова про Гомера. Можеш їх нікуди із дому не випускати. А сам дивися мені за сліпцем: де він, що він, з ким він. Я маю знати, з якого боку мені до нього підступатися.
* * *
Стільки разів уявляв Гомер своє повернення у рідний поліс, стільки разів думкою летів до батьківських місць! І боявся цього повернення. Боявся, що серед гурту земляків знайдуться ті, які знають і пам'ятають про його неславу. І покажуть вони пальцями на нього, і скажуть з поблажливим смішком: "Це той самий Гомер". А він не зможе провалитися крізь землю, і стерпіти той смішок теж не вистачить сили.
Коли ж купець Меандр відкрив йому правду про Алі-ферсову підступність, коли Гомер перехворів-переплакав від усвідомлення тієї підступності і перед ним затемніло провалля його власної вини перед Єленою, він вирішив повернутися. Ні, жити в рідному полісі Гомер не залишиться — не здужає того, але хай на день, на півдня він таки прийде туди. Він вислухає все, що йому скажуть земляки, він стане навколішки перед добрим і чесним товаришем Ксеноном, він попросить прощення у всієї батьківщини. І піде знову світ за очі добувати дні, відведені йому безсмертними олімпійцями. Бо сам собі простити ніколи не зможе.
І ось він тут. Він — тут. Як сон, як марення. Не віриться. Але ж кожен камінь під ногами шепоче: "Ти прийшов... Ти прийшов..."
Караван підоспів до поліса якраз у той надвечірній час, коли кожен господар саме зайнятий своєю справою: той із поля не прийшов, той у винограднику ще шпортається, той з худобою зайнятий. Тож стрічних зівак було небагато. Проте цілком досить, щоб узяти Гомера в кільце і засипати запитаннями. Про що тільки не запитували! І кожен щиро прагнув висловити свою радість із того, що він, Гомер,— їхній земляк.
А він усе чекав, що ось-ось підійде хтось і спитає про те, колишнє... Він хотів, щоб той хтось підходив швидше, поки ще в нього є трохи сили, поки щемкий дух рідних місць не зробив його зовсім безвольним.
Земляки були надто захоплені зустріччю і не помітили його болісного чекання. Зате вони завважили, що Гомер вкрай стомлений, і навперебій запрошували до себе додому на відпочинок. При цьому дехто одверто вихвалявся своїми статками, вважаючи, що цим спокусить знаменитого аеда. І — чи навмисне, чи й насправді забули — ні словом ніхто не обмовився про Єлену... І про те, що тут, у місті, його дім... Чи хоч місце від колишнього дому...
Гомер подякував за прихильність.
— Дозвольте вже мені самому знайти притулок, — сказав.— Я ж місцевий, як і ви.
Нагадав.
І попросив не супроводжувати його. Мовляв, хоче сам. І земляки послухалися — чи то зрозуміли його, чи просто не посміли не зважити на його волю.
— А я не знаю, куди вести,— мовив поводир, коли нарешті вони залишилися вдвох.
— Нічого, мій хлопчику, тут ми вдома, — погладив його по голові аед.— А вдома — це єдине місце на світі, де навіть сліпому щось видніється... Жаль, доля забороняє мені доходжувати свої дні на цих вулицях...— Запитав: — Попереду стовп із червоного каменю ще стоїть?
— Ось він, бачу! — радіє поводир.
— От і ходімо до нього. А там повернемо ліворуч і потрапимо до будинку мого давнього друга.
* * *
Тремке місячне світло цідиться в кімнату через відкрите вікно, вихоплюючи з теміні грубий стіл із залишками вечері на ньому, лаву, неширокий тапчан. Блідий зайчик торкається вій хлопчика-поводиря, який, скоцюрбившись, спить на тапчані. І хлопчик щось мугиче спросоння, повертається обличчям до стіни.
Ксенон підводиться з лави, вкриває хлопчика якимось лахом, примовляє лагідно:
— Спи, дитинча, спи.
І знову сідає навпроти Гомера в кутку кімнати.
— Йому б на вигоні з ровесниками в хованки гратися, а в нього вже півсвіту ногами переміряно.
— Заснув? — питає Гомер.
— Як пташеня. Тільки носиком посопує. Геть-чисто горобеня.
— Хай спочине. Йому зі мною не з медом.
Тепла ніч доносить знайомі звуки сонного міста. Десь прокричав стогнотно натруджений за день осел, хтось сновигає вузькою вуличкою, і човгання його сандалій відлунює в стінах будинків, там спроквола вдарив у дерев'яне било вартовий, і з протилежного кінця міста теж мляво гупнули в било...
— Батько його хто? — цікавиться Ксенон.
— Звідки про те знати? Був би батько, то, гадаю, сам доводив би сина до розуму. А мати його рабиня. Кілька років тому залишила мені це маля.
— І матір жалко, і дитину жалко.
— А хіба краще було б хлоп'яті, якби залишилося з матір'ю? Що його чекало б? Ріс би рабом, жив рабом і рабом помер би...