Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном.— Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: "Кабан".
— А я теж назву свого Кабаном,— сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко.— Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!
Хлопці недобре подивилися один на одного.
"Ще поб’ються,— подумала Люба.— У них розуму вистачить".
Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:
— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: "Здоровий, як лут!"
Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.
— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость.— От добре ім’я!
— Добре, та не твоє,— похмуро глипнув на нього Сашко.— Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.
— Ти диви, як здорово,— не вгавав Кость.— Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!
Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.
Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:
— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!
При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.
— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!
— А ми з усякого скла,— весело втрутився в розмову Сашко.— Тільки чогось смачненького...
— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи но пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!
Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.
Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.
Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.
Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!
По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.
По-перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками "Біломорканал". Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не "Любитель", а справжній ФЕД.
— Зніміть нас, дядьку,— сказав Кость, затягуючись "Біломорканалом",— бо нас ще зроду ніхто не знімав.
— А чого ж, зніму,— люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:
— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками...
— Це не клумачки, це справжні рюкзаки,— виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.
— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.
Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, другу базу...
прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:
— Там же хоч річка є?
— Є! Там Рудиця протікає,— випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста-пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.
— Ти диви! — вигукнув фотограф.— Ще ж, виходить, вона глибока така?
— Зовсім без дна,— дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів.— Кинеш, каменюку, гухне і тільки!
— Цікаво,— протяг Гарасимчук.— Цікаво.— І додав: — Казали мені, що у вас на річці на скелястому березі стоїть кам’яна могила, на тій могилі столітня сосна, росте, на тій сосні кіб’яче гніздо, в кіб’ячому гнізді четверо кіб’ят; старі кібці в небі ячать, кіб’ята — на сосні; навколо ж музика, що кращої і на землі немає...
Знав, видно, фотограф, чим вразити в саме серце Сашка, а ще більше великого гуманіста Костя. Почувши про кібців, обидва вони в одну мить згадали вчительку Ганну Іванівну, в ту ж мить забули про неї, і в ту ж мить Кость скрикнув:
— Кам’яна могила над кручею, на ній сосна, на сосні кіб’яче гніздо, еге?
— Еге,— підтвердив Гарасимчук.
— Е,— плямкнув чомусь Кость.— То до війни, батько кажуть, там велика сосна росла; так наші, як гнали фашистів, ту сосну збили; на ній німець сидів і куди стріляти казав. А тепер уже там не сосна, а осокор виріс. А гніздо все одно є, і кіб’ята є, а підступити не можна: навколо терник, а в тернику — оси. Найголовніший їхній командир Ассурбанапал поціляє просто межи очі. Там хтось аж дві тички зв’язав, щоб їх викурити, так, видно, нічого не вийшло...
— І ви теж відступили?
Кость тільки зиркнув на фотографа, Сашко ж відповів:
— Еге, ви й самі не витримали б: бо ж кусають і не питають куди! Ось спробуйте. Вони онтамечки — бачите,— Кіліманджаро вліво, а Кам’яна гора туди далі й далі...
Фотограф глянув у той бік, очі його пойнялися смутком, і він просвистів крізь зуби невесело:
— Даю вам, хлопці, дозвіл і доручаю обстежити всі гори й кручі, схрестивши шпаги з усіма Ассурбанапалами світу, а мені, братики, вже пора, бо нерано.
Дядько Гарасимчук підвівся, поправив ФЕДа і спитав, уже перший крок зробивши:
— А то правда, хлопці, що в бескетті над річкою дике скло є? Чув я та й думаю: дике скло? Що, у тих скелях дикий завод? Патякають люди, аби патякати...
Він думав, що хлопці одразу в один голос крикнуть: "Е, не патякають, а таки справді є..." Одначе хлопці, які ще так недавно викрили підступний задум новолшеничанської експедиції, були насторожі. "І цей дикого скла захотів,— подумав Кость.— І чого це дорослі так люблять розпитувати про те дике скло?" Почуття самоохорони підказало Костеві бути обережним, і він так відповів:
— Ми з Сашком скрізь вилазили: немає там ніякого дикого заводу і дикого скла. То все люди вигадують; скалля всяке... А ящірок! Ще й усякі: і зелені, і сірі, і... сині!
Отак, ухопивши шилом патоки, і зійшов із сцени дядько Гарасимчук.
Така була перша пригода.
Друга пригода була не така, як перша.
Рід цигарки Сашкові добре заканудило. Але він, хоч і був блідий, як полотнина,— а промовив бадьоро:
— От добра цигарка!
— Як мед! — з несокрушенним оптимізмом підтримав приятеля Кость. І додав, похитуючись, бо земля під ногами пішла обертом: — У мене в голові й трохи не закрутилося!
— І в мене теж,— обізвався Сашко.— Мені хоч би й сто цигарок, однаково на одній нозі встояв би.
І збрехнув Сашко. Бо від спроби стати на одну ногу, навіть після першої цигарки, він похитнувся і, ловлячи очима зелені кола, що затанцювали навколо, тихо опустився на придорожній кущ дерези. А під тим кущем їжак відпочивав. Сашко сів спочатку на кущ дерези, потім на їжака.
Запорожці, пишучи свого листа до турецького султана, дорікали йому: "Який ти в чортового батька лицар, коли голим тілом їжака не вб’єш..." Вони, певне, думали, що це легка річ. Треба було б їм у Сашка спитати, то знали б...
Правда, Сашко був не зовсім голий. Влітку він завжди ходив у трусах. В перший день, як мати принесла їх з магазину, вони були темно-сині, резинку мали тугеньку, і Сашкові, коли він надів їх, здавалося, що хлопці з усього радгоспного селища дивляться на нього і заздрять йому.
В день сутички з їжаком Сашкові труси мали вже колір піску пустині Цайдам, були невразливі для сонця, для дощу, для вітру. А для їжака вразливі. Він проколов їх наскрізь і, справившись з цим завданням, почав колоти далі. А далі ж було Сашкове живе, біле тіло!
Ох же і підскочив Сашко! Ох же і скрикнув!
Коли хтось із хлопців наступить на колючку, то скрикує "ой!". І це буде перший вид ойкання.
Коли хтось із хлопців, замість того, щоб потай від матері спити тільки вершечок з молока, випива всього кухля, то теж скрикує "ой!". І це буде другий вид ойкання.
Коли хтось із хлопців, витираючи з табеля двійку, протре синій папір табеля наскрізь, то теж скрикує "ой!". І це буде третій вид ойкання.
Але ще ніколи ні одному хлопцеві з радгоспного селища не щастило сісти верхи на їжака і відкрити четвертий вид ойкання. Це відкриття зробив Сашко. Так долі було завгодно.
Ранки від їжакових колючок болять довго і неприємно, і Сашко сказав, розтираючи виразки:
— Ех, коли б сіль! Потер би сіллю, зразу пройшло б! От клятий їжак! — Далі Сашко говорив так: — Ти думаєш, я сам на нього упав! Еге, упав би! Він умисне мене повалив. Підскочив та як смикне за труси, я й похитнувся. Мабуть, голки затупилися, то схотів відточити...
— Та їжаки такі,— погодився Кость.
Коли б тут поблизу була Люба, то вона певне сказала б:
"Накурився, поки занудило, а звертає на їжака. Бач який!
І хто їх учить ковтати отой смердючий дим? От скажу матері, знатимеш!"
Але Люби поблизу не було, то й сказати цього було нікому. А хоч би й сказала, то що? Перестали б нишком затягатися сухими кінськими кізяками? Та нізащо! Бо, бач же, дорогоцінність яка!
І кожен же хлопець знає, що курити не можна, а курить. Свідомо люди роблять себе слабаками. На спортивних полях давно доведено, Що з курця ніколи не буде доброго футболіста. Перша ознака курця — слабі, ввігнуті груди. Хто не курить, у того груди, як скала, а хто курить — ходить зігнутий, як карлючка, та все "бухи-бухи-бухи!"
Щоб втриматися і не курити — потрібну сильна і горда воля. Дехто з хлопців думає, що з сильною волею люди народжуються. Боягузи так думають. Сильну волю люди викохують у боротьбі з самим собою. Чому я можу боротися з Володькою, Толькою, Хомою, а з собою ні? Можу я перемогти Хому й Женьку? Можу! А коли їх можу, то й себе також.
Отак у Костя й Сашка почала прокидатися совість. У Сашка розбудили її їжакові колючки, а в Костя нестерпний головний біль.
Він стогнав і казав:
— Нізащо в світі більше не буду курити.