Скільки він ще витримає, скільки проживе?
Вечеря була як на святвечір: Данька посадили на покуті, посередині, мати з Вутанькою сіли по боках. І хоч не розкішно було на столі, проте оця гаряча картопля в кожушках, та хрумкотливі, наче свіжі, огірочки з погреба, та підсмажені, щойно з сковороди гречаники з запашною олією здалися Данькові за найсмачніші у світі наїдки.
— Аж ніби поздоровшав одразу,— признався він після вечері, навіть не підозрюючи, як цим він обрадував матір.
Де ж йому постелити?
Мати була за те, щоб на печі. Вутанька — щоб на лежанці, а сам Данько зупинив свій вибір на широкому дощатому полу, що займав увесь куток під жердкою — там, де спав колись батько.
Скоро й полягали. Загасивши каганець, довго ще гомоніли в темноті. Вутанька жадібно розпитувала, де він встиг побувати за цей час, а мати, дізнавшись, що зовсім недавно Данько брав участь у визволенні Києва, й сама заговорила про Київ, стала пригадувати, як ще дівчиною ходила з односельцями у Лавру на прощу. Данько з малих літ знав цю, схожу на казку, материну розповідь про те, як ішли вони гуртом на богомілля багато днів по курних шляхах з торбами через плече і як одного разу надвечір далеко попереду в себе, неначе в небесах, побачили нарешті облите сонцем золотоверхе місто на святих наддніпровських горах. Разом попадали серед шляху навколішки і, плачучи, молились на ті гори, на ті далекі золоті куполи, що яскраво розблискувались в надвечірньому сонці. То було давно. А тепер ось зовсім недавно він — не на колінах! — верхи на коні влітав у те місто, шаблею врубався між золоті його куполи!
Це вже було в кінці їхнього багатотижневого переходу із Таврійських степів до своїх на північ. Мряковитої осінньої ночі в лісах .під Житомиром об'єднана колона південців нарешті зустрілася з регулярними радянськими військами — передовими частинами 12-ї армії. Неймовірно тяжкий, з безконечними боями похід залишився позаду. Після такої дороги можна було ждати й перепочинку, одначе спочивати не довелось: 12-а армія саме готувалась до наступу на Київ, і Таврійський полк, як один із найвипробуваніших, тієї ж ночі одержав бойове завдання
Ішли лісом, незнайомою дорогою, крок за кроком продираючись в суцільній темряві по заданому маршруту. Знали, що цієї ж ночі десь з іншого боку, з Чернігівських лісів, на Київ ведуть наступ чернігівські партизани, славні богунці.
Темінь — хоч око виколи. З хропінням провалюються коні на закиданих хмизом баюрах, звідусіль тягне вогкістю боліт, терпким запахом прілого листя. А вгорі, перекочуючись, як море осіннє, шумить і шумить ліс верховіттям дубів та сосен.
Хлюпає твань під ногами, б'ють в обличчя гілки, і лісова темрява, розіллята навколо, осліплює навіть найзіркіших,— багато хто з вирослих у степу чабан-чуків-тавричан раніше й не бачив такої густої тьми. Однак, незважаючи ні на втому, що валила з сідел, ні на темряву, що мокрим галуззям виштрикувала хлопцям очі, всі були сповнені пориву й рішучості будь-що пробитись до Києва, заволодіти ним назавжди.
— До Києва, а там хоч і під коня! — висловив спільну їхню думку тієї ночі студент Альоша Мазур, що, поранений в одному з останніх боїв, ледве тримався в сідлі.
Суворо, по-осінньому шумів над головою ліс, і в його безкрайньому шумі степовикам вчувався то шум ковили, то шум рідних, далеко залишених на півдні морських узбереж. Для Яреська ліс не був дивиною, всі птахи його дитинства, здавалось, дрімали навколо в цих хащах, а терпкий запах мокрого листя, грибів та мурашників, а оцей суворий лісовий шум над головою — то грізний і глухий, коли шумить дуб, то ніжний, бринли-вий, коли шумлять сосни,— як він тривожив душу після стількох років розлуки, після того, як за свистом степових буранів він став уже забувати гомін полтавських гаїв... Було в ньому, в лісовому осінньому шумі, щось рідне, від голосу матері, до болю тужливе й прекрасне. В ту ніч Данько багато думав про матір і про те, як вона ходила дівчиною в Київ на гірке своє богомілля.
А вранці полк вийшов на відкрите узлісся і, вражений, зупинився в німому зачаруванні: далеко на горах уже видно було їм золотоверхий Київ!
З імли небозводу, з глибини сивого осіннього неба випливали золоті маківки його соборів: опукло світились назустріч, як величезні й досяжні для людини сонця.
Дивились на них бійці-тавричани, дивилися зморені коні, дивились і степові двожильні верблюди, що з присиваських солончаків дійшли аж сюди і тепер тяглися у бік незнайомого золотоверхого міста своїми добрими азіатськими мордами.
Вітер шумів за вікном, ніби навіваючи спогади про недавні бої, про товаришів. Смуток все більше охоплював Данька. Скільки друзів втратив лише за останній час: Яноша в колоніях поховав, Альошу-студента десь у Києві в лазареті залишив...
А Вутанька вже озивалась до нього з лежанки про щось зовсім нове, про зовсім інше:
— У нас, Даньку, не скучатимеш! Як одужаєш, ми тебе до себе в артисти запишемо, на кону гратимеш! — і в голосі її забриніла схвильована, радісна розбенте-женість.
Данько став розпитувати про той кін, що раніш про нього в Криничках і не чули.
— Вирішили: жити так жити! — запально говорила сестра.— В панській економії Нардом відкрили, сцену спорудили, там і виступаємо. Спочатку чудно було якось, а тепер усім полюбилося, навіть старі ходять.
— Це які ж старі? — осудливо обізвалася з темряви мати.— Що ото дід Винник?
— А що ж, як дід Винник? Він у нас Гришку Распу-тіна грає!
Данько і Вутанька засміялись, а мати, видно, аж розсердилась:
— Сам він Распутін, той дід... третій рік не говіє. То все по весіллях каблуки збивав, а це вже на комедії перекинувся.
— Що ж ви ставите? — поцікавився Данько.
— "Наталку Полтавку" найчастіше, а недавно "Марата" ставили,— розповідала сестра.— Це ми червоно-армійцям показували, вони в нас тут з тиждень стояли. Гарна п'єса, тільки співати нічого — сама стрілянина: мені там треба Грицька Титаря кинджалом колоти. А це Нонца батющина з Полтави нову п'єсу привезла: "Про що тирса шелестіла". Не чув такої?
— Не знаю. Не чув.
— В суботу будемо ролі розподіляти. Невідомо, про що воно, яка там роль мені випаде...
— Годі вже тобі,— перепинила мати Вутаньку.— Данькові спати пора. І так загомонілись.
Тихо стало.
Злегка шарудів вітер комишевими матами за вікном,— справді, чи не тирса шелестить степова? І відкрився Данькові залитий сонцем Таврійський степ і синьоока дівчина, де не взявшись, усміхаючись, бреде, по пояс у заповідних розшумованих травах — і то вже був сон.
— Виглянула б, дочко, чи не топиться там у кого з сусідів,— звернулася вранці мати до Вутаньки, що саме вмивалася коло порога.— По жар треба збігати.
— Якраз! — засміялась Вутанька.— У них розживешся жару. Вони самі ждуть, поки в нас затопиться! — І весело пояснила братові: — Сірників у селі нема, то як ранок, так кожен і жде, в кого першого димок над хатою зів'ється.
— Там у мене в шинелі кресало повинно бути,— пригадав Данько.— Васильку, ану пошукай.
Найшлося в кишені кресало, і кремінець, і гніт. Ціле багатство! З радісним чеканням дивилася вся сім'я на сухі, схудлі Данькові руки, що готувалися видобути з того причандалля вогонь. Василько, якому вперше доводилось зблизька бачити таке, і дух затаїв, невідривно стежачи за найменшим дядьковим рухом. Невже ото з такого може бути вогонь? А дядько, прилаго-дившись, креснув раз, креснув два, постудив, роздмухав і... став вогонь!
Незабаром веселий димок уже заструмував із димаря Яреськової хати. Ріс, здіймався стовпом все вгору та вгору, в морозне вранішнє небо. Перший на весь куток.
І тут почалося: рип та рип, хряп та хряп... Одна за одною вбігали знадвору жваві, мов синички, зовсім молоденькі сусідки, яких Данько, може, й знав колись малими, а тепер так повиростали, що годі було і впізнати. Ждучи, доки Яресьчиха нагортала їм у черепки вишнево-яскраве жевриво, дівчата мовчки стояли біля порога і, стримуючи свою жагучу дівочу цікавість, крадькома позиркували з-під хусток у бік молодого Яреська, у бік того, хто хоч і стрижений, та худющий, та суворий лежить, одначе все ж добув їм цього трудного вогню!
Брали свої черепки і, на ходу дмухаючи в жевріючі жарини, розбігалися з ними по всьому кутку. Данькові потім тільки й залишалося довідуватись: чия та чия.
— Ота, що як коза, то Семенишина,— пояснювала мати,— та, що з найщербатішим черепком, то Ількова, а третя не знаю й чия — не з нашого кутка прибігла.
— Зачули вже,— посміхнувшись, лукаво підморгнула Вутанька братові.— Невісточки на розвідини бігають!
І, обкинувшись хусткою, підхопила на руку відро, майнула поратись по господарству.
Однак не минуло багато часу, як вона знову вбігла в хату, вже густо розрум'янившись чи то з морозу, чи від хвилювання.
— Мамо! Що то за лантухи у нас у хліві, половою притрушені?
Мати мовби не дочула: як поралася біля печі, так і далі поралась, ще глибше подавшись обличчям просто туди, в палаючу полум'ям піч.
— Стала набирати полову і раптом чую щось тверде,— схвильовано розповідала Вутанька, звертаючись тепер більше до брата.— Розгрібаю, аж там два отакенні лантухи з зерном!
Мати нарешті випросталася, повагом стала витирати руки об фартух.
— Чи не Дід Мороз підкинув уночі? — посміхнулася вона якось винувато, невміло.— Прочув, може, що в нас одна межисідка в куфі зосталася, та й підкинув на кутю...
— Ой, щось воно тут не те! — пильно видивившись на матір, вигукнула Вутанька.— Не такий той Дід Мороз щедрий, щоб лантухами розкидатись. Два отакенні лантухи, подумати тільки!
— Ну чого ти розгаласувалася, дочко? "Лантухи, лантухи..." Ти ж їх туди не клала? Розгорнула, побачила та й знову пригорни...
— Ховати? Від кого? — спаленіла Вустя.— Від тих, що на фронті? Що на голодних пайках сидять?
— Тихіше, Вусте! Ще люди почують...
— Хай чують! Хай знають! У волость он продзагін прибув, за кожну зернину людей баламутять, а тут... По правді скажіть, мамо: звідки воно?
— Не бійся, не крадене.
Вутанька з рішучим виглядом ступнула до дверей:
— Піду в ревком! Може, зерну тому давно б уже на станції у вагонах бути!
— Стривай,— перейняла її стривожено мати.— Кидаєшся, як оглашенна. Сядь.
Дочка відступилась від лави, сіла. Мати деякий час стояла серед хати, склавши руки на грудях, як для моління.
— Подумайте: весна прийде, земля тепер своя, а чим сіяти? Гречки та проса он по вузлику в чулані зосталось.