Вислухавши на майдані рішення п'яного суду, селяни в один голос заявили:
— Неправда! Всі ми, як один,— козаки! Захвилювався майдан, загомоніли турбаївці, згрізна
обступивши своїх кривдників.
Саме під час перепалки з судовими урядовцями на майдан вбігло кілька стривожених сільських пастушків:
— Гвалт! Череду займають!
— Хто? Де?
— Осавули Базилевських!!!
Це було іскрою, що впала в порох. Налетівши на військову команду, турбаївці миттю обеззброїли її й перев'язали, кинувшись у другий бік — розгромили приміщення суду і, відлупцювавши до безпам'яті панських посіпак — суддів та підсудків,— рушили всім селом до садиби Базилевських.
Затремтіло панське кодло, бачачи, як насувається на нього з клекотом та стугонінням велелюдний розгніваний натовп, як зблискують поміж кіллям та косими турбаївські списи та шаблюки! Козацька, в боях з іноземцями освячена зброя, десь лежала вона по схованках, ждучи свого часу. І ось він настав, і, немовби повироставши з-під землі, зброя сяйнула вгорі своєю месницькою сталлю, заграла над розбурханим валом грізного натовпу, зблискуючи і кривавлячись промінням сонця — останнього сонця Базилевських!
З дзенькотом-брязкотом посипались вікна, дрюччям висаджено двері, темна хвиля турбаївського гніву ринула у панські покої. На місці було розтерзано катів-сотників, витягли турбаївські дівчата і вовчицю Мар'янушу з-під перини...
Ой у тої Мар'януші та й у косах стрічка — Куди тягли-волочили — кривавая річка!
Спалахнули тої ночі на узвишші хороми Базилевських. На всю Україну лягли відблиски нескоримого турбаївського вогню. Заметушилося панство по близьких і далеких маєтках, захвилювались Кринички, Остап'є, Сухорабівка...
— Ми теж не родились кріпаками! Ми теж хочемо волі!
Розправившись з Базилевськими, турбаївці обрали самоврядування, визначили кордон, виставили свою озброєну варту по шляхах, щоб ніхто не міг в'їхати в село без їхнього відома. Уряд з свого боку поставив на кордонах всього Говтвянського повіту посилену варту проти турбаївських повстанців. Правда, пікінери, що їх ставили на варту, співчували турбаївцям, часто тікали з своїх постів, але так чи інакше — село жило в облозі, зі списами на варті своїх нелегких вольностей.
Тим часом цариця вела листування з приводу Тур-баїв з князем Григорієм Потьомкіним, генерал-губернатором харківським, катеринославським і таври-чеським. Листування це було сповнене тривоги. Як їх приборкати без особливого гвалту? Рушити проти них військо? Але чи не вийде на гірше, чи не роздмухають такі дії нової пугачовщини? До того ж — Польща під боком гуде від невдоволення, у Франції — революція...
Вирішено було, купивши турбаївців у казну, переселити їх з Хоролу на вільні незаселені землі Півдня. Височайшим указом справу цю було доручено вести правителеві Катеринославського намісництва генерал-майору Каховському.
Із спадкоємцями Базилевських Каховський домовився без особливих труднощів; поміщики вже й самі раді були збутися клопітних Турбаав, швидше перепродати їх. у казну. Спадкоємці йшли навіть на те, щоб замість грошей одержати плату натурою — "сіллю тавричеською" — за кожну турбаївську душу. Але з самими турбаївцями Каховському не вдалося порозумітись так легко й полюбовно, Виявилось, що нікуди переселятись вони не хочуть, що без пана їм і в Тур-баях добре.
"До переводу в степи не маємо наміру,— писали вони Каховському,— та так, що хоч би й смертю постраждати в Турбаях готові".
Від старіших козаків, котрі бували в кримських походах, турбаївці багато чули про південні безводні степи, знали, там вони можуть зустріти селянина...
Вирішили триматися до останнього, не здаватись ні на погрози, ні на умовляння.
Тоді, з царициної згоди, Каховський спорядив проти турбаївців каральну експедицію.
Не у відкритім бою,— хитрощами були взяті славні Турбаї, за підступним планом, заздалегідь розробленим Каховським. Мета походу навіть від самих солдатів трималася в цілковитій таємниці. Всім говорилося, що робите, мовляв, перехід у місто Гадяч, що зупиняєтесь під Турбаями лише для того, щоб полагодити обози та напекти хліба. Надвечір, коли турбаївці, довірливо впустивши війська на постій, самі взялися допомагати їм варити вечерю та лагодити обози, була дана команда: хапати старого й малого, згонити) замикати в комори.
Вранці наїхав з Гадяча суд, наїхали кати з належними їм інструментами.
Звірячим був царицин суд та розправа! Призвідців — до смертної кари, інших — кого під батоги, кого під канчуки, але всіх поспіль — дорослих і дітей, жінок і стариків. Зачервонівся кров'ю турбаївський майдан. Тим, котрі мусили б умерти під батогами, але завдяки дужому здоров'ю не вмерли, повиривали ніздрі, повипікали залізом на лобі В, на щоках — О та Р — і до Сибіру на каторжні роботи навічно, решту — в степи на поселення, що дорівнювалось найтяжчому засланню.
Всього треба було переселити понад дві тисячі душ. Розділили турбаївців, наче бранців, на гурти: частину конвоїри повели за Буг, до Дністра, другу — в безводні степи Присивашшя...
У місяці травні офіцер на коні вивів турбаївців на чорну дорогу... Пустками зосталися їхні хати, збезлюділи садки та городи над рідним Хоролом...
* Згодом на місці спустошених Турбаїв виросло нове село під назвою Скорбне. Володіли ним побічні нащадки Базилевських. Один з них дослужився до високого камергерського чину, але в 1849 р. був прилюдно висічений на сільському майдані кріпаками Скорбного і, рятуючись від ганьби, змушений був назавжди виїхати за кордон. Одначе йому й там не вдалося приховати сліди турбаївських різок. Герцен в "Крещеной собственности" пише: "В прошедшем году, переезжая С Готар, я взял в одной гостинице книгу записей, в ней большими буквами стояла русская фамилия. Под нею другой путешественник написал мелким шрифтом по-французски: "Тот самый, которого дворовые люди высекли". Цей висічений кріпаками пан якраз і був камергер Базилевський.
Тяжкою була дорога на південь. З кожним днем Танули на возах запаси харчів та води. Падала непоєна худоба, чорні, як земля, плентались люди, знесилені, розбиті незнаною спекою, виглядаючи на обрії рятівних озер... Дорожили кожною краплею води, шукали вдосвіта роси на травах, але й роси в цих краях не було... Більшість дітей перемерла в дорозі, гаснучи на руках у змучених спрагою матерів. Весь тужний шлях з Полтавщини до Присивашшя був позначений могилками турбаївських дітей...
— Колодязів тут і зараз мало, а в той час їх зовсім не було,— розповідав Мануйло.— Одного дня, уже в глибокім степу, натрапили турбаївці на озеречко... Самі, може, й не помітили б, але птахи помогли... Серед рівнин великих лежала ледь помітна западина, заросла буйними травами. Різні птахи літали над нею, чаплі стояли в траві... Підійшли ближче, дивляться, низом поміж травою — водичка світиться! Зосталась тут, видно, ще від снігу, з весни... Турбаївці так і назвали це місце Чаплями, а всю западину — Чаплівським подом... Вода в степу! Яка не є, а все-таки вода... Хотіли вже й селитися по тому поду навколо озерця...
— Воно було нічиє? — запитав Данько, напружено слухаючи.
— Нічиє, як оте небо... Вільно було кругом... Дикого птаства сила-силенна... Але не дозволили турбаївцям селитися біля води, погнали далі. Бо для поселення їм були відведені інші місця: то на безводнім Каланчаку, то по Перекопському тракту — на місці теперішньої Чаплинки... А село своє нарекли Чаплинкою на пам'ять про тих чапель, що першими зустрілися їм у степу і порадували були водою. В Чаплинці пани теж не забули турбаївців: передусім було їм заборонено копати колодязі, щоб не переманили чумаків від казенних платних водопоїв. То було карою з кар. Переселенці мусили діжками — за сорок верстов — возити воду з Дніпра, мусили лід заготовляти взимку по льохах... З думкою про воду лягали і вставали, і так — усе життя. Потім уже ночами стали потай копати в повітках колодязі. Свіжу землю мішками виносили далеко за село, жменями розсівали в степу, щоб не видно було слідів приставленим для нагляду урядовцям... Хто зна, може, звідти, з отієї колодязної землі, ночами розсіяної по полях, якраз і вродилося наше марево, вічно струмуюче, світле та чисте, мов ріки сліз...
— А Чаплі ж ті їхні, з озеречком... кому дісталися?
— Озеречко висохло, а Чаплівський під з усіма довколишніми землями пізніше продано було... Цар Микола І продав їх — п'ятдесят тисяч десятин — якомусь зайшлому герцогові Ангальт-Кетенському... По півтори копійки за десятину... А герцог, поставивши в Чаплях економію, дав їй прізвисько Асканія-Нова, бо одна Асканія була вже в нього десь у Пруссії... Згодом він прогорів тут, як швед, і мусив перепродати всі землі колоністам Фейнам...
Данькові стало тепер зрозуміло, чому атагас весь час іменує Асканію не інакше, як Чаплі: "Поїдеш у Чаплі... Приїдеш із Чапель..."
— По півтори копійки,— задумався хлопець.— Таку землю!
— Такий був хазяїн...
Допізна течуть спогади, легенди, перекази про життя степове. Чого тільки не наслухаєшся біля цього нічного чабанського вогнища! І про поневіряння заробітчанське, і про самодурство ледачого панства, почуєш навіть про те, як один багатій тутешній не кіньми, не волами, а кабанами любив проїхатись через весь Мелітополь, мав утіху з того, щоб аж до приміщення банку підкотити в кабанячій упряжці...
— А то ще таку бувальщину розповідають: женився один із степових магнатів. їхав добре напідпитку з Херсона чи звідки там і загубив пачку асигнацій. Найшов чабан: сорок тисяч! Що робити? "Побудую,— думає,— церкву". І діло добре, і гріх можна замолити; бог простить за оці гроші, що знайшов і присвоїв. "Але ні,— думає згодом,— краще хутори всім трьом синам побудую, щоб жили не по кошарах, як я".
Та зрештою і це не вдовольнило, мучить його сумління. Думав-думав та й вирішив таки... однести гроші. "Якщо вділить панич із сорока тисяч п'ять тисяч, і то заживу". Поніс свою знахідку у головний маєток, а там саме весілля гуляють, панич і приймати чабана не хоче. Нарешті молода почула, що там якийсь чабан добивається, впросила панича: прийми!
Звелів панич впустити в покої чабана. "Що? Сорок тисяч? Оце я такий дурень, по-твоєму, що грошима по степу сію? Не мої! Ну, а втім, коли приніс уже, то давай, а тобі, скажи, хай дадуть вірьовку та повісся!"
Слуги панські на сміх дали чабанові вірьовку.