Щоб полегшити відбудування цього процесу, вони на цей час, погодившись принципіально на спільній програмі, могли б скласти об'єднання поріднених груп. Наприклад: одні, що прийняли б "Україну без наймита" могли б створити, скажімо, "Революційно-Трудовий Союз". Друга течія "Союз Консервативний". Ці назви чесно, одверто виявляли б прагнення і відповідну філософію життя обох течій. Повторяю: теперішні угруповання з їхніми назвами навіть на Заході вже пере-старілись, вже не виявляють для широкого загалу їхньої суті. Скільки, наприклад, є тих назв "соціялістів" або "демократів": соціял-демократи, соціялісти-революціо-нери, соціялісти-християне, соціялісти-націоналісти, со-ціялісти-республіканці, соціялісти-комуністи. А демократи? — націонал-демократи, християнські демократи, республіканські демократи, соціял-демократи, народні демократи і так далі. Як може бідний робітник чи селянин, та й навіть інтелігент, знати, яка є між ними різниця, як може запам'ятати, чого хоче одна партія і чого друга, до якої йому прилучитись, за яку голосувати. Назва повинна коротко, стисло, повно виявляти суть і прагнення угруповань. Назва: "Партія України без наймита" ясно й зрозуміло для найпростішої психіки розкриває оту суть і прагнення угруповання. Хто хоче досягти для себе і для своїх ближніх цієї мети, то не буде роздумувати й розшифровувати, чого хоче ця партія.
Таким чином Українська Національна Рада, складена з цих двох головних течій, створила б Президію чи "Комітет Нац. Ради" (Назва "Виконний Орган", коли б вона не скакала в гречку "уряду", могла б теж підходити).
Щоб уникнути замахів на "вождівство" і диктатуру особи в такому Комітеті, головування в ньому можна було б встановити суто демократичне: головувати по черзі кожній групі того Союзу, який мав би більшість у Національній Раді. Зрештою сама ціль нової Нац. Ради (не панування, не урядування, а готування помочі Україні, готування для цього фізичних і духовних сил еміграції) вже прибивало б інстинкт панування у провідних членів. їхня амбіція полягала б уже не в тому, щоб зватися "міністрами", щоб фігурувати, "петлюри-тись", а в тому, щоб бути якомога ціннішими, кориснішими в цій підготовній роботі, щоб цим викликати високу оцінку від свого колективу, як тут, ув еміграції, так і там, на Україні.
І мені думається, що для еміграції, і для України мало б вагу не те, як звалась би та чи інша група, яка мала б більшість у Нац. Раді, а щоб вона виявляла себе найактивнішою, найкориснішою. Нехай би такою [діяльністю серед] течій націоналістів, нехай би отою програмою, отими своїми якостями, отою користю здобула собі довір'я й більшість голосів в еміграції, а тим самим більшість у проводі Нац. Ради. Всякий об'єктивний член української нації з усією щирістю скаже: Слава й пошана таким націоналістам! Коли б такими виявили себе демократи, соціялісти, петлюрівці, комуністи, чорти-біси, коли б вони могли бути такими, ми б так само їх вітали й хвалили. А вони тим самим перестали б бути тим, чим було до цього, їхня власна дія перетворила б їх.
Розуміється, коли б наші "націоналісти" щиро й дієво прийняли вищенаведену програму, вони силами самої своєї організації не змогли б справитись з усіма завданнями, вони мусіли б кликати на поміч інші однодумні групи, вони мусіли б силою самого життя стати на щиро демократичний грунт. Коли б же ж не стали, коли б схотіли, як те віщують їхні противники, "захопити владу" в Нац. Раді, використовувати її для своєї групи, то через якийсь час це виявилось би, дії їхні викликали б критику, обурення, огиду, зневагу в еміграції. Погодження було б розбито, еміграція загубила б довір'я і вернулась би до старої холодної війни.
Але програми б її напевне націоналістична громадська опінія засудила б їх, знищила б своєю огидою й зневагою за обдур і своєкорисність. Ще раз кажу: без насили, примусу, терору не можна мати так званої "монопартійності влади". Коли якась група хоче мати собі високу оцінку громади, то вона мусить здобувати ЇВ своїми цінностями, а не хитрощами, "тактиками", "легітимностями", або затулянням рота, недопусканням критики, "викиданням з нації", трощінням, погромами, кулаками, револьверами й т. і.
Я знаю: дуже трудно перемогти старі ворожі емоції, старі оцінки. Наприклад, дуже трудно знищити ту "холодну війну", яка точиться тепер, скажімо, між ОУНр і УКДП. Але я знаю так само те, що при щирій волі до об'єднання сил, при готовності на певну саможертву, при точно поставленій, спільно прийнятій меті й програмі всієї акції, яка узагальнює загальне, всенаціональне добро, то цим двом течіям можна "забути" всі старі непогодження, можна подати руку і стати на новий спільний грунт. Можна, бо — ще раз кажу — вони обидві є порідненого трудового походження. Сини селян і робітників швидко можуть порозуміти між собою, ніж з синами поміщиків, фабрикантів, "чиновників". Вони можуть сформувати компактну, переважну, погоджену більшість в еміграції та в Нац. Раді і взяти провід у свої руки.
Теперішня Національна Рада отим "урядом", "міністерствами", отою конкуренцією, роздмухуванням старих непогоджень не об'єднує, а роз'єднує всю еміграцію. Нова Національна Рада, навпаки, сприяла б тіснішому об'єднанню її.
Одним із засобів цього могло б послужити створення Одного великого літературного журналу, видаваного Президією Національної Ради (чи "Комітетом", чи навіть "Виконним Органом" і тільки не "міністерством"!). Цей засіб я вже два роки тому пропонував українській еміграції. Я рекомендую дати йому назву "Парламент Вільної України", тим заздалегідь визначаючи ціль цього органу: виявляти опінію організованої частини українського народу, яка могла б евентуально відбивати опінію всієї майбутньої вільної нації. Українська еміграція два роки тому була в такому стані, що не могла поставитись уважно до цієї пропозиції, ні тим паче прийняти її ще не могла. Можливо, що ці роки змінили той стан і, коли головна справа, справа реорганізації Нац. Ради здійснилась би, коли б створився новий провід її, коли б мета об'єднання еміграції була одним із його насущних завдань, він оцінив би вагу видання одного органу на весь еміграційний колектив, розкиданий по планеті.
Повторяю: це мала б бути вільна, демократична трибуна, з якої, як у парламентові всякої щиро демократичної країни, право голосу мала б усяка течія національного громадянства, який би він не був опозиційний, критичний навіть од самого проводу чи самої Нац. Ради. Я не виключаю навіть течії комуністичної, як то є, наприклад, у парламентах Франції, Англії та інших демократичних держав. Я розумію огиду тих, які не можуть припустити голосу своїх гнобителів і катів, чи їхніх агентів, поруч з голосами гноблених і катованих. І не для об'єднання з ними чи їхніми агентами я пропонував дати їм голос, а з інших причин. Насамперед, для того, щоб виявити нашу пошану до принципу свободи слова, яке б воно не було огидне проводові, фракціям, особам чи навіть більшості колективу. По-друге: для того, щоб на практиці, на ділі показати, що ми не заборонами, не насилою, як наші гнобителі і взагалі всякі антидемократичні групи, боремось зо словом, а переконанням, а словом і переконанням. (Розуміється, з самою насилою, з закликами до насильства, боротьба повинна бути теж насилою, а не самим словом). По-третє: (і то може в нашому становищі найголовніше) щоб інформувати українську еміграційну спільноту, що думають, чого хочуть, як діють наші вороги та їхні агенти.
Розуміється, ні один комуніст чи одвертий агент не забрав би голосу в нашому журналі — "Парламенті" і ми повинні були б уживати "насили" над ними, себто: без їхньої згоди подавати їхні голоси у нашому органі,— передруковувати статті з їхньої преси й тут же відповідати на них. В еміграції (а надто старій) є багато людей, які з тих чи інших причин мають нахил довіряти пропаганді Москви чи її агентів. Серед них й щирі одиниці, які діставши наш "Парламент", прочитавши в ньому "голоси" всіх течій і своєї власної, мали б змогу зрівняти, обміркувати, зазнайомитись з фактами і, можливо, довір'я їхнє захиталось би. Але, звичайно, питання голосу комуністів у нашому органі не є першорядне і його можна було б так чи сяк улаштувати, аби був цей орган, аби був орган об'єднування, спаювання розпорошених по планеті членів нашої нації.
А він, дійсно, міг би виконувати цю ролю. Кожний українець чи то в Австралії, чи то в Аргентині, чи в Канаді, чи у Франції або в Німеччині з великим інтересом і хвилюванням чекав би свого "Парламенту", в якому він би чув голоси всіх "фракцій", в якому перед ним проходила б опінія всієї спільності, дякуючи якому він би знайомився з усіма досягненнями в еміграції (та й на Україні) науки, мистецтва і то знов таки з досягненнями всіх течій, а не одної якоїсь "монопартійної". Цей орган був би тим цементом, який тримав би всю розпорошену еміграційну спільноту в живій єдності. Він би учив нас, виховував би, він би готував із нас свідомих, дієвих, відданих батьківщині синів її.
17. ЗАКІНЧЕННЯ.
Такий мій заповіт тим, які прагнуть визволення і самостійності нашої нації. Бажаючи хоч трохи зорієнтуватись у тому, як сприймуть його члени української еміграції я, перед оголошенням його, зазнайомив з ним компетентних у настроях і ментальності української еміграції людей. І ось їхні голоси. Один із них сказав мені:
"Ваш намір — безумовно добрий. Але, Боже мій! — якими безумовними намірами устелено шлях до пекла. Чи ваш намір прилучається до цієї комунікаційної лінії, не знаю, але що він не реалізується, то я майже не сумніваюсь. Заповідаючи ваші тези, ваші факти, ваші висновки, ви не рахуєтесь з загальнолюдською природою, а надто українською та ще й емігрантською. Ви в'являєте собі тих, до яких звертаєтесь, майже героями, майже дійсно відданими справі визволення, майже дійсно готовими на жертви для колективу своїми особистими "ласощами нещасними", чи просто маленькими індивідуальними інтересами, амбіційками, емоційками. Ой, леле! — ви дуже помиляєтесь. Щоб оті, які так довго і так "самовіддано" кляли вас, проголошували зрадником, запроданцем, ворогом народу, большевиком, щоб вони раптом усе те "забули", прийняли всі ваші пропозиції, поради, щоб одмовились од "фотелів" (та ще й з написом!), від титулів, від матеріальних "компенсацій" за них; щоб згорнули "прапор Державності", під яким вони так довго "петлюрились" і збирали пожертви копійками та оплесками; щоб вони визнали, що вони, дійсно, сіли на косий чужий віз і співають пісню нового хазяїна,— невже ви це припускаєте!
Або ви, видно, гадаєте, що інші оті "опозиціонери" ніяк ні тими "фотелями", ні "копійками", ні оплесками не цікавляться й тільки ради отого визволення Неньки домагаються переформування Національної Ради? Теж блаженна ілюзія.