Незабаром він переконується, що й тут, у Криму, життя несолодке. Народи в Росії стогнуть під ярмом царату.
"Причиною тяжкого життя татар є їхня неграмотність, культурна відсталість, – каже йому Ісмаїл Гаспринський. – Щоб народ став свідомим, він повинен бути освіченим. Це потрібно не лише кримським татарам, а й усім мусульманам Росії".
Після цієї зустрічі Ісмаїл Гаспринський і Асан Нурі зустрічаються досить часто. І розмова на цю тему триває між ними не один день. Нарешті обоє приходять до висновку, що шлях до звільнення народу від гніту може прокласти лише друковане слово. Так у них народжується ідея видання газети рідною мовою. Одразу, звичайно ж, вони не можуть здійснити своєї мрії і спочатку пробують видавати невеликі збірники. Перша брошура вийшла під назвою "Тонгич"[68], друга – "Нешріяті Ісмаїліє"[69]. У Криму тоді не було жодної друкарні, і ці збірники довелося друкувати в Тбілісі, а потім уже їх поширювали в Криму. Але, видаючи дрібні брошури, вони не відмовлялися від думки заснувати, зрештою, політичну й економічну газету великого формату. І дочекалися моменту, коли йшла підготовка до святкування сторіччя анексії Російською імперією Кримського ханства. Гаспринський написав заяву імператору з проханням дозволити видавати газету рідною мовою кримських татар. З цією заявою Гаспринський сам поїхав до Петербургу. Досвідчена людина, що вміє красномовно викладати свої думки співрозмовнику, Ісмаїл Гаспринський зумів переконати вищих чинів у необхідності газети для татар Криму; він повернувся до Бахчисараю з офіційним дозволом царя на видання такої газети – одного номера на тиждень. Ці факти вже самі собою свідчили про неабиякий розум і сміливість Гаспринського.
10 квітня 1883 року виходить перший номер газети "Терджиман". Після цього Асан Нурі повертається до рідного села Айвасиль, вчителює. Асан Нурі, запеклий ворог сваволі й гніту, організовує на Південному березі Криму підпільні політичні гуртки, діяльність яких була спрямована проти царського режиму. 1892 року Асан Нурі в друкарні Гаспринського видає десять тисяч прокламацій "Неджат"[70], сам керує поширенням цих листівок серед населення. І потрапляє до рук поліції.
Справу про підпільну організацію, керовану Асаном Нурі, передають до суду. Асану Нурі загрожує сибірська каторга.
Уже в останній момент один багатий, освічений, прогресивно налаштований чоловік із села Сараймен, друг Ісмаїла Гаспринського – Сулейман Аджи, заплатив начальникам поліцейських органів великі гроші і звільнив Асана Нурі з-під слідства. Дивно те, що Сулейман Аджи ніколи Асана Нурі і в очі не бачив. Виявив він цю великодушність тільки тому, що його про це попросив Гаспринський.
Асана Нурі від каторги звільнили, однак залишатися в рідному селі і вчителювати йому заборонили. Він змушений був виїхати з Криму і мешкати в різних місцях Росії під ім'ям Георгій Гессен.
Через кілька років Асан Нурі знову з'являється в Ялті. Йому вдається відкрити кав'ярню на першому поверсі колишньої міської управи. Живе з невеликого доходу від цієї кав'ярні. Та згодом цей заклад поступово перетворюється на літературний салон. Чехов, Коцюбинський, Короленко, Андрєєв, Купрін, Скиталець, Арцибашев, Бальмонт стають постійними відвідувачами цієї кав'ярні й особистими друзями її високоосвіченого власника.
– І зараз ця кав'ярня – улюблене місце російських і українських письменників, які приїжджають до Ялти, – додав Усеїн-оджа.
– Та, на жаль, уже нема її власника... – сумно мовив Сулейман Алі. – Асан Нурі написав мемуари про своє життя в Криму, Туреччині та країнах, які він об'їздив. У ті самі дні, коли він розмовляв з Ісмаїлом Гаспринським про видання цього рукопису, стає відомо, що у зв'язку з двадцятиліттям володарювання султана Абдул-Хаміда турецьким революціонерам, кинутим до в'язниць за замах на правителя, оголошена амністія.
Асан Нурі негайно вирушив до Стамбула, щоб привезти в Крим свою родину. Та по дорозі до Туреччини він раптово занедужав і на якийсь час застряг у Румунії. Помер у 1903 році в місті Галац у віці шістдесяти п'яти років, так і не зустрівшись із Джезире-ханум та дітьми.
– Так, я пам'ятаю, тоді Ісмаїл-муалім помістив у своїй газеті некролог, – сказав Медієв.
– Утім, женучи свого тарантаса дорогою оповіді про те, як муалім заснував свою редакцію, я не помітив, як звернув на манівці, – сумно всміхнувся Сулейман Алі. – Доки перший номер "Терджимана" побачив світ, його головному редакторові й видавцеві довелося пережити чимало випробувань. Потрібна була друкарня, шрифт, друкарська машина, папір... Багато чого... А грошей немає. Якщо не вмовити кого-небудь допомогти, якщо не знайти грошей, друкарня не відкриється.
Кожна людина вважає для себе принизливим просити гроші в борг. Можете собі уявити, що пережив Ісмаїл Гаспринський, коли відвідав одного з найбагатших людей Бахчисараю Аджи Селіма і посвятив його у свої справи.
– Татари дуже відсталі, – сказав йому наприкінці розмови Гаспринський.– Та якщо ми будемо видавати газету рідною мовою, якщо дамо народу можливість дізнаватися про те, що відбувається в світі, то й татари стануть висококультурними. Але щоб почати випускати газету, нам потрібно трохи грошей...
Сказавши це, Гаспринський помовчав, запитально дивлячись на співрозмовника, зачекав, що скаже Аджи Селім.
Аджи Селім, здивований і роздратований новою, незвичайною для нього ідеєю, про яку щойно почув, одразу підвів на нього очі.
– Ісмаїле-мурза, – відповів він Гаспринському. – Тим, що ти відкриєш друкарню і будеш випускати газету, один примірник якої буде коштувати лише два ша, ти не надто розбагатієш. Якщо захочеш зайнятися торгівлею тютюном чи вином, то можу тобі дати кілька тисяч карбованців під заставу. Що потрібно татарину? Йому потрібні гроші. А що таке газета? Якщо до неї наблизити палаючого сірника, вона відразу займеться... – Аджи Селім примружив вологі очі й залився зневажливим сміхом.
– А гроші? Вони не займуться? – запитав Гаспринський. – Якщо палаючого сірника піднести до грошей, вони теж займуться. Обличчя Аджи Селіма відразу стало кам'яним.
– Ні! – заперечив він. – Гроші не займуться... До них ніхто ніколи не піднесе палаючого сірника.
Аджи Селім не дав видавцю грошей. А Ісмаїл-ефенді не став його більше просити. Холодно попрощався й пішов.
Видавець зібрав потрібну суму в інших людей. Купив стару друкарську машину і каси для шрифту.
Так почала виходити газета.
Однак доля невблаганна.
Не пройшло й двох років, як у друкарні спалахнула пожежа. Згоріло все. Після цього Ісмаїл-ефенді змушений був друкувати газету в приватній друкарні у Сімферополі втридорога. І тільки через рік "Терджиман" знову стала друкуватися в Бахчисараї... Однак Ісмаїл-ефенді встиг за цей час загрузнути в боргах і вилізти з них уже ніяк не міг. Папір він брав у борг, електричну енергію – в борг, складачі й літературні працівники працювали в борг. Друкарській машині надавали руху, крутячи маховика вручну, дочки видавця, видрукувані газети складала в стоси дружина Зоре-ханум, а потім їх заносили на пошту її брати.
Іноді, повертаючись додому, видавець боявся потрапитися на очі власникам магазинів, і тому завжди йшов в обхід глухими, віддаленими від центру завулками. Він усім заборгував.
Коли Гаспринський захопився ідеєю створення газети, найбільшу матеріальну допомогу йому надали друзі з Кавказу й Середньої Азії. У перші роки "Терджиман" мав лише шість передплатників. Однак Ісмаїл-ефенді постійно розсилав п'ятсот екземплярів газети безкоштовно.
Хоча газета вже друкувалася, та друкарня після пожежі ще не була повністю відновлена. Для цього знову ж не вистачало грошей. А одного разу настав день, коли не залишилося коштів навіть на те, щоб купити паперу й фарби. Тож Ісмаїл-ефенді змушений був дістати зі скрині кілька материних суконь, відріз червоної тканини, приготовлений нею на смерть, і вирушив у степову частину Криму, аби продати ці речі мурзам чи, принаймні, показати їм, як він, видавець єдиної татарської газети, до такого дійшов.
У Джанкойському повіті зустрівся з багатими людьми, розповів їм про важке становище газети, що є народним надбанням, а не належить особисто йому, як вони думають, і заявив, що ця газета потребує їхньої матеріальної підтримки. Гаспринський сподівався, що багатії поспівчувають йому, допоможуть. Але Сафедин Абдул Чонгарський, шестипалий мурза, розкидав сукні його матері та відріз тканини по земляній підлозі у передпокої свого будинку, довго в них длубався, бгав у руках, забруднив, а потім сказав: товар уже старий, і він дещо купить, якщо Гаспринський поступиться в ціні; почувши неприємні слова щодо своєї скаредності, він згріб усі речі в оберемок, кинув їх Гаспринському на коліна й пішов. А видавець "Терджимана" так і повернувся додому без жодної копійки в кишені.
Редакцію, напевно, довелося б закрити, якби на її рахунок інколи на свята не надходили гроші від земської управи чи від приватних осіб. Імена тих, хто їх присилав, Ісмаїл-ефенді друкував у газеті.
Гаспринський намагався виправити важке становище хоча б шляхом виконання приватних замовлень власників величезних магазинів, але й ці зусилля виявилися марними.
Знаючи про це, легко зрозуміти, що Гаспринський видавав газету не для того, щоб заробити на життя, – він жив цією газетою. Закриття її для нього було б як смерть. І, мені здається, даремно ви ремствуєте на старого...
Сулейман Алі замовк. Присунув до себе табакерку і почав скручувати цигарку. Він так розхвилювався, що руки в нього тремтіли і махорка розсипалася на підлогу.
"Сулейман Алі-ефенді, мабуть, правий, – думав Усеїн-оджа. – Друкарські машини були зламані, шрифт старий, і його не вистачало. Видавець загруз у боргах. Але зробити свою друкарню прибутковою чи хоча б рентабельною друкуванням художніх творів чи реклами він так і не зміг".
Якесь покоління людей починає свою діяльність в один час, наступне покоління продовжує ту саму роботу в інший час. Кожен час має свої політичні й економічні особливості, і вимагати від одного покоління реалізації ідей іншого покоління, мабуть, не варто.