Чудасій

Підстрижений, наперфумований добрими перфумами, о­дягнений в нове сіре убрання й елегантні черевики, вигля­дав, як нова копійка, і взагалі був хлопець — хоч куди. Я подивився на нього і ще раз упевнився, що його шанси на завоювання Лідиного серця мають солідні підстави і що він сьогодні може справді зробити поважний крок вперед для осягнення виплеканої впродовж двох років мети.

Ми поспішали, бо я мав іще поголитися, взяти чисту сорочку й випрасувати своє одиноке убрання, яке мав на собі.

— Скажіть мені, — спитав я, ступаючи поруч Олек­си, — що я властиво маю на тім вечорі робити?

— Ви вже не хочете йти? — злякався Олекса.

— Навпаки, я тепер іду з великою охотою. Але не знаю тільки, до чого повинна звестися моя роля?

— Та я ж вам уже казав сто разів, приліпко ви клапо­вуха! Ви мусите допомогти мені якось розговоритися з Лідою, знаєте? Я не вмію починати розмови. Чомусь плу­таюсь, і слова в мене тікають з голови. Ви помітили це?

— Помітив.

— А бачите, бачите! Потім уже, як розговорюся, то йде гладко. І можу говорити, говорити, аж поки не помі­чу, що... гарно говорю. І тоді знову збиваюся. Ц-ц-ц!..

Я засміявся також і з незрозумілої мені самому радости вхопив Олексу під руку. Взагалі настрій у мене був чудовий, такий чудовий, якого я вже не мав довгі роки.

— Ну, добре', — сказав жартівливо, — з того вихо­дить, що я мушу вас з Лідою звести й почати розмову. А потім?

— Потім я вже сам... Сам... Ви мені тільки поможете перший крок зробити.

— Ні, так я не годжуся! Ви мені скажіть конкретно, до якої межі той перший крок мусить сягати?

— Я ж сказав уже.

— Е-е, того мало. Для мене цього абсолютно мало!

— А чого ж ви ще хочете?

— Та трохи більше. Можу для вас, як для свого при­ятеля, наприклад, зробити й більшу жертву: обняти, по­цілувати, зложити їй пропозицію руки й серця, навіть до ЗАГСу піти, коли вона погодиться...

— Ц-ц-ц!.. Мухомор старий! Ну, і далі? — глумливо спитав Олекса.

— Далі? Далі все лишив би вам. Тепер скажіть, що б ви робили далі?

— Е-е, коли б тільки так можна було, то далі вже єрунда!

— Справді?! — зареготав я. — Гарно ж ви дивитеся на шлюб, коли так говорите!

— Смійтеся, смійтеся, мухоморе! — і собі хіхікав, добродушно Олекса. — А я вам кажу точно, що, коли б вона не була Ліда Горобець, а Ліда Ухо...

— То це був би певний знак, що ви оженилися, — підхопив я.

— Ну, так, звичайно... Себто, що вона вже моя жінка, і я вже маю право... — Олекса, зайнявся.

— Ну, чого ж ви? — кпив я далі. Маєте право — чого? Починати з нею говорити без посередників? Кла­нятися їй на вулиці? Чи навіть, сохрани Боже, до кіна її запросити?

— Ой, і провокатор з вас! — заливався Олекса щас­ливим сміхом — Ой, і провокатор! Говорите одне, а ду­маєте друге. А я вам так і не скажу нічого. На злість, не скажу нічого! Ц-ц-ц!..

Так з жартами й кпинами ми прийшли до мого меш­кання. Я зараз же почав голитися й митися, а Олекса ки­нувся роздувати праску, і, поки вугілля розгорілося, вспів вичистити від плям і пороху моє убрання. Хотів навіть ви­чистити й черевики, але я цьому категорчно спротивився, хоч Олекса, ніяк не міг зрозуміти, чому.

Поки ми зібралися, поки дотюпали до інституту — урочиста офіційна частина вже скінчилася, і з залі вже виносили стільці, щоб зробити місце для танців. Було елітно, гамірно й душно. З рипом сунулися по підлозі збиті чвірками* крісла, чулися веселі перегуки, в оркестрі час-від-часу обзивалися труби й сонно бумкав великий барабан.

Я розглядався довкола, коли Олекса смикнув мене за рукав і нервово зашептав:

— Дивіться — білочка! Справжня білочка! Я вам уже казав, а ви тоді сміялися...

Глянувши в кут залі, я побачив Ліду. Вона стояла в гуртку професорів і розмовляла з ними. Була вбрана в білу сукеночку, розшиту по подолі в листя й горішки лі­сової ліщини, в біленькі скарпетки й біленькі черевички на низьких закаблуках. Штучна китичка лісових горішків, прищеплених на лівому боні грудей, доповняла її одяг.

Я подивився на дівчину й почув, що в серці моєму заворушився якийсь давній, теплий спогад: Білочка! Де я її бачив, де?

Але в тій же хвилині пригадав: ще в дитинстві бачив я постанову "Колобка". І там була також білочка в білій сукенці з лісовими горішками. Вона бігала, дрібненькими кроками по сцені й тоненьким голосочком співала:

"Ой, я білочка,

Я малесенька,

Я бігала но деревах

Та й хутесенько"...

— Випадок сприяє нам, Олексо! — обізвався я до свого приятеля. — Там стоїть професор Чорнобай, до­цент Остапчук і Ткач. Це мої знайомі. Ходім! Тільки, гля­діть, тепер не зівайте!

— Що "не зівайте"? Тепер уже запізно...

— Вперед, Олексо! На штурм! — наказав я і почав пробиватися крізь натовп.

Та поки я досяг мети й оглянувся наїзад — Олекса "випарував", як камфора. Щез, немов крізь землю прова­лився. Мене взяла досада, і я вже хотів вернутися його шукати, але було запізно, бо мене помітили:

— А-а, Павло Степанович!

— Товариш Омсльчснко!

— Видом видати! Яким це вітром вас сюди занесло?

Я здоровкався з одними, знайомився з другими, аж надійшла черга і на Ліду:

— Ось, Павле Степановичу, знайомтеся: Лідія Мико­лаївна Горобець — іпженер-хемік, можна сказати, "з го­лочки". Новенька.

Я подав руку, зложив ґратуляції і вимовив кілька стереотипних фраз, стосовних до такого випадку, а сам непомітно старався ближче приглянутися до дівчини.

Тепер вона мені подобалася ще більше: не тільки гарна, але й скромна, без кокетерії, без штучности в ру­хах і виразах, була проста, щира, безпретенсійна, а в її веселості пробивалася зрівноваженість і свідомість своєї гідности.

У перехресній розмові я вже вспів обмінятися з нею кількома реченнями, і, коли тільки гримнули перші звуки вальсу, запросив її до танцю.

— Ой, — зарум'янилася трохи заскочена Ліда, — кра­ще б ви мене не просили: я танцюю поганенько.

— Навпаки, — поклонився я вдруге, — буду вас про­сити ще раз, бо переконаний, що ви не танцюєте гірше від мене.

— Хіба що так, — засміялася Ліда. — Тоді з нас буде відповідна пара...

Ліда була щира, говорячи, що танцює погано, нато­мість я злукавив, і дівчина з перших кроків це помітила.

— Навіщо ви сказали неправду? — спитала ніякові­ючи.

— Яку неправду? — вдав я здивованого.

— Казали, що ви не вмієте танцювати...

— Я такого не казав. Я лише сказав, що ви не танцю­єте гірше від мене. Ви хіба не помічаєте, як добре йде та­нець?

Ліда засміялася:

— Дійсно, танець іде добре, але не по моїй вині: ви так прекрасно ведете, що з вами можна танцювати й не вміючи.

— Ага, то виходить, що ви мене обвинувачуєте?

— Певно!

— Цікаво! У жінок трудно заслужити признання, чи похвалу: роби зле — винен, роби добре все одно винен.

— І ви почуваєте себе дуже скривдженим?

— Страшно! І, щоб своєї кривди не дарувати, відпла­чуюся вам тим самим: ви також "винні", що ми обоє доб­ре танцюємо.

— Оце вже зовсім безпідставно!

— Навпаки, і я вам зараз докажу. Хочете?

— Цікаво!

— Отже, бачите, секрет не тільки в тому, що кавалер добре веде, а й у тому, щоб дама зуміла відчути кожний його рух і дала себе вести. Тоді навіть і без великої впра­ви танцюватиме добре.

— Це не завжди помагає.

— Тоді, значить, кавалер винен. Кавалер мусить бути в танці певним і сильним, тоді й дама буде слухняна. Вас це переконує, чи хочете інших аргументів?

— Яких аргументів?

— От, маєш! Я з усіх сил доказую вам вашу "вину", а ви вже й забули, про що мова йде?

— Ах, правда! — засміялася Ліда і, стараючись ухи­литися від зудару з однією особливо розтанцьованою парою, збилася з такту й наступила мені на ногу. — Ой, вибачте! — спаленіла вона. — Тепер уже бачите, що я "не винна"?

— Бачу тільки підтвердження того, що я сказав: да­ма не повинна мати своєї волі в танці. Ви на одну мить проявили ініціативу — і вийшла катастрофа.

Ліда сміялася й дивилася на мене таким поглядом, що мені видавалося, ніби я топлюся в слоїку з малиновим варенням. Я пригорнув її міцніше й зашептав на вухо:

— Не дивіться ні на кого, не бійтесь нічого, здайтеся тільки на мою волю, і я вас поведу, поведу, оминаючи всі вири й підводні скелі, поки не доведу до тихої при­стані...

— Ви — поет?

— Ні, я ботанік, Лідо.

— Дивно! А говорите так багатозначно, як поет.

— Думаєте, що тільки поети вміють говорити багато­значно?

— А ви хочете сказати, що й ботаніки вміють бути багатозначними, як поети?

— Я б того добровільно не хотів сказати, але ви мене піймали.

— Ах, так?! Значить, ваше говорення має певну мету?

— Усе на. світі має свою мету, молодий інженере! Все!

— І цей танець також?

— Звичайно.

— Я не бачу в танцях ніякої мети.

— Чому ж тоді пішли танцювати?

— Щоб вас не образити моєю відмовою.

— У цьому також була певна мета.

— Ні, це не була мета, а тільки причина.

— У такому випадку, мені не залишається нічого ін­шого, як відвести вас на місце і перепросити за спричи­нену прикрість.

— Ви образились?

— Ні, я тільки тепер почуваю, що й справді винен.

— Вину все можна викупити.

— Як саме?

— Виведіть мене в коридор на свіже повітря.

— Наказ!

Я круто змінив напрямок і, маневруючи поміж густо збитими парами, вивів, майже виніс у скорих оборотах Ліду крізь тлум* і розчинені двері в коридор.

По струмові свіжого повітря, що вдарив з відчинених вздовж вікон в наші обличчя, щойно можна було зрозу­міти, яка задуха панувала в залі, і ми обоє полегшено зідхнули. І в тому ж моменті я помітив у глибині коридору Олексу, оточеного групою студентів, які щось завзято йому пояснювали. Я вже, як то кажуть, носом відчув щось підозріле й спішно пішов у той напрямок. Видно було, що тут і справді кувалася якась нова змова, бо студенти при нашому наближенні розкотилися, як горох, а я зі здиву­ванням помітив, що тримаю Лідині пальчики, і ці паль­чики довірливо спочивають у моїй долоні.

— Олексо, — сказав я навмисне голосно, щоб прикри­ти своє замішання, — хочу вас представити оцьому моло­денькому інженерові. Чи ви вже, може, знайомі?

— Звичайно, знайомі! М-м-м, який наш Олексій Ми­хайлович сьогодні гарний! — мило й просто сказала Ліда, простягаючи руку.

Олекса, спаленів, як варений рак, і так розгубився, що остовпів зоївсім, а не помічена ним Лідина рука звисла в повітрі.

— Та що ви, Олексо?! — заговорив я ще голосніше, щоб урятувати ситуацію.