Очі йому позападали, потомлений такий, сердитий.
"Чорт мене злигав проклятим налигачем з оцим дурнем..."
У "палац" до Юрася... Той аж позеленів...
— Де ж мої полковники?
— Нема полковників, ксьондже.
— Як нема! А сотники?
— І сотників нема — нікого нема.
— А люди? Поспільство? А городи, села? Що вони?
— Ні людей, ні городів, ні сіл — нічого нема... Нема України...
— Як нема України?
— Та нема ж...
— Га! Ти смієшся вже з мене, собако! І ти!
І Юрась, мов несамовитий, своєю дамаською шаблею — подарунок самого падишаха — з усієї сили затинає по голові свого "наказного гетьмана". Дамаська криця зробила своє діло: і череп, і лице Астаматія розчахнуті надвоє до самих пліч, мов правобережна і лівобережна Україна від Київа до Січі.
— Га, ти смієшся з мене! Оце тобі! Смійся, смійся, смійся тепер!
І він кривавим палашем б'є мертві щоки Астаматія, а далі давай топтати ногами мертве тіло "наказного гетьмана".
— Гей! Хто там? — крикнув він у вікно на двір. — Яничари!
У покої князя України, брязжучи шаблями, увійшли велетні-пахолки. То були яничари-волохи.
— Уберіть се падло! Киньте його собакам!
Яничари мовчки нагнулись, узяли за ноги мертвяка і поволокли з покоїв, зіставляючи на помості криваву стежку.
— Пошліть до мене Берендія! Зараз!
Се вже був не Юрась — таких на ланцюгу держать — такі на людей кидаються...
Увійшов Васюта Макогін. Се і був Берендій, як прозвав його Юрась.
Юрась здіймає з пальця дорогого перстеня і подає Васюті.
— Ось тобі перстень великого візиря. Гони зараз до Криму, покажи перстеня Калги-султану: нехай мерщій скликає мура і беїв та йде до мене з ордою. Ми підемо добувати тогобічної України...
Васюта і очам своїм віри не йняв: се не Юрась перед ним, а хтось другий...
Чи не помутився він розумом?
— А яничарам і семенам вели зараз сідлати коні... Я їду сам доглядати мою Україну, моє військо... Сей зрадник замислив сісти на моє місце, каже: нема війська, нема України, нічого нема!.. Та он яку криваву стежку зоставив на помості... Я йому не Дорошенко: я й гетьмана Поповича за ноги з коня зволочу — із булавою... Іди ж!
Макогін вийшов і головою поник. Незабаром вийшов і Юрась.
Волохи й семени вже ждали Його. Юрасеві підвели осідланого коня. На сьому коневі він добував Чигирина, а тепер поїде до Суботова.
Юрась їхав попереду, а за ним, не слідком — він того не любив — а здалека, назирці, їхали яничари й семени. Не багато їх було! Та йому й хотілось на самоті побути — одному, з своїми думами... І він знайшов сю самоту, та ще й яку! Так тихо у полі, ніби в домовині. Ні птиці, ні людей... Кругом, скільки не кинеш оком, степи і поля непоорані, незасіяні... Де стоги сіна, де скирти хліба? Нікого й нічого... Хоч би проскрипів у полі який віз, хоч би де орачі на нивах манячили... Ні вітряка ніде, ні сліду людського... Старі ниви й лани широкі лежать пусткою, або потоптані кінськими й верблюжими копитами. Ставки заросли травою, заглушені ряскою, зеленою цвіллю. Ні гуртів овець не видко, ні чабанів з палицями. Не сяють ні коси, ні серпи на сонці, не стугонять ціпи по буйному колосу, не чути ні пісні, ні ріжка чабанського, ні сопілочки, ніже плачу людського. Вимер степ, пустинею став. Пропливе інколи над мертвим полем білий сокіл, та й летить туди, на схід сонця, на той бік... Тільки в полі могили бовваніють... Он високо-високо у небі летять гуси і гегають, чуючи осінь... Он і журавлі ключем тягнуться на полудень і кричать... А разом тиха, мертва пустиня...
Скільки не дивиться Юрась, скільки не прислухається — мертве поле, мертва тиша... Він піднявся на могилу — чи не узрить його око хоч дзвіницю далеку, або церковцю біленьку... Могили, далеко бовваніють могили...
Ще дальше щось видко — не то ліс темний, не то село погоріле...
А ось і близько — нібито село... Він озирається... Так і є — одно попелище... Де були хати й будинки — одні димарі чорні у небо глядять... Знати тільки, де були улиш.. Он і від церкви зостались одні руїни, обгорілі головні, як після татарського кочовища... Тини у садочках розкидані, яблуні й грушки порубані і поламані, улики без бджіл на землі валяються, копанки й криниці землею і гноєм закидані... Одна ціла яблунька — і на ній гойдається одиноке червоне яблучко...
Пустиня, руїна... Зостались де-не-де хрести на кладовищах, та й ті поламані, то самі підгнивають і падають.
Вже надвечір якось Юрасеві на далекому крайнебі ввиділось, що там — щось живе, щось мотається у повітрі, наче крило вітряка. Так і єсть: то вітряк, то млинок над селом з вітром розмовляє. А де млинок, там, певне, й люди будуть". Юрась шпигає острогами свого вже потомленого коня. Хочеться йому мерщій побачити живих людей, почути живий голос От він вже близько. Вітряк все махає крилами. Але, піднявшись трохи на горбок, Юрась бачить ту ж руїну: село попалене, зруйноване... А все ж хоч вітрячок живе, крилами з вітром розмовляє... Він, Юрась, вже коло вітряка, коло крил... Вони все махають, мов живі шумлять... А людей нема. Хоч би собака загавкала. Юрась кличе:
— Ей! Хто там живий чоловік?
Ніхто не озивається. Тихо, тільки крила шумлять, мов живі, та в середині самого вітряка щось стукотить і гуде, звичайно, вітряк меле. Юрась об'їхав вітряк, спиняє коня коло невисокого рундучка.
— Ей, чоловіче! Озовись, хто єсть тут живий!
Ніхто не озивається. Чути тільки — гуде й стукотить...
— Мабуть не чують... А може — старе, глухе... Діду! Агов, озовись!
Мертва тиша... Ні, не мертва: гуде й стукотить.
Юрась злізає з коня і піднімається по східцях рундучка до дверей. Двері відчинені. Він увіходить. Темно, нікого й нічого не видко. А вітряк, колеса, цівки, ступи — усе працює як слід.
— Хто тут? Чоловіче! Діду! Глухий, чи що?
Хоч би словечко — нема людського голосу. Юрась придивляється. Шестерня крутиться, аж гуде. Камінь бігає кругом, мов живий. Рукав над ларем трусить муку, але мука не труситься у лар. Заглянув Юрась у лар: лар порожній, хоч би жменька, хоч би пилина муки — одно павутиння... Глянув управо — товкачі, мов живі, стукотять, піднімаються, падають у гнізда, а там хоч би зеренце...
Вітряк мертвий... Мертвий, а живе, дише, ходить, стукотить...
Юрасеві страшно стало, аж волосся на голові заворушилось... Се вітряк живе невидимою силою, темною силою, нечистою... Ні душі живої, ні помольців, ні зерна, ні помолу, — а живе...
Чи не те ж саме й Україна правобережна? Ні людей, ні городів, ні сіл — один Юрась, як оцей вітряк покинутий, забутий людьми... Йому здавалось, що серце його, котре так нило і щеміло, — се та шестерня покинутого, забутого людьми вітряка, і каменюка, така ж важка, як ті жорна, привалилась до серця Юрасевого...
Мов несамовитий вискочив він з страшного, проклятого кимсь вітряка, і, не озираючись на його крила скажені, поскакав конем світ за очі.
Ніч застигла їх на узліссі темного бору, де вони знайшли і пашу для коней на сіножаті, і водопій у маленькій річечці, що бігла по камінцях і мов розмовляла та шепотіла про щось усю ніч з побережною травицею.
Вже на другий день вони були коло Суботова.
Тут тільки Юрась ніби прокинувся і згадав, чого він їхав до Суботова, — найти своє військо, своїх козаків. Ні війська, ні козаків, ні України — нічого не зосталось — одна руїна! І Суботів — руїна! Юрась заломив руки.
Або на світі не бути, або ту, тогобічну Україну добути!
І він повернув назад до Немирова — дожидатись Калги-султана з ордою.
_____________________________
Сірко не пережив сорому і погибелі правобережної України. Тяжко занедужавши душею і тілом, він замовив собі труну — свою вічну домовину, і вже не спав на ліжку у себе в курені, чи то у полі з сідлом під головою, як було перш спочивав у походах або у Січі, — труна була його м'яким і вічним спокоєм, а 1-го серпня 1680 року Божого його не стало.
А Юрась? Не добув він собі ні слави батьківської, ні сьогобічної України, а добув — тяжко й вимовити — султанський шнурок!
Ось він — знов у Едекулі.
— Тату, тату! За твої хиби я несу кару люту... Але — на то Божа воля...
У відчинене віконце Едикула залетіла ластівка.
Чи не з України ти, моя ластівочко, вісти принесла? Що тепер там — там, де тихі води, де ясні зорі, де мир хрещений, де край веселий?
За дверима щось брязнуло. То увіходить Тугай-бей з яничарами.
На золотому блюді — шнурок...
— Господи! Прийми дух мій... Прощай, Україно!..
КІНЕЦЬ.
[1] Д. І. Яворницький, на підставі "Актовъ южной и западной Россіи" (т. IX, 606) свідчить, що у Сірка "была жена по имени Софія", "мучимая вельми отъ беса", котру батьки привозили "для исцеленія въ одинъ изъ Киевскихъ Печерскихъ монастырей, но получившая его въ Лубенскомъ Мгарскомъ монастыре отъ святителя патріарха Афанасія и доселе (до 1671 г.) пребывающая здрава". ("Исторія Запорож. козаковъ" II, 303).
[2] Се не авторські вигадки, бо справді у всіх урядових актах XVII століття, у царському титулі слово "обладатель" невідмінно повинно було писати ся двома а, як і за всяку у титулі помилку, писарів люто було карано, наче за державний вчинок, "за поруху", мовляв, "і умаленіе государевой чести".