— Це ті відступники, що тягнуті, нас до братання з гнобителями-чужинцями! Це ті Юди-"братолюбці", що не дають нам утопити ворожих зайд у їхній крові! О, прокляття!.."
Миколі бракувало повітря: вибух гніву й одчаю схвилював його страшенно. Та потроху почав він розуміти даремність свого гніву й своє безсилля. Віддих ставав рівнішим. Незабаром ізнову почав перегортати сторінки Mercurius Politicus.
Раптом погляд козака впав на одну звістку — й він ледве не впав непритомний. Щось велике, несподіване увійшло в душу. Увесь тремтів; потемніло в очах. І не лише зором — душею вкраїнською відчитав звістку:
"...нас повідомляють, що козаки знову побили поляків упень... у Відні побоюються, що польському королівству приходить край".
Не йняв віри очам. Страшенним зусиллям волі опанував себе, вдруге перечитав звістку: це не була омана.
Проте ще не вірив. Хотів відшукати підтвердження. Гарячковими рухами перегортав сторінки інших газет. Літери стрибали йому в очах, мінилися рядки, але Микола шукав звістки не тільки взором, але й наболілим українським серцем.
Знайшов другу звістку. Під ч. 148 стояло:
Відень, 3-го липня
"...Погром польської армії стверджується, але то була лише частина польської армії, з якої вбито і забрано в полон козаками десять тисяч. Король загадав усій своїй шляхті бути при зборі на 4 число цього місяця".
Так, уже не було сумнівів — уся Вкраїна клекотить повстанням! Здійснилися батькові мрії: проголошено самостійність, відбудована Українська Держава. Тремтить Польща й от-от впаде! Зайд-чужинців немає на рідній землі!
"Але ж хто? Хто підняв прапор повстання? Хто стоїть на чолі Вкраїни? Хто веде в бій війсь— о? Хто герої-визволителі Батьківщини? їхні імена, щоб і я, нещасний, міг повторювати їх побожно разом зо всією Вкраїною!" — Отакі жадання-думки промайнули в Миколиній ДУШІ.
І він знову почав перегортати газети, жадібно шукаючи відповіді на питання наболілого серця.
А звістки про повстання й про бої зустрічав тепер сливе в кожнісінькім числі. Уся Європа напруженим зором стежила за визволенням закутого велетня. То подив, то захоплення, то нетаєний жах бринів у цих звістках.
"...Польський посол прибув до Праги просити помочі проти козаків...".
"...Козаки взяли в облогу Нам'янець, одну з найміцніших твердинь польських...".
"...Ходять чутки, що турки збираються допомогти козакам...".
"З Парижа повідомляють, що населення Польщі у великій тривозі очікує нового походу козаків...".
"...3 Данціга змальовують картину бурхливого сойму в Варшаві, передбачаючи загибель нещасного польського королівства...".
Він читав оці звістки без хронологічної послідовности, одривчасті, іноді схожі на дивовижні здогади, але уява їх упорядковувала, складаючи з фрагментів суцільно-величну, трагічно-прекрасну картину.
Зненацька в 119 числі Mercurius Politicus од 9-16 вересня вперше зустрів Микола ім'я козацького генерала Богдана Хмельницького.
Хмельницький!..
Де він чув це ім'я? Чому воно таке знайоме? На хвилину заплющив очі... Раптом щось наче блискавкою освітило пам'ять: Микола згадав батькові оповідання про страшний бій під Цецорою.
Як поранено було гетьмана Самійла Кішку; як упав на очах сина-одинака порубаний яничарами чигиринський сотник Михайло Хмельницький, а його син Богдан, молодий іще юнак, мов несамовитий, врубався тоді в саму гущу яничарів. На очах у сотника Наливайка зрадливо свиснув аркан: молодий лев опинився в турецькій неволі...
"Невже це той самий Хмельницький? — думав Микола. — Невже й він випив до дна оту страшну чашу невольництва? " І чомусь іще ближчим та ріднішим став Миколі Великий Богдан.
І він побожно повторював дороге всій Україні ім'я. Милувався звуками: "Богдан! Богом даний!" — говорив сам до себе в екстазі.
Уява козака шалено працювала. Потроху звуки імені почали набирати тілесних форм: гігантський образ здіймався перед Миколиними очима. Велетнем ставав він із степів України, вогнем, залізом і кров'ю зарисовуючи її державні межі.
Рух правиці — і валиться ненависна Польща. А постать гіганта все росте, покриваючи вже цілу Європу.
І той гігант був Богдан Хмельницький!..
Чінкадавін, що саме вернувся з корабля й тепер чекав дальших наказів, вивів Миколу із задуми. Зненацька щось стиснуло Миколі серце. Усе йому остогидло.
"Я слабий! Залиш мене самого", — промовив він через силу. І, сам не знаючи куди, подався до морського крутобережжя, де стрімко здіймалися дикі самотні скелі.
Вилискуючи на сонці, розкинулось перед козаком смарагдове плесо океану, й кінця-краю не було водяному безмежжю. З одноманітно-байдужим плюскотом билась о берег хвиля, а Микола сидів нерухомо, задивившись удалечінь, де була його люба Вітчизна. Не відчував у німім од чаю ні сонячної спеки, ні плину часу.
Поволі сонце дійшло до вечірнього круга. Смарагдове плесо стало ніжно-зеленим, потім, немов од сонячного дотику, зашарілося, а він усе сидів на скелі, закам'янівши в німім одчаю.
Поночіло. Прохолодою повіяло з надбережного лісу. Нічний птах заскиглив десь у кущах. Безшумно прорізували повітря кажани. Південний Хрест сяяв у всій своїй величній красі. Зорі відбивалися в морськім плесі, і було вже немов два океани: один чорно-оксамитовий вгорі, другий — ніжно-зеленавий — внизу. Це було щось незрівнянно-величне!
А Микола сидів у німій тузі, далеко-далеко блукаючи думками, нічого цього не відчуваючи, нічогісінько не бачучи навколо, мов у забутті. Раптом зникли з пам'яті усі десять літ самотнього життя. І легко, і радісно стало на душі. Відчув пахощі українського степу, а плюскіт морської хвилі... Ні, ні! То вже не був байдужий голос чужого, далекого моря — це ніжно-радісно гомонів рідний, любий Дніпро.
"Спи, спи козаче! — плюскотіла хвиля Дніпрова. — Ти втомивсь у поході, спочинь у мене на Дзвіниці, поки Товариство плине".
"Так, я на Дзвіниці! — промайнуло в розпаленому мозку Миколи. — Еге ж, Це я ходив на розвідини і чекаю тепер своїх".
І він почав вдивлятися вдалечінь, звідки мало припливти товариство. Здавалося, зір Миколи прорізував пітьму.
І раптом побачив чайки, козацькі чайки! Вони прямували до скелі. Ось він бачить щоглу отаманської чайки, а на ній — Боже милий! (все затремтіло у Миколи) — на ній гордо має золото-блакитний прапор.
На мостику велично стоїть кошовий. Захмарене високе чоло, а вогнисті очі мов дві блискавиці прорізують простір.
"Тільки, щоб не пропливли повз мене. Треба гасло подати!" — блиснула думка.
І зненацька, за тисячі миль од України, на відлюднім острові, де ніколи, може, не лунав голос європейця, розітнувся серед нічної тиші козачий поклик.
— Пугу!
— Пугу! — відгукнулися скелі.
— Пугу! — повторив надбережний ліс.
Микола сам не впізнав власного голосу і ...прокинувсь. Видиво зникло; він усе сидів на скелі. Глянув на небо: чорно-оксамитове, мерехтливе від зір безмір'я над ним; з жахом повів очима навколо: безкрая водяна пустиня.
І одразу згадав усе: і полон, і неволю, і десять літ самотнього життя. У голові шуміло, мов гупало разом сто ковалів, а серце наче хто руками здавив.
Микола аж тепер відчув свою самотність, і ця тиша, й оцей безмежний краєвид іще більше відтіняли її, а вона вгризалася в душу, мов розпечене залізо в живе тіло.
Він божеволів. Думки летіли переривчасті, в безладді, мов дикі степові коні.
Він уявив себе самого у майбутньому: божевільний, зарослий бородою, мов звір, блукає в пралісі, чигаючи на здобич, поїдаючи її сиру, закривавлену, конаючу.
Холодний піт виступив на чолі.
А думки летіли блискавично, нестримно. Ось він блукає, нічогісінько не відчуваючи, втративши образ і подобу Божу...
"Ба ні, не так! — мов списом що торкнуло. — Іще гірше! Іноді вертатиме до тебе розум, і ти бачитимеш, чим ти став, розумітимеш, що ти живцем похований серед оцього безкрайого моря, й тоді ти знову збожеволієш. І це буде не раз: усю решту життя!"
"Усю решту життя!" — мов луна повторив Микола, і чужим видався йому власний голос.
Був уже цілком неприсобі. Голова горіла вогнем. І хотілось її занурити в холодну воду або ще краще — розчерепити об гостре каміння. Але відчай та жах спаралізували рухи.
Нічний птах скрикнув над головою. Микола скочив на ноги. В очах запалала божевільна рішучість. Скрикнувши, задихаючись, "Боже, прийми мою душу!", помчав до безодні...
Що трапилося і чому Микола зостався живим, він і сам потім не розумів. Бо, коли прийшов до себе глупої ночі, лежав гонів за двоє від берега, але скільки часу там був і як туди дістався, скільки не силкувався, не міг згадати.
Одно тільки пам'ятав, що, прокинувшись, відчував на собі погляд батька. І гнівно-суворі були його очі, а в ушах ще дзвеніли оці слова:
"Стій, зраднику! Ти забув присягу! Не смієш одбирати собі життя:, воно належить не тобі, але Вкраїні! Не ганьби імені Наливайків, бо з того світу спаде на тебе батьківське прокляття!"
Чи це видиво було пізнішим сном, чи воно й спинило Миколу від страшного злочинства, він так потім ніколи й не дізнався.
Але дивна зміна сталася тепер у Миколипій душі.
Побожну пошану й безмежну подяку відчував він до батька за його суворе, вояцьке виховання. Пригадав і матір — і болісно защеміло серце. Вона стояла перед ним мов жива: така нещасна й така любляча, і він чув знову її прощальні слова: "І ти йдеш... останній!..".
І якось подсвідомо таке саме почуття, як до матері, не бурхливе, але ніжно-синівське, з'явилося й до Вкраїни.
Вона стояла в його душі також нещасна, вся знемагаючи від ран.
Проте не було вже в Миколиній душі відчаю. Ні, його любовна туга горіла тепер рівним вогнем, немов лампада нерукотворна перед образом розп'ятої Матері-Вкраїни.
"Мабуть, усі мої страждання потрібні", — думав козак із тихою покорою. "Може, без цього вигнання став би я відступником і цей відлюдний острів урятував мене від вічної згуби, а рід і Вкраїну од ганьби? Але ж тепер у душі моїй вигоріли, здається, всі почуття та бажання особистого щастя, усе, либонь, витліло, крім одного образа — закутої чужинцями в кайдани Вітчизни! Та Милосердний Господь знас все краще за мене. Видно, цього ще не досить... Тільки чи вистачить мені надалі сил? Чи не впаду я в нерівній боротьбі з самим собою серед оцієї водної пустелі? І загину тут марно для Вкраїни, ніким, може, й не похований.