Пригадуєте безвідповідальні заклики деяких політиків: "Посилювати наступ...", тобто беззбройних людей гнали під кийки та гумові кулі "Беркуту". Майже певен, що мирною бунтівною масою хтось намагався маніпулювати. Лідери нібито були і в революції, і водночас поза нею, боячись відповідальності за антиконституційні дії. Вони виконували роль таких собі попів гапонів, які раз у раз підкидали революційній масі провокативні ідеї.
У перший день кривавого побоїща я був у парламенті, кілька разів виходив на вулицю Шовковичну, де йшов бій, знов повертався в будівлю ВР і бачив там спокійних опозиціонерів, які спокійно попивали каву в буфеті, роздавали інтерв'ю про злочинний режим, і таких же незворушних представників парламентської більшості. Чому ті й другі не стали між "Беркутом" і демонстрантами? Де вони були під час розстрілу? Вочевидь, то була жадоба жертовної крові! У той час у середовищі політиків і так званих диванних патріотів побутувала думка: "Без крові не відродиться нація". Цинічне, блюзнірське твердження! Ясна річ, апологети такої кривавої ідеології навіть не припускали, що це буде їхня блакитна кров, вони розраховували, що її проллють на олтар революції люди з натовпу. Але хіба мало було пролито української крові починаючи з XVII століття? Виходить, що за обширом кривавого океану — ми супернація, якій немає рівних у світі. Але комусь було цього мало. Напрошується думка, що якісь сили намагалися залити кров'ю Майдан, щоб потім утопити в ній всю Україну. І таки втопили. Бо всі війни виростають із революцій, і навпаки. Бо спільним знаменником революцій і воєн є насильство. Висновок: криваві революції — не вихід, а глухий кут, бо створюють базу для ланцюгової реакції революцій — воєн, репресій, руїни. Привертає до себе увагу те, що історія України й Росії — це суцільні бунти, революції, перевороти. Чому? Тому що ця земля постійно породжує тиранів, самодурів і рабів, тому що ми не подолали тоталітарне мислення. Як розірвати це замкнене коло? Не бути тиранами і рабами, відмовитися від насильства у розв'язанні проблем, брати участь у творенні держави постійно, а не раз на десять років.
Логіка і цієї революції виявилася невблаганною. Майданівці не повинні були йти в політику, але вони зробили це з вискоком, зрадивши ідеали, які проповідували. Революція стала одноразовим соціальним ліфтом для шарікових від культури, журналістики, політики, які одразу ж той ліфт знищили, щоб більше ним ніхто не скористався. Мало не пересварилися лідери опозиції. Врешті, досягли компромісу, але так і не вийняли дуль із кишень. Замість люстрації — компанійщина. Опинилася під загрозою свобода слова, почався пошук ворогів народу. Я вже не кажу про інтервенцію та економічну руїну. Революція намалювала оманливу перспективу на 50 років наперед, проте знищила її на найближчих двадцять, відкинувши пересічних громадян на початок 1990-х. Це була, по суті, антикорупційна, антидиктаторська, соціальна, національна революція, проте так звані вожді, без сумніву, ставленики олігархів, ніби спритні наперсточники, підмінили її цінності, вихолостили народну сутність, і перетворили на антисоціальну, антиукраїнську. За наше жито нас же й бито, або нашим же салом по наших мурсалах.
Нова влада взялася ліквідовувати всі завоювання українців за останні сто років, котрі далися їм ціною мільйонів життів. Безкоштовна медицина, освіта, пільги чорнобильцям, "афганцям", безоплатне харчування дітей у школах — це все віхи нашої боротьби за свої права, які ідеологи олігархів зневажливо називають "совком". Як це не парадоксально, але революція 2013-2015-го завдала нищівного удару по європейським ілюзіям українців, бо Європа у них асоціюватиметься зі злиднями і холодом. Вона вдарила по перспективах України як демократичної і справді незалежної держави, бо, опустивши країну на самісіньке соціальне дно, створила умови для повернення до влади проросійських, антиєвропейських сил. На голому патріотизмі далеко не заїдеш. Людям властиво від нього втомлюватися. Згадаймо, що говорив один із лідерів УНР Володимир Винниченко: "Відродження української нації в національній сфері йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції. Що правіше й реакційніше заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національносте. І то все одно: чи чужими руками чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення".
Хто дістав зиск від цієї революції? Путін, який анексував Крим, Захід, який вкинув Москві їжака у штани у вигляді бунтівної України, олігархи, які усунули конкурента і одержали можливість безкарно грабувати країну. Чи є між ними зв'язок? Це історія ще має встановити. Протягом історії вже було кілька таких ситуацій: революції, війни, репресії, Голодомор. Проте жевріє надія на істинність народної приказки: "Не було б щастя, та нещастя помогло". Більшість війн призводили до падіння владних систем, режимів, імперій, російська теж на черзі. Після афганської війни впав СРСР, після української може розвалитися Російська імперія. Той, хто почав нам копати яму 20 лютого 2014 року, може сам у неї потрапити.
Але що робити зараз, коли країна на переломі? Хто може втримати її в демократичному руслі, відвернути наступні революції? Тільки громадянське суспільство, тільки воно є джерелом нашого поступу. Попри війну воно все ж зробило крок вперед — народилися тисячі нових громад — волонтерських, культурно-мистецьких, антикорупційних та інших. Активні студентство, підприємці, журналісти. І в той же час не видно еліти, пасивні селяни і робітники. От і виходить, що спільнота має тулуб і руки, проте й досі без голови і ніг. Суспільство зосередилося на війні, тоді як про інші проблеми забуло. Влада знищує соціальні програми, заганяє людей в глухий кут — мовчок, через коліно ламаються сільські і селищні громади під час так званої децентралізації — теж тиша, протягуються через парламент антиукраїнські зміни до Конституції — анічичирк.
Сьогодні по всій країні мали б вирувати дискусії на круглих столах, науково-теоретичних конференціях, на яких слід обговорювати питання конституційної реформи, люстрації, децентралізації, економічних змін, розвитку місцевого самоврядування, соборності країни та інші. Тисячі звернень від давно діючих і новоутворених громадських організацій мали б спрямувати свої пропозиції до уряду та Верховної Ради. Нова революційна влада говорить про необхідність розвитку місцевого самоврядування, але нам потрібні Центральне самоврядування, потужні громадянські структури на зразок польської "Солідарності", які контролюватимуть Верховну Раду, уряд, президента, делегуватимуть у ці органи своїх представників, генеруватимуть ідеї і найголовніше — нарешті сформулюють національну ідею, яка об'єднає націю. Бо євроінтеграція — це, повторюю, не ідея, а лише засіб її досягнення. Не можна допустити політичної апатії, в яку наше суспільство впало у 1990-х, а потім у 2005 —2014 роках, тоді повернення до авторитаризму неминуче. Тримати планку духовної напруги на майданівському рівні. Дуже важливо знову запустити механізм еволюції...
Україна під прицілом
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок,
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Кудижви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.
Ліна Костенко
Україні потрібні герої, але живі
3 березня 2014 року"Слава героям! Молодці!" — можна прочитати в Інтернет-мережі схвильовано-захоплені відгуки про наших військовиків, які базуються в Криму і не реагують на погрози та ультиматуми російських агресорів. Похвалили їх і керівники нашої держави, мовляв, хвала їм за те, що вірні присязі. І все? Що відбувається? Чи не здається вам, дорогі друзі, що наша революційна влада продовжує діяти за принципом: "Україні потрібні герої... мертві". Враження таке, що політики цих героїв із нетерпінням чекали 18-20 лютого, аби вони пішли на небо і, заручившись підтримкою Господа Бога, звалили Януковича, і ось тепер знову чекають нових, щоби вкрили ганьбою Путіна. Наші солдати в Криму вже зараз мають статус героїв, навіть живі, перед ними треба стати на коліна. Але хіба можна кидати своїх на війні? Адже всі вони в разі штурму приречені. Невже наша армія і справді у стані клінічної смерті? Якщо так, то де гаранти нашої безпеки: США, Англія, НАТО? Де миротворці ООН? Вони теж чекають трупів? Світ має кричати в ці години, бо стоїть на порозі нової світової війни.
Ще в грудні минулого року я поставив деяким політологам одне запитання: чи не викликають в них якої-небудь асоціації 1914 і 2014 роки? Адже кожні сто років на території України відбувалися війни, які могли вирішити її геополітичну долю. У відповідь почув, що це неможливо, що світ змінився, країни віддають перевагу економічним війнам, а щодо Росії, то вона настільки слабка, що не посміє зазіхнути на Україну. Але зазіхнула. Чому? Як на мене, тут поєдналося кілька факторів. Перший — логіка революції: зміщення тирана, зовнішня інтервенція, контрреволюція, другий — ментальність сусідньої Російської імперії, яка завжди шукала найменшого приводу, щоб реалізувати свої шовіністичні амбіції, третій — історична амнезія. Останній найсильніший. Усі війни починалися тоді, коли її призвідці забували про попередню війну, коли майже не залишається серед живих її свідків. Схоже, що про Другу світову війну забули всі: і США, і Великобританія, і Німеччина, і Росія. Остання, може, пам'ятає її більше за інших, але це спогад не про багатомільйонні жертви, а про перемоги. Кремлем рухає ідеологія переможця, яку може реалізувати новоявлений фюрер. Мабуть, Захід це усвідомив, але запізно. Протягом останніх двадцяти років у світі нічого не робилося, аби відвернути загрозу Третьої світової війни. Мир усі ці роки тримався на мирних досягненнях 1980-х років. Американці заколисалися розпадом СРСР, але не помітили, як у них під боком викохався новий рейх.
Бездіяльність Америки та ЄС, зволікання із санкціями призвели до смертей на Майдані.