Клас заціпенів од жаху, а вчительку наче спаралізувало. Це було нечуване зухвальство, бо тимчасова влада, яка панувала в місті, ніяких національних меншин не визнавала. Та, оговтавшись, вчителька стала розпитувати, хто її батьки, чи знає вона рідну мову, і таке інше. Те, що сталося на цьому уроці з Марійкою, теж було чимось схоже на бій, у якому вона перемогла, відстоявши своє право на українську сутність...
Жовтень 2009року.
Чужі серед чужих, чужі серед своїх
З життя українців в Італії
Маленьке містечко на півдні Італії Салерно за красу і благодатний клімат вважається раєм на землі. Але тисячі українців, які приїхали сюди на заробітки за важкою працею його майже не помічають. Є наші брати і сестри також у Мілані, Римі, Генуї, Венеції, Болоньї та багатьох інших містах Італії. І скрізь їм не солодко. Я уявив себе заробітчанином, який приїхав до Салерно з туристичною візою та з грошима на тиждень. За цей час мушу знайти роботу. Легко сказати, та як це зробити? Навіть поганенька робота на дорозі не валяється.
П'яца Сан-Франческо
Усі, хто їде сюди, сподіваючись на щасливий випадок, знають про п'яца Сан Франческо як про неформальну біржу праці для мігрантів із України. Кожна національна меншина має свою таку "біржу". Отож шукачі кращої долі сидять, стоять, курять, розмовляють, чекаючи на покупця їхніх рук, чи то пак, роботодавця. "Наче на давньому невільничому ринку у Кафі..." — подумалося. На роботу можна чекати день, два, тиждень, місяць, рік. Посади, на які можуть розраховувати колишні наші вчителі, музиканти, лікарі, військові, підприємці, селяни, робітники, — невисокі: хатні робітниці, доглядачі немічних, чорнороби на аграрних підприємствах, будівельних фірмах, заводах. Коли у відвідувачів "біржі" закінчуються гроші, а їхній одяг втрачає пристойний вигляд, виручає Карітас — благодійна установа, яка фінансується католицькою церквою. Тут можна поїсти, переночувати, підібрати собі сякий-такий одяг. Дехто з наших молодих жінок не витримує такого режиму і пристає на пропозицію сутенерів працювати на "страді", тобто опановувати професію повії.Італійці на "біржу" не ходять, бо не хочуть мати справу з незнайомими людьми. Вони наймають тих, кого порадять їм родичі, колеги, сусіди, знайомі. Тобто діє замкнена система найму. Наші земляки, такі ж заробітчани, виконують у ній роль агентів. Наприклад, просить господиня свою хатню робітницю: підбери для моєї знайомої таку ж чесну, працьовиту, відповідальну працівницю, як і сама. Та йде на "біржу", де здійснює своєрідний кастинг (відбір). Перемагає той, хто не вагаючись заплатить агентові за посередництво 200—400 євро. Земляк не земляк, якщо хочеш працювати — плати, бо й сам агент колись платив. Українська громада Салерно прагне розірвати це замкнене коло здирництва, сіючи зерна безкорисливості, допомагаючи одне одному, підтримуючи в біді. Але сил для цього замало. Бо керівники та активісти громади — заробітчани, які невідлучно чергують біля своїх немічних сеньйор та сеньйорів, виконуючи їхні забаганки. Є лише один вільний день на тиждень. Виручає мобільне "телефоніно", з допомогою якого можна вилити подрузі душу, попросити підшукати нову роботу ("Чи немає в тебе на прикметі чогось підходящого, бо моя робота ось-ось має скінчитися...").
Це товариство взаємодопомоги, душевної розради, захисту людської гідності. Хто розуміє переваги єднання, той намагається триматися купи. Чимало ж наших братів і сестер перебувають у "вільному плаванні". Проте, коли припече, змушені просити допомоги у громади, бо більше чекати її нізвідки. А "пече" дуже часто, тож громада день у день розширюється чисельно. Її єднають спільно подолані біди, маленькі перемоги, радощі, традиції, народжені вже тут, на італійській землі. Має громада свого лідера — Ольгу Тарасюк. Це сильна і мужня жінка з добрим серцем, в якому, якби могла, вмістила б усіх заробітчан. Я намагався приміряти до себе її роль. Чи зміг би так? Чи вистачило б снаги приймати за годину десятки телефонних дзвінків? Благання допомоги, поради, сповіді, скарги, істерики... Можна з'їхати з глузду. Вона заробітчанам і батько, і мати, і психотерапевт, і юридичний консультант, омбундсмен (захисник прав людини), і консул на громадських засадах, і художній керівник жіночого вокального ансамблю "Калина". Окрім всього, Ольга звичайнісінька хатня робітниця, хоча має диплом філолога та незакінчену музичну освіту.
Подумалося: вона фактично виконує дуже важливі державні функції, які випали з поля зору влад Італії і України. Ці функції мали б бути належно оцінені й оплачені. "Отам мені заплатиться..." — показує на небо, в якому після затяжного дощу з'явилося сонце. Добре, що є такі люди.
Просто Марія
Разом із Ольгою Тарасюк ідемо на робоче місце однієї з активісток української громади Марії Чжен. Корейське прізвище дісталося їй від чоловіка-військового. Їй колись давно наворожила циганка, мовляв, через 27 років опинишся за кордоном, але не як турист, а по іншій лінії. "По якій?" — сміялася вона, бо ніщо не віщувало лиха: була директором великого магазину, потім очолювала колектив комбінату громадського харчування, мала солідні заощадження. Гадала, що рідна держава її захищає, розв'яже завше всі проблеми. Та незчулася, як у 1990-х "згоріли" заощадження, втратила роботу. Ніхто про неї не дбав, як і про інших людей. Злидні стали брати за горло. Не було грошей на ліки для хворої матері, на навчання доньки. На Різдво 2000 року відрізали газ. Було враження, ніби якась невідома сила випихає її з рідної землі. Опиратися далі не стало снаги. Тож позичила гроші, оформила туристичну візу, сіла в автобус і за тридцять годин опинилася в Салерно. І лише тут згадалося їй пророкування циганки. На п'яца Сан Франческо купила свою першу роботу за 400 євро. Але вона, та робота, через три місяці "померла" разом із сеньйорою, яку доглядала Марія. Для заробітчан їхня робота — наче божество, яке шанують над усе, адже воно дає хліб і дах над головою. Так і кажуть: "моя робота сердиться", "викликає", "обідає", "спить", "хворіє" і, на жаль, "помирає". Щоб вона жила якомога довше, її пестять, виконують всі забаганки, ходять навколо неї навшпиньках. Якщо для багатьох родичів італійських бабусь, дідусів смерть — полегкість або відкриті двері до спадщини, то для їхніх доглядачів — справжня трагедія. Гірко плачуть за людиною, до якої встигли звикнути, і за своїми надіями. Мало хто з господарів пропонує залишитися на деякий час, поки не знайдеться нова робота. Здебільшого одразу ж кажуть: "Аррівідерчі". Отож Марії довелося ще двічі купувати собі роботу. Потім знаходила її сама, бо вже мала певний авторитет у цій сфері послуг. Загалом же у неї було дев'ять чи десять місць. Вже збилася з ліку."Наша робота — постійна боротьба характерів, — ділиться своїми думками і спостереженнями Марія. — З перших хвилин тебе випробовують, намагаються підкорити, зігнути. І не тому, що італійці негостинні, нещирі, скупі, злі. Ні, це прекрасні люди. Просто так улаштовано світ, в якому для всіх розписані свої ролі: господар, найманий працівник, слуга, багатий, бідний. Але все залежить від того, як поведешся, чи даси себе принизити". Марія переконана: якби їй довелося слугувати новим українцям, було б набагато гірше, бо вони не дозволили б виявляти характер, демонструвати гідність і таке інше — одразу показали б на двері. Італійці ж м'якші, поступливіші, простіші. Раз було, що її валізи склали у ванній. Вибачте, каже Марія господині, а ви свої речі зберігали б у таких умовах? Іншого разу їй запропонували спати в одному ліжку з хворою сеньйорою, ще якось змушували їсти зіпсовані фрукти та недоїдки, не дозволяли митися, пити чай, телефонувати подругам і таке інше. Але щоразу Марія ввічливо, але твердо відстоювала свої права. Господарі відступали і надалі ставилися до неї шанобливо. Лише одного разу, як-то кажуть, наскочила коса на камінь, тож довелося піти.
Відтоді, як приїхала сюди 2000 року, жодного разу не навідувалася на Батьківщину. Бо була нелегалкою. Лише нещодавно одержала так зване "флюсі" — дозвіл на право проживання, котрий оформляється на підставі запрошення, яке італійський роботодавець нібито надсилає в Україну. Але щойно почала оформляти "флюсі", як вийшла "санаторія", тобто амністія для нелегалів, на підставі якої вони протягом певного періоду мають оформити "пермесо" — найбажаніший для заробітчанина документ, який дає право на безстрокове проживання і працю в Італії. "Сім років мені щоночі снилося, як я їду в Україну, як господарюю вдома, гуляю з онуком. Тужила за Батьківщиною так, що аж вити хотілося. А тепер нічого не сниться, у душі — пустка. Ми ще чужі тут і вже чужі там. Я боюсь повертатись, бо не бачу для себе там місця", — з сумом говорить Марія.
Приховані таланти
Робота у наших заробітчан важка, забирає всі сили душі й тіла. У чому ж знаходять віддушину? Марія, приміром, вишиває, пише оповідання про долю заробітчан, потім їх перечитує, плаче над ними. Ще виконує доручення української асоціації, молиться Богу в своєму куточку, і від цього їй легшає на серці. Потрясіння, якого зазнали заробітчани, переїхавши на чужину, туга за Батьківщиною відкрили у більшості з них приховані таланти: вони стали писати вірші, оповідання, пісні. Поринаючи у світ художнього слова, намагаються захистити свою особистість від руйнації. "Ми змушені захищати свої мізки і душі, аби життя не втопило їх в унітазах, які ми щодня миємо", — сказала мені одна з заробітчанок. Причому творчість українських італійців набула масового характеру, адже йдеться не про одного-двох талановитих новелістів чи поетів, а про кількадесят. Асоціація українців Салерно останніми роками видала 7 збірників оповідань, поезій, заробітчанських пісень. Я вірю, що рано чи пізно Україна визнає талант Наталії Згодько, чиїми оповіданнями зачитується все українське заробітчанство в Італії. Упевнений, що буде поціновано й інші творчі здобутки четвертої хвилі української міграції."Обідати!" — запрошує нас господар пані Марії, 86-річний сеньйор Роберто Наполі.