Мати відчуває, звичайно, сильніше... Сам знаю,— пережив усе. Щодня дзвоню Кірі і вдень і вночі. Довго немає дома — тривога, серце не на місці... Хочеться виплекати дитину з новим мозком і новою свідомістю, навіть з новими нервами, бо їй належить нове життя. В чистий новий світ не мають права прийти наші діти з брудною душею. Жодної плями не повинно залишитись у них від старого... І справді, ростуть нові люди! Я пильно спостерігаю Кіру, вона зі мною цілком одверта, знаю все, всі її мрії. Але... шкода, що немає матері. Не знаю, які почуття залишились у мене до Галі, і шкода її, може, і люблю, може, і я дещо винен, багато займався роботою, навчанням, а не родиною. Двох людей найбільше зв'язують діти. Інколи тоскно робиться, коли гляну на Кіру. Може, вона не відчуває цього, але мати надає якогось ліричного спокою. Ось і з Кірою... Треба, щоб мати поговорила сердечно і просто. Вже зараз Кіра дещо від мене приховує. Зав'язалась у неї дружба з хлопцями, правда, щира, хороша дружба. Те, що вона може сказати матері, батькові не скаже... Дівчина...
Ішли мовчки кожен із своїми думками. Все зрозуміло... Лише у вестибюлі театру Коваль пропустив Надійну вперед і продовжив розмову:
— А Карпо Гнатович Порада — той менше боїться за своїх дітей. Вісім чоловік, і всі, як орли, йому не страшно! Мені й Микола подобається. Одарка Іванівна, моя геройська матуся, спромоглася народити чотирнадцять дітей! Правда, з них вижило тільки п'ятеро, найміцніших і найвитриваліших. Таких залізобетонних, як я. Жили ми до революції бідно, аж згадати страшно: як кажуть, на підножних кормах. Було скачуриться якесь мале після недовгої хвороби, мати перехреститься та й каже: "Слава тобі, господи, що ти прибрав", поплаче про людське око, а батько пляшку горілки вип'є і кляне весь світ і своє життя. Так і жили...
В залі вже повно людей. Протискуючись у проходах, пішли на свої місця.
Часто буває,— люди довго не зустрічаються, потім за весь час один раз кудись підуть і саме там зустрінуться. Вперше за все літо й осінь зібрався Максим Коваль піти в театр.
Сергій Іванович Бубир примушений був кудись піти сьогодні з Ганною Дмитрівною після родинного скандалу.
Сварка була жорстока. Ганна Дмитрівна проплакала весь день, нічого не їла, а ввечері Бубир улесливо підліз до неї, почав вибачатись і, щоб довести до кінця своє бажання помиритись, умовив піти разом в театр. Ганна Дмитрівна погодилася, але всю дорогу йшла мовчки, ледве пересуваючи ноги, ніби її вели в кайданах...
Ніхто не міг її пожаліти й розважити — всі свої болі носить при собі Ганна Дмитрівна. Переповнена вщерть щоденними родинними неприємностями, вона не скаржилася нікому. Знає — Бубир щоночі десь гуляє, хоч і намагається інколи переконати її, що працює. Останній час уже й не виправдується, приходить перед світанком п'яний і дихає спиртним перегаром їй в обличчя.
Марко продовжував ставитись напівпрезирливо, напівбайдуже до мачухи. Замкнений, насуплений дома, Марко часто приходить у кіно і вимагає контрамарок для себе і для своїх товаришів. Ганна Дмитрівна не має сили відмовити, дає квитки, за які доводиться платити власні гроші.
Під час другого антракту, ледве на закритій завісі розправилися зморшки і світло в залі заворушило глядачів — Ганна Дмитрівна побачила внизу Максима Коваля з якоюсь невеличкою, стрункою, чепурно зодягненою жінкою. Від несподіванки здригнулася, ніби від холоду, і припала до краю ложі. Невідступно стежила за ними очима, але Надійну не впізнала. Коваль підвівся, потім знову сів і щось жваво розповідав своїй сусідці. Він у своєму незмінному костюмі військового зразка, що вигідно окреслює огрядну постать Максима.
Ганна Дмитрівна повернула голову назад. Бубир саме виходив з ложі. Вона лагідно попросила:
— Серьожа, скажи там біля вішалки, нехай принесуть мені бінокль.
— Навіщо бінокль. "Мартышка в старости слаба глазами стала"? — посміхнувся Бубир.
— Так, так... Скажи, нехай принесуть, я сама заплачу,— підкреслила Ганна Дмитрівна у відповідь на глузливий жарт Бубиря.
Не сказавши більше ні слова, Бубир зміряв Ганну Дмитрівну поглядом, круто повернувся і вийшов. Натяк зрозумів, хоч це з ним траплялось рідко. Коли б розмова сталася не в театрі, знявся б скандал. Але Ганна Дмитрівна вже відчула, що він неминучий. Напевне, вибухне сварка, коли вертатимуться додому. Треба вжити заходів — уникнути цього і не зіпсувати остаточно вечора. Стосунки подружжя дійшли тієї кульмінаційної точки тихого родинного життя, коли невлад сказане слово, немов іскра, народжує вибух.
Бінокль приніс сам Бубир. Ганна Дмитрівна подивилася на третій ряд партеру. Пізнала Надійну і здивувалась — молода жінка розцвіла, і на її рожевому обличчі відбивалося задоволення... Ганна Дмитрівна не мала більше сили спостерігати цю картину. Бінокль опустився на коліна... Кілька годин тому, збираючись у театр, їй довелося уважно подивитись на себе у дзеркало. Помітила на обличчі, під очима і на лобі, нові зморшки, сумні лінії коло губ і жовті, як пергамент, плями на щоках. Позначилися постійні сварки, грубість, нечутливість Бубиря і нервування...
Життєві невдачі поклали передчасну печать втрми й суму на обличчя і навіть на поведінку Ганни Дмитрівни.
'— Тепер мені зрозуміло, чому ти раптом осліпла! — засичав Бубир, нахилившись і дихаючи у вухо Ганни Дмитрівни.
Вона не поворухнулась.
— Тебе засліпила ця пара, моє начальство! Яке зворушливе єднання директора з партійним керівництвом заводу! Звичайно, їх об'єднують спільні обов'язки і більш нічого. Навіть шикарне вбрання Надія Троян одягнула лише в порядку виконання партобов'язків.
В голосі Бубиря кипіла злоба. Він згадав сьогоднішню розмову з Ковалем, але жодного слова не сказав про це Ганні Дмитрівні. Його дуже збентежила несподівана ревізія. Невже Коваль щось знає чи підозрює?.. Бубир розгнівався, дивлячись на свого директора. Але гнів його впав на Ганну Дмитрівну. Озирнувсь навколо — в ложі нікого не було. В сусідніх ложах — теж.
— Чого ти мовчиш, як єгипетська мумія? Погляньте на цю кам'яну статую ображеної за Коваля! Може, назад повернешся? Біжи, благай, щоб прййняв назад... щоб ощасливив. Я з тобою зв'язався тоді, коли ти була лише жінкою лисого студента, коли ви жили на двісті п'ятдесят карбованців і душилися в одній кімнаті! А тепер автомобіля закортіло?.. Біжи... Директоршею будеш!
Ганна Дмитрівна підвелася. Бінокль грюкнув об підлогу. Вона хитнулась на місці і пішла до вішалки.
Несподівано на землю з'явився радісний і довгожданий гість. Під час останнього уроку — геометрії — надворі випав сніг. Де там уже повторювати вимірювання кутів та іншу премудрість, коли великі тихі сніжинки, коливаючись, летять з неба і туляться до шибок! Надворі темно, але все враз побіліло. Немов м'яким пухнастим хутром вкрило землю і все, що на ній.
Школярі насилу діждалися дзвінка. Нетерплячі діти вискочили надвір без пальт пограти в сніжки, доки зменшиться черга біля роздягальні. Скоро здійсняться мрії і про катання на лижах. Найзавзятіші лижники — наприклад, Аркадій з Віктором — давно підготували лижі, помастили їх, справили кріплення і чекали снігу, бо на коньках уже почали кататися з тиждень тому.
Кіра теж любить лижі. Прокидаючись уранці, вона насамперед виглядає у вікно — чи немає снігу. Але не для лиж чекала снігу,— їй холодно стало ходити в мороз без панчіх, а піддаватись не хотілось. Пообіцяла хлопцям довести, що не мерзлячка,— довелося триматись до кінця. Ольга Карлівна і зауваження їй зробила, а Кіра не послухала. На уроці геометрії Кіра так зраділа, що навіть написала записку Маркові, який найбільше підбурював її ходити без панчіх... "Марко, ну що, доходила без панчіх до снігу! Тепер першою сніжкою ударю тебе по носі". Марко, злий на Кіру, повернувся і посварився кулаком...
Справа в тім, що Марко Бубир несподівано для всіх нерозлучно здружився з Сашком Мостовим і Ромкою Фоміним із сьомого "Б" класу. І вперше Марко зробив прогул — його не було в школі чотири дні.
Ольга Карлівна і піонери вирішили, що Марко захворів, і доручили Кірі зайти до нього додому.
Кіра не застала Марка і спитала Ганну Дмитрівну, чому він не приходить у школу. Мати зразу не зрозуміла запитання — Марко ж щодня своєчасно виходив з дому, а де дівався потім — невідомо. Схвильована Ганна Дмитрівна довго не відважувалася запитати Марка, куди він ходить замість школи, але згодом всетаки насмілилась. Марко сторожко насупився, глянув спідлоба. Пробубонів кілька образливих слів і цим припинив дальшу розмову.
Сергій Іванович Бубир, переодягаючись увечері, схопив Марка за шию, притиснув хлопця до стола і крикнув:
— Паразит, собак ганяєш по вулиці! Годуєш дармоїда і маєш подяку, приб'ю!..
Батько ніколи не цікавився сином і в школу, звичайно, не зайшов. На цьому й закінчилася розмова... Тепер Марко остаточно перестав зважати на Ганну Дмитрівну, ніби вона річ нежива, яку можна не помічати.
Коли Марко з'явився в школу, йому записали прогул. До цієї неприємності додалась ще одна — він несподівано одержав "незадовільно" з алгебри та суспільствознавства. Марко ходив похмурий і злий на всіх. Товариші не розуміли, як можна йому допомогти,— Марко не хотів ні з ким розмовляти.
Про неуспішність і про Марка вирішили поговорити на зборах класу. Але після геометрії школярів не можна було зразу зібрати, бо надворі випав сніг. Навіть Кіра — чергова по школі — не витримала і вискочила зліпити сніжку із свіжого снігу. Затискуючи сніжку в кулаці, влетіла в залу, прямуючи в свій клас.
Біля самих дверей невідомо звідки з'явилась Ольга Карлівна і суворо зауважила їй. Не можна бігати роздягненій надвір, без панчіх, та ще й черговій по школі.
— Я завтра буду обов'язково в панчохах, Ольго Карлівно!
Не встигла Кіра виправдатись — біля неї виріс Мартин Іванович:
— Навіщо несеш сніг у клас? Щоб розтанув і погнила підлога? Не набігаєшся за вами! Зараз же викинь сніжку!..
Довелося послухати Мартина Івановича і викинути за двері сніжку.
В теплому піджаці і вухастій шапці підійшов Іван Семенович. Він зібрався йти додому. Кого це хоче скривдити тут старий гренадер?
— Кого треба, того й обіжаю! Жила в мене Тамара Незабудь, піонерка. З дому дівчину прогнали і в школі не дозволяють...— пробубонів Мартин Іванович.
Кіра зразу вирішила — забрати Тамару тимчасово до себе.