В усіх напрямках розіслано стійкових, які через побігущих-кур'єрів мали доносити команді про те, що діється в терені.
На кур'єрів добровільно зголосились і ми обидва з Адаськом, але пан Макс нагнав нас додому спати, обіцяючи златати нам сидження, коли не змиємось йому з очей. Так що ми були примушені відійти в підпілля й заховатись між клюмбами сухих квітів перед будинком читальні.
В реєстрі подій, що потім наступили, слід відмітити ще й те, що коло 9-ої години вечора з трамваю числа 8 висипалась купка перестрашеного люду, в більшості побожних бабок, що брали участь в Листопадовій Панахиді в храмі св.Юра.
Розповідали одне наперед одного несамовиті історії! Що після панахиди корпоранти вдерлись на подвір'я катедри, змасакрували вірних, знищили митрополичу палату, хотіли вбити Митрополита, та не могли його знайти, бо сховався в підземеллях, тож вдерлися до церкви і скинули з кам'яного трону статую Папи ПіяIX! А тепер ціла та банда на дві або й три тисячі розбишак суне просто на Богданівку!
—Не дуже-то я вірю в той погром та інші голодні кавалки,— сказав пан Макс до свого ад'ютанта пана Мельника,— в страха бувають великі очі, але для всякого случаю, як каже пісня про Нечая, треба нам бути напоготові.
Свистом дав знак активістам, і хлопці стали подавати один одному обережно, з рук до рук, якісь круглі й чорні яйця і розпихали їх по кишенях та за пазухи.
—То гандґранати!— шепнув мені на вухо Адасько.
По Богданівці повіяло грозою. Штори крамниць і ресторанів із лоскотом засувалися, гасли світла у вікнах, прохожі підбігали трухцем і щезали в челюстях будинків. "Шимони" замикали брами.
Німа лиховісна тиша повисла над історичним передмістям Богданівкою…
І тоді заломився на дусі пан професор Мурський.
Нікому, звичайна річ, і не снилося б мобілізувати пана професора до активної рукопашної боротьби з надтягаючим відвічним ворогом. Штаб оборони Богданівки повністю задоволила його запальна промова на академії, після чого, сплативши свій довг на жертівнику Батьківщини, пан професор міг би з чесною совістю відмаршувати з радником Табачинським на партію преферанса або й навіть лягти у тепле ліжко і зачитуватись Цицероном в оригіналі.
Все це так… але ж недавно ще пан професор горів світильником незгоряючим перед усім народом, ще перед годиною, кажу, поривав народ на ворога крилатими фразами, карбуючи в серцях і сумліннях передміщан святі Франкові заповіти:
"Кожний думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть!
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт!"
Як же ж тепер йому, світильникові народньому, кластися в тепле ліжко з Цицероном або йти заграти собі улюблену "мізерку", коли тут якраз настає один з великих моментів, в якому, може, і "важиться доля величезної війни"?..
І бідний професорина, що, за клясократичною теорією В'ячеслава Липинського, аж ніяк не зачислявся до породи лицарів-хліборобів та й взагалі не грішив якостями бойовика, рад-не-рад, примусив себе залишитись на барикадах, щоб відіграти тут ніяк йому не підходящу ролю героя.
От і метушився тепер поміж справжніми бійцями і заваджав тільки хлопцям, крутився, мов тріска в ополонці, сям і там, переносив якісь камінчики з купки на купку, спотикаючись у темряві і падаючи просто на ніс, при чому вся його жалісна фігура, руки, ноги, губи, вуси, борода трусились з одчаяного страху, що його знають та відчувають ті нещасливці, які понад усе на світі хотіли б бути відважними, але ж їх боязка натура і заяче серце роблять з них тхорів.
Коли ж бідолашний професор удруге або й втретє стукнувся лобом до лоба в пітьмі ночі з паном ад'ютантом Мельником і, хапаючи його за обидві руки, забелькотав непритомно: "Що?.. Вже йдуть?.. Вже йдуть!" — тоді панові Мельникові терпець урвався, і він зголосив службово свому комендантові:
—Та пане Максю, та зробіть щось з професорком, бо він наробить цикорії!
Мій неоцінений пан інструктор делікатно витягнув з тремтячих рук педагога якусь цеглину, відпровадив його під будинок читальні, подальше від війська, і там сказав до нього таку промову:
—Пане професоре, ми, революційна молодь, клонимо перед вами голови, подивляючи й високо оцінюючи вашу відвагу, посвяту і гарт духа! Ми горді з того, що ви, сучасник Визвольних Змагань, стоїте тепер із нами пліч-о-пліч у спільному фронті, але ми, одночасно, не можемо собі дозволити на такий люксус, щоб виставляти вашу особу на небезпеку смерти чи каліцтва. Пане професоре, ми, як нація, ще забідні, щоб так легко й нерозважно позбуватися своїх світочів, своєї духової еліти. Тому я вас дуже прошу, пане професоре, від імени Організації, не піднімайте вже тої цеглини, а йдіть додому спати.
—Ні, ні!— затріпався пан професор.— Я єсьм, пане товаришу, старий вояк, я не зійду з позиції, як той дезертир, моє місце тут, між вами!
—Пане професоре,— благав його пан Макс,— вірте мені, що ми тут маємо подостатком дурних голов, щоб наставляти їх під польські палки, ножі і каміння, а ваша мудра голова — одна, нам її шкода, бо може придатись нам у слушний час.
—Ні, ні!— хрипів професор, вчепившись руками дротяної огорожі.— Вбийте мене тут, на місці, але я не зійду з своєї позиції! Я старий вояк, не дезертир…— і так далі.
Не було іншої ради, і пан Макс тихо свиснув, а тоді з темряви виступили два дебелі юнаки, взяли пана професора попід руки і повели, а радше понесли з поля бою додому — трагічного героя, вмираючого зі страху і задушевного бажання збороти в собі той страх. Ледве мій неоцінений пан інструктор упорався з професором Мурським, як зараз виникла притичина з бабкомом.
Хоробрі бабки, а переважно членихи Церковного сестрицтва під проводом нашої господині, пані Евдокії, примаршували під церкву св.Володимира й заявили готовість обороняти її власними грудьми від тих анцихристів, які руйнують храми Божі, які хотіли згладити зі світу "нашого Метрополіту" і скинули з "амбони" самого Папу Римського!
—Тут усі полягаємо хрестом на порозі церкви, і коли хто до неї увірветься, то хіба по наших трупах!— гукали учасниці круціяти.
Інша група жіноцтва офірувалась захищати в той самий спосіб "клєбанію" (як дехто казав на плебанію), зокрема хворого отця пароха, який вчора простудився на похоронку на Левандівці і лежав тепер у важкій ґрипі.
І тут не помогли мольби-прозьби і переконування пана Макса, щоб офірне жіноцтво йшло собі на сідало, бо церкву і "клєбанію" є кому боронити і без бабської бриґади — ні, та й ні! Бабки вперлися при свому обіті і вже хотіли кластися хрестами під церквою, а пан Макс уже збирався кликати хлопців, щоб таскали їх одну по одній додому, як, непричком, пана професора Мурського, та тут раптом з пітьми ночі вискочив кур'єр і шепнув щось панові Максові, показуючи рукою на ріг Церковної вулиці…
Пан Макс блиснув "Даймоном" у тому напрямку, і тоді вже й ми з Адаськом з нашого сховку запримітили, що під парканом стоїть, заслоняючи лице ґазетою і ковніром, Славко Башук.
Пан Макс бігцем почвалав до нього, перекинувся з питомцем кількома словами, дружньо поклепав його по плечах, кажучи: "Ну, то файно, коли так!", і, сильно підбадьорений на дусі, впевненим кроком вернувся на свій командантський пост під читальнею.
Дав знак ад'ютантові, той свиснув голосно два рази, і на цей сигнал з усіх усюдів, з-поза деревець, корчиків і будинків, стали висуватись тіні геройських оборонців Богданівни з різноманітною зброєю в руках, за пазухами і по кишенях, що з цього приводу дещо повіддувалися.
До оборонців прилучились теж офірні бабки під командою пані Евдокії Перепелиці.
Народ зібрався мовчазним півколом перед своїм вождем, паном Максом, що стояв високо на кам'яних сходах читальні і мав тепер сповістити народові якусь надзвичайну новину. І сповістив!
—Дорогі друзі, шановне громадянство!— сказав, відкинувши повісмо волосся з чола на потилицю,— здається мені, що вже по войні. Жадного погрому на Богданівці ні на Городецькому не передбачається. Жадного нападу на святий Юр не було, то є маячіння зрізаної голови і страхи-наляхи, що мазурі зруйнували митрополичу палату та хотіли закатрупити Митрополита! Та вони навіть за святоюрську браму не проскочили — такого мали мойра! Видко, пронюхали, як наша городецька дільниця приготовилась на їх прийняття й воліли зрезиґнувати з дальших гостинних виступів. Тим краще для них. Останній, щойно отриманий мною рапорт голосить: корпоранти розійшлися, у Львові панує спокій. Тож і вас ґречно прошу — розходьтесь спокійно додому, дякую всім, в імені комітету, за вашу посвяту й готовість боронити наші лари і пенати, студенти поки що лишаються на місцях, а всім іншим панству бажаю доброї ночі.
…Ох, який жаль, яка непрощена шкода, що тоді, в той історичний момент, не стояв на сходах читальні, замість пана Макса, пан професор Мурський! Такий златоустий промовець, як пан професор, безумовно, тріпнув би при цій нагоді промову, що її затямили б грядущі покоління! Пан професор, зовсім певно, горів би смолоскипом принаймні з годину часу, розказуючи народові про Великого Богдана і Героїв Листопада, про солодкість вмирання за Батьківщину та всякі Термопілі, порівняв би нинішню подію до блискучої перемоги нашої зброї під Жовтими Водами, з Чортківською офензивою або хоча б з битвою на Маківці!
А так… Просте й ядерне слово пана Макса пройшло якось без відгомону, не знайшло в народній масі відповідного резонансу. Взагалі хоробрі оборонці були трохи збиті з пантелику тим, що стали героями такою дешевою ціною. Всі готовились на найгірше, на трупи, рани і кров, а тут, у рішальний момент, відвічний та заклятий ворог стхорив і не з'явився.
Інша річ, що досвідчений психолог відчув би також по настрою маси тиху, десь там, на дні збірної душі її, приховану радість, що все якось так розійшлося, як кажуть, без ґвалту і крику, що й честь нації врятована, і голова ціла.
Та була серед юрби особа, яка не проявляла ні крихти ентузіязму з такого розвитку подій. Так, руський батяр Только Чорній лихий був, як сто чортів лабатих, що йому так по-дурному висмикнулась нагода сповнити патріотичний довг у навечер'я 1-го Листопада!
Стоячи, як той тяжкий фраєр і звичайний жлоб, коло купки каміння, за сухим живоплотом, він фактично втратив дві години дорогоцінного часу, бо за той час сміло міг би витрубити пляшку монопольки і напарити принаймні з трьох мазурів.
І він, глибоко розчарований, але незламний душевно, стиснув у кишені свій пружиновий "дольхмессер" і подався одинцем на Городецьку рогачку — шукати по тамошніх трактирах традиційної своєї жертви.
4
Розставивши довкола церкви і читальні вартівників, мій неоцінений пан інструктор, сконаний, змордований і голодний, як вовк, причвалав коло півночі додому і зараз припав до мисника, точніше до горщика з маслянкою.