У першому випадку за кольоровою ознакою, в другому, певно,— за гігантський розмір.
Кладучи на стіл останній зріз, задумливо зітхнув:
— Ну ось, любі мої, і всі букви лісової азбуки. Скільки їх є тут — стільки й ключиків, а скільки ключиків — стільки й королівств. Хай же сповна відкриваються вам багатства та краса кожного з них...
Діти різноголосо, але дружно дякували старому лісівникові за подарунок. А Росина, коли в кімнаті стало трохи тихше, запитала:
— Карле Івановичу, а ви ту азбуку, мабуть, знаєте назубок?
Він тільки усміхнувся.
— Не лише назубок, але й "наносок"...
— Як-то? — не зрозуміли діти.
— Покажу...— старий підняв руку, швидко дістав із кишені хусточку, скинув окуляри та, зав'язавши собі очі, попросив:— Дайте, будь ласка, кілька яких завгодно томиків.
Йому подали. Він понюхав деревину, твердо сказав:
— Кипарис.
Школярі подивилися на напис на корінці: точно, кипарис!
Знову подавали ще і ще. Карл Іванович все з тією ж непохитною переконаністю називав:
— Дуб! Палісандр! Модрина!
Визначивши безпомилково з десяток порід, скинув хустину і, згортаючи її, пояснив:
— У знанні такому нема нічого ні дивного, ні складного. Бо в кожного дерева свій запах: палісандр нагадує дух ванілі, сосна — скипидару, червоне дерево пахне трояндою, і його вже ніяк не сплутати з дубом, який мовби зберігає в собі характерний запах чинбарні.— Карл Іванович провів дітей далеко у степ. А прощаючись, сказав:
— Я теж до вас завітаю... Тільки ви до мене восени по сіянці — обов'язково!
ВІД'ЇЗД
Через тиждень після повернення з Путинця дядько Лесь дозволив Юркові повести трактора.
Дамба вже була повністю насипана та впорядкована, тераси на схилах нової дільниці лісництва нарізані, добре розпушені, хоч зараз роби посадки. Лишилося тільки остаточно розрівняти дно вибалку, де восени мало розлитися друге озеро. Там саме й працювали лісницькі механізатори — Онисим, Роман та дядько Лесь.
То був останній день перебування городян у селі. І хоч від самого ранку яскраво світило сонце, вигравали самоцвітами роси круг озера, весело дзвеніло джерело, щедро віддаючи води свої Білій Криниці, що потім переливала їх у став, усе ж той день був виповнений для школярів якимось смутком. Порішили, що до обіду ще попрацюють, а потім збиратимуться в дорогу. Як спаде трохи літня спека, прийдуть автобуси і повезуть їх додому.
Але й працювалося вже без особливого смаку. Усе гуртилися більшими та меншими компаніями, домовлялися про майбутні зустрічі, про листи, якими обов'язково обмінюватимуться. Навіть звичайного сміху, біганини та галасу не було. Всі лишалися сьогодні незвично споважнілими, роздумливими та статечними, мовби нараз подорослішали.
У такому настрої і Юрко із Жоркою підійшли до дядька Леся.
— Так що ж це ви, хлопці,— гукнув їм тракторист,— поїдете, не скуштувавши механізаторського хліба? А давай-но, Юро, сюди...
Сагайдак аж усміхнувся, зраділий. Звичайно ж, треба обов'язково попробувати. Бо приїдуть додому, дідусь Тото запитає: "Ну, козацтво, як діла з нашими трьома заповідями?" Що він тоді скаже?.. Ні, дещо розповісти, звичайно, зможе, бо за літо нового стільки побачив і почув. Але от про трактор... А так доповість: умію його водити, і хай Роман віднині не задається!
Дядько Лесь відсунувся вбік, звільнивши Юркові місце біля важелів. Хлопець ускочив у кабіну одним духом. Дивно, що зараз зовсім не хвилювався. Аніскілечки! Може, просто тому, що це якось сталося несподівано. Та, як би там не було, Юрко усе зробив, мов справжній, досвідчений тракторист, і коли машина спокійнісінько рушила з місця, хлопець ще й газу піддав. Вона весело хропнула, залящала гусеницями і, приминаючи стебла татарнику та кінського щавлю, заспішила вперед.
— Трохи тихше,— сказав дядько Лесь.— Отак... Біля дамби станеш.
Юрко усміхався. Йому майже не вірилося, що це бульдозер слухається його, Юрка Сагайдака, а не дядька Леся. Йому так хотілося впевнитися у своїй силі, що не втримався від спокуси і злегка потяг важеля на себе. О, яка чутлива машина, вже повертає вбік! Юрко вирішив спробувати завернути трохи ліворуч — теж слухає.
А Жорка біг збоку неподалік, дивився на друга.
— Алюр три хрести! — крикнув йому Сагайдак і посварився комусь над головою кулаком.
Потім робив лівий, правий повороти, і трактор знову лишався слухняний та покірний, мов дитя.
Ах, як Юркові бажалося, щоб зараз було побільше глядачів! Але, крім Романа та Онисима, що поглядали на нього з кабіни крутосхильного, ніхто Сагайдака не бачив.
Потім дядько Лесь запросив і Жорку попробувати свої сили. Проте Вчорашній відмовився, сказавши, що хай іншим разом.
Юрко був увесь захоплений трактором, навіть забув, що йому ж по обіді їхати додому, а Росина лиш про це й думала, вся огорнута смутком. І в думках тих стояв чомусь Юрко — вихрастий, їжакуватий непокора. Дивно, але саме тією їжакуватістю такий симпатичний. Бувало: чи то в шкілці лісовій полола, вибираючи бур'ян з-поміж молоденьких саджанців дуба, берези, липи, чи стояла з сапкою у руках на терасі, або коли й з дівчатами гралися, а згадає про Юрка, і якесь дивне, незрозуміле почуття заллє її всю — мовби сонце сипнуло яскраві теплі промінці і навкруги блискітки-зайчики затанцювали. Вона, сама того не помічаючи, усміхалася, дивувала тим інколи і матір, і подруг. Ну й хай, думала, бо не знають, що Юрко їй як брат рідний...
А тепер він поїде і... знову повернеться до неї почуття сирітства, нерозвійне та невтішне, як ніч. О, вона сповна відчувала всю камінну важкоту тих хвилин, які тягнуться годинами. Тоді світ здається пустелею, чуженіє і мовби віддаляється Тетяна Степанівна, немилим робиться дядько Лесь. Бігла б кудись світ за очі, аби нікого не бачити, нічого не чуть.
І зараз їй хотілося плакати, терпло у горлі, починали тремтіти губи, куточки їх, але вона стримувалася.
Зраділа, коли Микола Петрович наказав скликати всіх до таборища. Із Сороканіжкою побігла до трактористів.
— Запізнились, дівчата,— гукнув їм Вчорашній.— Тут Юрко такі кренделі виписував трактором.
Сагайдак вдоволено всміхався.
Дівчата передали механізаторам вчителеве розпорядження. І ось уже вшістьох ідуть школярі.
У голубому небі над ними білясті хмарки бригантинами пропливають. На щоглах невидимі для ока срібні дзвіночки разками виснуть і, коли вітрильники погойдуються на хвилях, дзвенятьдзвенять голосами жайворів. Та і яр оцей, порізаний терасами з боків, наче велетенська галера, мчить кудись у незвіданий світ, до незнаних островів, невідомих земель.
Так принаймні здавалося Юркові.
А Росині, хоч у небі й світило сонце поміж хмарами, співали пташки, сюрчали під ногами коники, усе бачилося похмурим і непривітним. Ступала зіщулена, заніміла, незрячими очима дивилася кудись поперед себе.
Була й вона, як Юрко Сагайдак, із мрійливих. Часто, коли на душі ставало гірко, десь у тумані розпуки мовби спалахувало якесь чарівне світло, і в тому примарному сяйві оживало все — і природа, і люди, і навіть вона сама. Та й тепер теж так: спостерігала перед собою голий байрак — потерасований на схилах, покопирсаний, у вирвах на дні, а ввижався зовсім іншим — порослий зеленовітим тінистим лісом, де і гриби ростуть, і суниці на втіху людям, а внизу виграє сріблом став, у якому плещеться риба, цвітуть білі лілії. І вже немає на землі цій невигойних ран — зсувів, тріщин, глибоких промоїн, що завдає їй ерозія. Безконечно довга балка розкошує в пахощах трав, лісового зела, у вільгості цілого каскаду водойм. І аж ген там, де нерозумний дядько Гемор висмикує їхні посадки, даючи простір руйнівним силам ерозії, теж стоїть зеленовітий шум молодої діброви.
А он і Лебеденко з Тетяною Степанівною та дядьком Лесем із кошиками та ціпками в руках. Може, прийшли сюди по гриби чи суниці або просто так — прогулятися. Але як вони постаріли! В колишнього голови колгоспу плечі згорбились, на обличчя вчительки впало плетиво зморщок, навіть дядько Лесь і той мовби втратив колишню бравість на всесильність.
Побачила Росина і себе з Юрком у тому товаристві. Уже вони дорослі, йдуть повносилі, молоді та щасливі. Йдуть як хазяї, господарі, творці оцього багатства, згадують своє дитинство. І так легко, так світло в них обох на душі, бо збулося те, про що мріяли ще школярами, здійснилася клятва їхня — завжди бути разом...
Росина мимохіть торкнула Юрка за руку, всміхнулася.
А Сагайдак, уже справді відчувши правицею дотик дівочих пальців, схопив їх, голосно випалив:
— Ти розумієш, ніхто в школі нашій не уміє водити трактора, а Юрко — будь ласка!
Росина пожалкувала, що той сильний Юрків потиск зруйнував, розвіяв чудесний світ її марення. Хай би все те ще жило в її уяві, гріло серце. Але цей не вимріяний, а реальний спалах хлопцевої радості теж зігрів її. Вона відповіла потиском на потиск, проте ту ж мить і висмикнула свою руку — хай ніхто не бачить і не знає, бо то лише їхнє, недоторкане.
Микола Петрович сказав, коли зійшлися всі лісівники, що на цьому їх сьогоднішній трудовий день і скінчиться, бо треба готуватися в дорогу. Поскладають намети, поспаковують речі, а там і обід підоспіє. Після залишиться якась година-дві для особистих справ. Може, хтось із городян має потребу зайти до сільського друга чи просто гуртом прогулятися — будь ласка. Але о п'ятій усім бути на місці, чверть на шосту прибудуть автобуси.
Елегійний настрій будила та праця в серцях школярів — руйнувати лісницьке брезентове різноколірне таборище. Висмикували пакільці із землі, відв'язували капронові шнури-відтяжки, складали дахи на підлоги, згортали все в пакунки. Око вже звикло до барвистого школярського житла, що внизу, біля ставу — хлопчачого, і трохи меншого, вгорі, коло Білої Криниці — для дівчат. Зігріті сонцем та учнівськими веселощами, ті стійбища оживляли весь краєвид лісництва. А тепер усе те так швидко руйнувалося, никло, і якоюсь пусткою, незатишком повіяло від яру. Без тих наметів сиротливо виглядали і спортивний майданчик з турніком, і волейбольне поле та тенісний корт. Навіть озеро й те зробилося менш мальовничим.
Тільки літня легка кухня під скісним шиферним дашком на чотирьох стовпах жила сьогодні ще веселішим життям, ніж звичайно. На підмогу черговим куховарам Лебеденко прислав Романову маму — тьотю Прісю та ще одну жінку.