Невеликі общини зазвичай лояльні до далекої центральної влади, аби та не гнобила податками. Тому ніяких прямих податків не буде. Стриг чорт свиню – виску багато, шерсті мало.
Ще розробити науково обґрунтовані стандарти:
– Селянського парокінного вантажного воза та легкої однокінної бідарки – на ресорах і з підйомним тентом – для державних возових мануфактур;
– Шхуни з управлінням парусами з палуби. Досить морякам шастати по реям. За взірець взяти дві шхуни, що замовлені Данилом у голландському Зандамі і прийдуть десь за півроку.
1744. Кореспондент офіціозного видання "Слово Гесиони" спитав:
– Імператоре, а чому ви синів оженили на титулованих неукраїнських аристократках, а дочок віддали за кордон за закордонних принців. Тепер же спокійно віддаєте онучок за українців, а онуків мабуть ожените на українках. Це випадковість?
– І так і ні.
То поясніть, коли ні!
По-перше, наша, ніким не визнана гилка бездержавного українського народу, була не чисельною і нічого не могла робити з позиції сили, то й треба було якісь інші підпорки державності. Наприклад, бути родичами відомих династій.
По-друге, належність до правлячої династії майже автоматично відкриває шлях до найвищих посад у державі. Ну як я невідомому юнакові, хоч найщіришому українцю, відкрию такий шлях. От коли він пройде чиновну дистанцію без протекцій, бо в нашій тодішній, коли я видавав дочок, державі і протектори ще не сформувались …
Голос із юрби:
– Добре б було, щоб ніколи не сформувались!
– Так ось, пройде багато щаблів державної влади, успішно і чесно, то можна зафіксувати якісь преференції для його роду, бо спадковість на якусь долю все ж є, а якщо той сягає далі у своїй діяльності – то може бути і женихом принцеси.
– Як назвати цю династичну політику?
– Ну назвіть це політикою коренізації, — імператор зупинився, поморщився було, – слово для тутешнього загалу нейтральне, а такого ж точного не можу підібрати.
У кореспондента крутнулось на язику: "А де воно не нейтральне?", але глянувши на імператора, з карих очей якого раптом линув потік розплавленої міді, судорожно проковтнув означене і подякував за інтерв'ю.
1744. Секунданти поточилися за вози. Дуелянти розгублено подивились один на одного. Цар висмикнув з землі одну шаблю, пішов за іншою, встромив їх посередині дистанції і закричав:
– Стріляйте в мене, або я викликаю обох вас по черзі на дуель. Стріляйте, ви ж готові до вбивства. Якщо пістолети не заряджені, я почекаю.
– Ваша величність, – поручик Грищенко нарешті вибрався з-за воза, – государ вільний у житті і смерті кожного підданого. – Але виклик на дуель прямого начальника це заколот, каторжні роботи, а царевбивство – повішення і на каторгу всіх чоловіків у роду до третього покоління.
– Птиця-говорун, – сказав з спокійною лютістю Всеволод. – Стріляйте старого імператора. Віджив. Я вам зараз на коліні помилування підпишу. Що я вам, Анрі четвертий, у якого шляхти було – незліченно. А вас трохи. – Він висмикнув знов шаблі і рубонув у повітрі правою по лівій. Сипонули іскри. – Ми ж вас за півсвіту тягнули. Нащо я на це життя вклав.
Раптом за деревами почувся наростаючий тупіт коней і команда "Шабельна атака". На галявину вилетіла півсотня охорони, командир якої, сотник Богдан Байрак, наче побачив у просвіт між деревами, що зниклий імператор відбив чиюсь шаблю.
Всі, навіть кучери з віжками, з полегшенням підняли руки.
1744. На зовнішній гилці великої рівнини Підкова у передгір'ї поселились карпатські українці. Тільки на одній, північній стороні гірської країни. Бо льодяна південна прямовисно обривалась в океан. У травневому передзимку заревли трембіти у Жаб'є. Проревівши тричі, вони замовкли, потім ще тричі, і ще. "Ворог із заходу" — кричали трембіти. Фронтирці не чекали допомоги. Просто надіялись, що сусідні виселки почують та зготовляться відбиватись. До найближчих поселень по сорок кілометрів, не почують. Але у нетрях бродили мисливці і згідно Лісового кодексу Імперії, який сприймався у цьому кутку як звичай, поранену тварину можна було переслідувати і на землях, що явно належали до сусіднього населеного пункту. Були й схорони – невеличкі землянки, бунгало, де мисливець був декілька днів. То може почують.
Люди програвали тут боротьбу за виживання вовкам та ведмедям. Споконвіку ті харчувались літом на гірських полонинах та видолинках, потім зима поступово гнала їх на північ, де вони, вже у дібровах вичікували весни, щоб знову покочувати на південь. Цей біологічний маятник на свою голову підправили поселенці. Наявність у селах значної кількості свійських тварин, які знаходились строго у одному місці і яких не треба було днями переслідувати з невідомим результатом, а яких треба просто обережно вкрасти "на перекус", різко зменшило вовчі та ведмежі втрати живності. Це призвело до вибухоподібного зростання потужності прадавньої звіриної хвилі.
Вже через два місяці після появи зграй, маленьке сільце Південного воєводства було на грані голодної смерті. Видолинок. Практично падина між могутніми бескидами головного хребта гірської країни Косий Фронтир. З 18 чоловіків, що поставили свої обійстя на березі швидкоплинної кам'янистої річечки від навали ведмедів та зграй вовків взимку ще1743 року постраждало десять. Посіви були зменшені. Через найближчі два таких же хуторків було передано волання про допомогу, але та не прийшла. Квітневий бій з звіриною обійшовся селу у п'ять загиблих чоловіків і двох жінок, поранені були всі чоловіки. Навала покотилась на північ, і поки котилась, там вже забуяла весна і десь там навала розсипалась у відносно мирних ведмедиків, що їдять зелени рослини, комах, можуть напасти на домашніх тварин, але людей майже не чіпають. Приблизно так же буде із вовчими зграями. Доївши своїх важкопоранених та вбитих товаришів-звірів, на жаль, і убитих людей, відправилися далі. Неділю село їло бите м'ясо, ведмежатину. Але в кожному домі було десь по чотири дитини від восьми до трьох років і запас, який вдалося затягти в дім, стрімко ставав.
Четверо підлітків вийшли з дому вчительки. Стояло ясна, досить холодна, як на кінець вересня, погода. Василь, маючі прекрасну пам'ять, не заглядаючи у зошит, продекламував:
Сніги на пасма гір упали,
Лютує вітер, свист хурдель.
В провалля котяться обвали,
Упавши з прямовисних скель.
Швидкої річки груди й лона
Стягнув, як панцир, синій лід.
Хурделі снігова запона
Змела гірської стежки й слід.
Важа Пшавела АЛУДА КЕТЕЛАУРІ. (З ЖИТТЯ ХЕВСУРІВ)
Перекладач: Микола Бажан
Чомусь це запам'яталось Всеволоду, хоча в школі він такого не вчив. Ось і виставив у програму імперських училищ.
Жаб'є намагалося вернутися до нормального життя. Зібрали обгризені кісточки людей і після відспівування їх поклали на горищах будинків до настання тепла. Сил довбати задубілий ґрунт у села не було. Дітей, де загинули обидва дорослі, розібрали хрещені матері, хрещених батьків самих треба було виходжувати. Збирали непотрощені кістки звірів, розбивали їх та виварювали кістковий мозок. Поселенці топили дев'ять хат.
Радістю було, що поранена Вирва ощенилась і десь доїдаючи об'їдки вовчих бенкетів, мала молоко. Декілька кіз та лошат, яких зберегли у домах, мали море сіна, бо його було заготовлено на куди більшу кількість травоїдних. Найбільший пес села, Ненаситець, майже цілком впорався із здоров'ям і кульгаючи, намагався тулитися поближче до Вирви. Та, зайнята цуценятами, сердито відгавкувалася.
Четверо школярів другий день нічого не робили, ось розім'ялись, прогулялись на заняття, бо були єдині "на ходу" серед усього чоловічого населення хуторка. Ні, слава Богу, чоловіки оживали. Але йти сім кілометрів до кедрівника та везти на санчатах назад налущені горіхи на кедрове борошно вони ще не могли. А вже треба було, бо знесилені тогорічними нападами селяни і посіяли і зібрали недостатній врожай.
Олексьо, Маркусь, Назарко та Нестірко були друзями, бо не могло бути інакше. Дев'ять років тому, коли карпатці розселялись поміж горами та у підгір'ї, взяли новопоселенцями тільки хлопчаків, дівчаток оставили у сиротинці Січеславу. У селі між ними і малечею, яка звалась чомусь креолами, був суттєвий по дитинству віковий провал.
Горнятко з кисляком стояло на своєму місті. Підпарубок їв дерев'яною ложкою у вранішньому присмерку самокись з незбираного молока з пишкою, намагаючись не шелестіти і не побудити сім'ю.
Вийшли хлопи спозаранку, маючі містки ґринджоли, аж четверо і озброєні до зубів. Шлях їх пролягав у передгір'я, ледь помітним, завіяним хугою, плаєм. Деінде можна було помітити блідо-голубі проліски. Одразу за недалекою околицею, Олексьо, який йшов за старшого, широко перехрестився, копіюючи важко пораненого батька, звично помолився:
– Спаси і збережи нас свята Лідія Лахтакська, – і перший стрімко рвонув на полозках.
Саме в той час Лідія Лахтакська у проповідях казала, що звірі наслані на укрів за первородний гріх. Здивовані гесионці відповідали, що першопоселенні Атлантиди скоріше виглядають неповинними подвижниками. Але свята Лідія рішуче заперечувала:
– Бійтесь видимостей, люди. Гріх цей зроблений, як завжди, жінками. Коли Всеволод від імені укрів гарантував життя переможеним піратам, знавісніли жінки, переступаючи клятву народу, перебили важкопоранених флібустьєрів. У першопочатку будь що має епохальне значення. То Господь і прокляв у колисці новостворений народ. А Гесиона – місце спокутуючих страждань укрів. Жінки, на вас особлива відповідальність!
Коли аж у 1752 році почався заколот імператриці Гелени, настоятелька, ігумена монастиря у Синього озера Південного воєводства Лідія Лахтакська у проповіді назвала Олену Федорівну Ліліт, подругою сатани при живому чоловікові, яку треба негайно знищити, попри офіційну версію, що цар дуже хворий та замінений тимчасово. По перевороту вона негайно прибула в столицю країни і проповідувала в позаштатній церкві Всіх Святих, сіючи смуту і непокору.
Цариця Олена з поблажливим виглядом слухала пропозиції барона Фридриха фон Штейна замучити, четвертувати негідницю. Потім сказала, що покарати треба так, щоб здригнулась земля.
– Як це? – Здивувався воїн.
– Просто і з смаком. Не бити. Розіпнути голою на хресті невисоко, щоб найцікавіше було на рівні очей підпарубків.