Люблю, як з дерев на мою квітучу голову падає жовто-багряне листя, густо засипає навколо мене квітник. У такі хвилини мені хочеться назбирати його повні жмені, жбурнути високо-високо у синю далечінь неба. Але я не маю рук…
Та я маю серце, яке плаче, сміється, любить.
Хто ж я насправді: квітка чи людина?..
Душа моя загубилася….
Душа моя розгубилася…
Вона блукає у двох світах.
Вона існує на межі…[/i]
Р. 32
Хоч як ретельно Дзвінка приховувала свою вагітність (поки термін був невеликий), але з кожним тижнем їй вдавалося робити це важче й важче.
Першими її заокруглену талію помітили подружки на роботі.
– Славко, ти трохи погладшала? – якось запитала Зоя і додала: – А що, так теж добре.
– Післязавтра останній дзвоник – наше свято! – сказала Інна. – Мусимо відмітити. Підеш з нами на чебуреки і сто грам чаю?
– Не можу… – відказала Дзвінка.
– Чого? – не розуміла Інна.
– Чого, чого?.. – передражнила сміючись Зоя. – Я здогадуюсь… Та вона ж… вагітна!
– Ва-гіт-на?.. – здивувалася Інна. – Як?.. Коли?..
– Хм, – знову Зоя. – Хіба не знаєш як це буває? От темнота, дарма, що вчитель біології…
– Та йди ти… – махнула рукою Інна. – Я не про те… І ти, Славко, стільки часу мовчала?..
– Дівчата, не сердьтеся, – обняла їх за плечі Дзвінка. – Я не могла вам раніше розказати, прикмета є така…
– Яка ще прикмета?..
– Якщо загадаєш стать дитини і хочеш, щоб це справдилося, то до п'яти місяців не можна нікому про свою вагітність говорити.
– Сама придумала чи в книжці якійсь вичитала? – примружила очі Зоя.
– Сама, сама… – розсміялася Дзвінка.
– І в лікарні ти лежала через те, що в тебе загроза була? – допитувалася Інна.
– Так, – кивнула Дзвінка. – Та все вже добре. Скоро вас за кумів покличу.
– Ти, мабуть, після відпустки відразу й у декрет підеш?
– Еге ж.
– Добре вигадала, – сказала Зоя. – Але ти нам от, що скажи: як твій Степан сприйняв звістку про те, що вдруге стане батьком? Га?..
– Зрадів, напевне?..
– Він ще не знає, – сказала, опустивши очі в землю, Дзвінка.
– Щ-о-о?..
Тут уже обидві вчительки не могли вийти з дива. Не розуміли…
– Ну, ти й даєш…
– Конспіратор…
– Я йому скоро все розкажу, – пообіцяла Дзвінка. – Можливо, й сьогодні…
Як у воду дивилася!
Прийшовши з роботи, Дзвінка переодяглася, поставила на плитку чайник, аж невдовзі додому повернувся й Степан. Не п'яний і не тверезий. Щось середнє. Поклав на стіл щойно куплений хліб, молоко.
– Привєтік, – ніби давно не бачив. – Дай цьомну.
Степан посміхнувся й на щоках з'явились ямки, які колись робили його звабливим, тепер, замасковані сірою щетиною давно неголеної бороди, були наче вибоїни на асфальтовій дорозі. Дзвінка ще нічого не встигла відповісти, як чоловік обняв її за стан, поліз цілуватися. Вмить його рука спинилася на округлому животі. Обпечений здогадкою, Степан відсахнувся, ямки на щоках зникли, сірі очі стали крижаними, він враз протверезів.
– Ти, що, Славко, того?.. Брюхата?..
– Так, – відповідь була коротка, наче постріл з пістолета.
– Це ж не моє?.. Я ж не міг?.. Ми ж уже давно не теє?.. – белькотів Степан.
– Не твоє, – холодно Дзвінка.
– Нагуляла?.. Сука, курва, блядь, прастітутка…
Степан бігав по кухні, стискав і розтискав пальці, щось невиразно бурмотів. Несподівано спинився перед Дзвінкою, як вкопаний, підняв кулаки. Очі – грозова хмара – суне!.. Дзвінка намацала рукою кухонного ножа. Сама рішучість.
– Не підходь!.. – верескнула.
На її крик з кімнати прибіг Сашко. Вхопив за плечі батька, відтягнув у бік. Степан, відчувши силу, обм'як, опустив кулаки.
– Батя, ти чого? – не розумів Сашко.
– Он, – тицьнув пальцем Дзвінці в живіт, – приплод буде…
– Щось я не в'їжджаю… – здивовано Сашко. – Це тіпа?..
– Тіпа, тіпа, – кривлявся Степан. – Братік чи сестричка…
– Ма, справді?.. – розгублено.
– Справді, сину, – тихо відказала Дзвінка й опустилася на стілець.
– Не хочу! – крикнув Сашко. – Ненавиджу малих… Тут усе моє… Чуєш, моє!.. І я один наслєднік!..
– Одному недобре, – намагалася щось пояснити Дзвінка, – Самотньо…
– Мені добре, – стояв на своєму син. – Я свій спадок ні з ким не ділитиму, крапка! Може ще скажеш йому сосю дати, поколихати, пісеньку заспівати, шмарклі витерти?.. Нєкогда!
– І все ж…
– Як родиться – уб'ю! – верескнув Сашко. – Зі сходів спущу, пальці в розетку всуну, подушкою… Ненавиджу!..
І дверима – трісь! Вибіг надвір.
На кухні зробилося тихо, тихо. Годинник ритмічно вистукував секунди, його цокання губилося в голосному гупанні двох сердець. Біль, відчай, розпука – стукотіли в одному. Злоба, лють і зневага – в другому. Очима додолу, думками під стелю.
Нарешті Степан видобув із себе кілька слів. То був присуд, безапеляційний і, на його думку, справедливий.
– Збирай свої манатки, суко, і вйобуй!.. – прошипів. – Щоб духу твого…
І собі, голосно грюкнувши дверима, вискочив із квартири. По пляшку, горе заливати.
Дзвінка важко зітхнула. Підвелася, пішла пакувати свої речі. Ось все й розв'язалося… Само собою вирішилося… Несподівано й доволі швидко. Степанова реакція її не дивувала. Щось подібне вона очікувала. Він, зраджений, ображений, злиться – все правильно. Заслужила… Хоча, треба визнати, що це саме він штовхнув її в обійми до Михайла. Завжди п'яний, ні ласки, ні доброго слова, ні помочі… Ну, та нехай…
А от син? Сашко? Ще не бачила його таким злим і ненависним. Правдивий звір. Він один спадкоємець… Чого?.. Двохкімнатної квартири?.. Ха… Егоїст… Виросло хлоп'ятко…
Звідкілясь їй вчувається заливний дитячий сміх. Він росте, дужчає, котиться кімнатою, дзвенить у шибках… Вона бачить свого Сашка, дворічного хлопчину, якого возить на "баранах" Степан. Білявий чубчик від швидкого руху розлітається в сторони, Сашко однією рукою міцно тримається за татову шию, а другою поганяє й примовляє: "Вйо, конику, вйо!.." Вона стоїть у дверях, посміхається, радісна й щаслива.
Сашко змалечку допитливий був, до книжок з яскравими малюнками тягнувся. А скільки казок вона йому перечитала, скільки пісень переспівала… Бувало, гуляють парком, а він під кожен кущик загляне, про кожну травичку, про кожну пташечку розпитає, кожну тваринку пошкодує, кожну бродячу собаку погладить і чимось пригостить, а тепер… "Уб'ю!.."
І сльози, солоні, пекучі, материнські сльози, покотилися з волошкових очей. Що ж це?.. Одну дитину отримала, а другу – втратила?.. Може охолоне?.. Вона ж їх обох любить, вона ж мати…
У сіру дорожню сумку на коліщатах Дзвінка складала найнеобхідніші речі: білизну, літній одяг, теплі светри, халат… Усього за один раз все одно не забереш. З книжкової шафи вийняла кілька книжок, погортала, поставила на місце. Взяла до рук Біблію. Десь із поміж сторінок на підлогу випала маленька іконка Матері Божої Неустанної Помочі, та, що дала тітка Ганна. Дзвінка злегка торкнулася пальцями зображення, вклала назад, зітхнула. Згадався о. Михайло… Як далекий спомин… Чужий і нереальний… Аж в животі ніжкою: тук, тук… Виразно й по-справжньому… Дзвінка опустилася на край ліжка. Застигла в задумі. Більше не плакалося, сліз вже не було, наче всохли залози, що їх продукують… Скам'яніла…
На руки плигнув кіт Мурзик, почав тертися й муркотіти. Дзвінка приголубила кота й нагадала, що скоро може вернутися Степан, треба поспішати. Треба тікати… З власної домівки. Куди?.. Непевність лякала. Але тут страху ще більше і не тільки за себе… Вона має піти… Мусить все покинути. Залишити. Ні з чим сюди прийшла, з нічим і піде… Це Степанова квартира. Точніше, його батьків. Як вони побралися, то батьки жили в одній кімнаті, а вони – в іншій. Потім батьки померли. Спочатку мати, а за півроку й батько. Добрі були люди, царство їм небесне. Особливо свекор. Він Дзвінку дуже любив, жалів, з сином часто за пиятику сварився. Не раз, бувало, батько цілу лекцію виголосить про шкідливість алкоголю, а Степан смирненько сидить на дивані, слухає, очима кліпає, тоді тихцем з хати вислизне – повернеться пізно, і вже напідпитку. А як батьків не стало, то й зовсім запив, без просвітку…
Дзвінка обводить поглядом таку знайому, й таку вже чужу кімнату. Що ж іще взяти з собою?.. Вазони?.. Виплекані, гарні, квітучі?.. Куди ж?.. А тут всохнуть, зачахнуть і пропадуть. Нехай… Колись, може, нові розведе…
– Прощавай, Мурзику, – прошепотіла, погладивши кота, що згорнувся клубочком й солодко спав. – Кидаю тебе…
Встала. Все. Йти… Бігти… Тікати… Геть з квартири, геть від спогадів, геть від речей. Без жалю, без надмірних сентиментів…
Межу перейдено… Мости спалені, Рубікон подолано. Точку неповернення пройдено… Дороги назад нема. Вороття неможливе. Повернення не буде.
Крапка. І лише після крапки, зауваж, після крапки, а не коми, починається нове речення. Це вона добре знає, бо вона вчителька української мови й літератури, сіяч доброго, вічного. Колись, вчитель – це повага, а тепер – училки, кєри, пєдики… Світ навиворіт. Цінності – до дідька, мораль – в багнюку, і живи на повну, кайфово й драйвово!..
Так, вона поставила крапку і почне писати нове речення, чітким каліграфічним почерком, без граматичних помилок. Вона вміє. Але яким буде його зміст?.. Отут не помилитися б, не схибити знову… Оцінку виставлятиме життя, за своєю п'яти чи дванадцятибальною системою… І чернетки нема, і переписати не дадуть. А так інколи хочеться – р-а-з!.. – закреслити цілий аркуш і розпочати заново, з чистого. Без докорів сумління, без болісних спогадів з минулого. А ж ні… Неможливо… У школі життя права на помилку нема. Поки дійдеш до якогось розуміння, наберешся мудрості, здобудеш досвід – наб'єш багато гуль. І коли досвід та мудрість засрібляться на скронях сивиною, часу, щоб їх використати, вже обмаль. Тоді навіщо здався, здобутий стражданнями та розчаруваннями, той життєвий досвід?.. Яка від нього користь?.. І передати його нікому, бо кожен мусить здобути цей досвід сам. Лише сам…
Ех, не дарма кажуть: "Якби молодість уміла, а старість – могла…"
Господи, як важко любити чужого чоловіка, а ще важче – священика! Це завжди безнадійно!
Хочеться якнайдалі втекти від світу цього… Сховатися, як равлик, у своїй мушлі, або ж загубитися у якійсь далекій печері й просидіти там доти, поки не настане день, і не прийде час померти. Тоді повільно перетекти в інший вимір, де вже нічого не знаєш, не відчуваєш, не пам'ятаєш.
Від людей сховатися можна, та як втекти від самої себе?..
Господи, як боляче любити чужого чоловіка!..
Р.