Вона ще не знає, що скоро помре. Що помре і сам Радик, потрапивши в аварію.
Тепер це здавалося зовсім іншим. Так ніби все змінилося. Так ніби, все в світі вибухнуло. Так, ніби сталося щось нове. Щось, що змушувало серце битися що раз сильніше і сильніше.
Лі вдихала повітря з новим смаком і починала робити нові кроки. Починала жити по – новому. Щось ніби обірвалося, ніби цілий мішок спав із пліч. Ця хвилина спокою ставала для неї ніби вічність. Ніби все навколо впало до ніг. Хвилина щастя. Хвилина повного заспокоєння. Для Лі це стало новим польотом душі.
На дворі був уже пізній вечір коли вони у двох з Неси поверталися назад. Дівчата йшли взявшись за руки назустріч чомусь новому. Чомусь не звіданому. Вони змінювали свій світ, своє життя, своє майбутнє.
– Може зайдеш до мене на каву! – якось двозначно спитала Лео – Знаєш я знайшла наші старі фото. Може переглянемо?
– Ти ж знаєш, я зрадістю зайду! – відповіла Неси – Чесно кажучи, знаєш я давно цього чекала.
– То чого чекаємо?
І вони підшли до Лео додому. Вона тепер жила одна. Батьки поїхали в Мексику, оскільки в батька там знайшлась робота. Тому будиночок залишили на відповідальність дочки. Нещодавно мати сказала, що вони не зможуть ще скоро приїхати. Фактично, це означало, що вони взагалі можливо не приїдуть.
Дівчата зайшли під склепіння старої будівлі, котра належала колись ще прадідові Лео. Вони пройшли прихожу і вирішили зупинитися на кухні. Тут правив безлад. Лі звикла до того, що Радик все робив сам і не дозволяв їй "мастити руки". Вони довго сиділи і про щось говорили. А вечір спадав на втомлене буденністю місто і вкривав його своєю темнотою.
Ранок приніс зміни не лише у свідомості але й у самому житі обох дівчат. Вперше за багато років вони могли насолодитися тим, чого так довго чекали. Вперше за такий довгий час вони змогли прокинутися разом. Вони лежали торкаючись одне одного тілами, котрі ще горіли від нічної пристрасті. Відчуття такої легкості і водночас якоїсь не зрозумілості. Після вчорашньої пристрасті залишалися колючі сліди у формі фотографій в альбомі. А вони продовжували лежати. Лі не вірилося що все це відбувається з нею. Що все, що було до ніби і не було насправді. Неси пробудилася. Вона явно не прагнула обмежуватися тільки вчорашнім вечором. Дівчина протягнула руку обвивши шию Лео і підсунулася блище до неї. Вона почувалася задоволеною. Лі перевела погляд на свою подругу і побачила все її тіло, що відкрито лежало на ліжку поруч із нею. Тепер коли за вікном був день все було видно іще краще. Всі контури, всі тонкощі, всю природу краси і жіночності її коханої. Неси підняла голову. Вона сонним поглядом глянула на Лео і знову пригорнулася до неї. Відчуття темпого, такого молодого тіла були такми чітким і так зводили з розуму. Лео трохи повернула голову і поцілувала свою подругу в щоку. Тепер вона відчула подих. Ніжний подих своєї коханки, котра ще майже спала. "А що далі? – подумала дівчина – Як жити далі?".
Глава 4
Цей ранок приніс зміни усім. На іншому боці планети ще одна юнка прокидалася щоб сьогодні вкотре довести собі, що вона змінилася. Що всі їїкроки не даремні. Що вона може багато чого. Вона прокидалася з надією, вірою і любов'ю. З надією, що знову почує про свого коханого. З вірою, що він подзвонить, приїде до неї. І любов'ю, котра тепер жила у її серці.
Кожен ранок одне і теж – чекання. Коли ж нарешті це збудеться? Коли ж він приїде? А чи взагалі приїде? Вона не знала. Вона не знала і того чим зараз живе її Радик. Але думками дівчина линула до нього. В її серці тепер не було місця для чогось іншого. Тепер вона жила, марила, дихала ним. Це була любов чи просто дівочі перші переживання? Не міг сказати ніхто.
Однак, щось таки дівчину міняло. Вона тепер не просто вчилася – вона прагнула стати найкращою. Їй заздрили, її не розуміли але сказати щось в очі тепер боялися. Вона тепер стала в класі чи не найкращою ученицею. Навіть вчителі замітили цю різницю. Але вона жила лише одним. Лише миттю коли зможе побачити свого улюбленого друга, свого коханого Радика.
Так він іноді дзвонить але як же їй цього мало. Якби вона хотіла бути поруч з ним весь час, кожну годину, завжди. Це бажання було настільки не переможним настільки може людина бажати жити. Настільки ми можемо прагнути любити. Однак, обіцянка Радика гріла кожного ранку її молоду дівочу душу. І цього ранку все було аналогічно. На дворі весна. З весною починає прокидатися природа.
А разом з нею і все живе навколо. Віка через силу змушувала себе забувати старі звички і бажання. Це було важко. Це було нестерпно. Але вона все одно йшла вперед. Вона пообіцяла собі, що стане найкращою – бо має для чого жити. Для свого єдиного. І так день за днем. А разом із тим сама ставала дорослішою навіть того не помічаючи.
Було важко їхати крізь страшенний туман. Радик вів машину по дорозі з Техасу. Його щось мучило. Відповідь була очевидною. Але сам хлопець про це не хотів думати. Так, відносини для нього були тепер Ахіллесовою п'ятою. Він більше не міг це втримувати в собі. Віка тепер займала центральне місце в його поверхневому житі. Він ще не знав, що саме ця дівчина буде його останнім великим і трагічним коханням.
Радик навіть не міг собі уявити, що пройде ще зовсім мало часу і все так зміниться кардинально. Що кар'єра і слава не спасуть його від того що має статися. Але у нього було майже цілого півроку. Ще цілих шість місяців було попереду. А сили уже були вичерпані. Відчуття втоми відчувалися що раз то все більше. Не було нових ідей, ілюзій, фантазії. Радик був повністю вичерпаним. Він розумів, що щось має статися але не міг цього відтягти або якось щось змінити. Все йшло вперед своїм розмірним кроком. Все йшло ніби і добре і водночас чимось не зрозуміло.
Радик спішив. На нього чекали ще у Х'юстоні. Конференції, зустрічі, безкінченні цокання фотоапаратів, пусті розмови. Все це водночас і дратувало і породжувало якесь не вимушене почуття поваги до себе самого. Він спішив. Спішив уже вкотре. Це остання зустріч у Техасі.
Цілий день Радик на колесах. Ще рік тому він міг проїхати цілу Америку від Ньо – Йорка і до Лос–Анджелоса сам і не відчувати втоми. А зараз його боліла голова, пекли очі, починало трясти від незрозумілої злості. У свій вік він говорив як старий вісімдесятилітній дід.
Новий Ламборджині був останнім подарком "собі коханому" – як говорив Радик. Спортивна двомісна машина зі швидкістю та потужністю кількасот "конячок" під капотом, червоного кольору. Саме для нього. Машина відповідала всім своєму власнику. Але Радик як завжди хотів чогось більшого.
Тим часом в Києві від ранкового сонця пробудився і старий Безбородько. Володимир Сергійович давно втратив сенс жити. Після того як померла Вероніка, він різко змінився, постарів.
З усього було видно, що його мучить в середині щось але він ні з ким не говорив. Можливо образа. Але на кого? Можливо жаль. Але за чим? Можливо, сум. Але через що? Сотні питань і ні одної відповіді. От вона таємниця чужої душі.
Як ми часто беремось судити людину за її виглядом. Але що там в душі? Що насправді вона відчуває? Чим живе? Заради чого йде на все? Того ніхто не знає. І не дізнається правду. Ніколи. Цієї правди інколи не знає й сама людина. Вона просто іде вперед. А що там далі – хто знає. Ми звикли годувати свої бурні фантазії різними догадками і підливати масла у вогонь придумуючи різного роду фальшиві (а іноді і травмуючи) свої тенденції. Людська хвора уява швидко знаходить відповідь на любе питання зводячи все до одного. І в цьому є найбільша трагедія цілого людства. Ми судимо інших згідно ідей, котрі переслідують нас самих.
Володимир Сергійович тепер мало виходив з дому. Він старався уникати розмов про себе. Так, ніби нічого не сталося. І в усьому винуватив себе. Від колишнього Безбородька мало що залишилося. Тепер це вже був старий дідусь, котрий просто доживав свого віку.
Але сьогодні для нього був особливий день. Володимир Сергійович святкував свій ювілей і вихід своєї нової книжки. Фактично, подвійне свято. Колись це було б для нього великим даром. А тепер лише формальністю, котру треба відбути про людське око. Він поснідав, вдягнувся і вийшов з квартири.
Ранок. Який чудовий весняний ранок. Лише початок квітня а вже таке тепло. Це період коли пташки будують свої гнізда, все розпускається, пробуджується природа і оживає світ. Він дивився на все і все було йому чужим. Втрата рідної людини є найвищою. Особливо коли це втрата своєї дитини. Хто винен у тому що зараз її нема? Винити нема кого. Кожен, зрештою, сам вирішує як йому будувати своє життя. Хтось чогось хоче, добивається, кладе перед собою мету і йде переступаючи через все. А хтось просто помирає. Кожному своє. Таке воно – життя.
Він ішов тротуаром і з сумом дивився як ідуть діти, згадуючи свою єдину донечку, що так нагло пішла із життя. Він ніяк не міг зрозуміти чому. Адже він для неї робив усе. Дбав, працював для неї. І от що. Безбородько розумів що Радик тут ні до чого. Що фактично, Вероніка сама була в усьому винною. Але й не міг в це повірити, сприйняти.
Тепер, коли минуло уже майже десять років здавалося яке має значення хто винен. Але ж ні. Його це мучило. Дивно є тримати щось протягом років. Але ми люди – істоти цілком не зрозумілі, цілком не передбачувані і цілком далекі від ідеалу, того який малюють в книжках. Ми є такими якими є і не варто шукати чогось в людині ідеального. Все що може людина це жити. А от як жити це вже вирішує кожен сам.
В залі було повно людей. Безбородько мав багато друзів, знайомих, котрі прийшли привітати його. Тепер як ніколи він тримався "за аудиторію". Це напевно єдине, що залишилося у нього тепер. Кожен щось бажав йому, кожен намагався наговорити якомога більше тих побажань, котрі вже всі на пам'ять вивчили. Але ця стара, занудлива традиція трималася старої гвардії. Потім почав говорити він.
Промова була урочиста. Так, ніби виступає оратор. Майстер слова був чітким і голосним. Він читав чудову промову, написану ще кілька днів тому і вивчену на пам'ять (стара звичка тих, хто бояться говорити без підготовки і бути чесними з публікою). Все було як задумано. Лише старий Троль (Леонід Зубанов) активно просив закидувати питаннями із залу ювіляра.