Тим часом незнайомка уважно подивилась на князя, і з сильним акцентом запитала:
— А сеньйорита Хелен не з Вами?
В її голосі було стільки тривоги, що Оболенський миттю відчув як його душу теж охоплює неясний страх. Він тягостним відбитком лягає на серце, вселяючи в груди впевненість, що трапилось щось погане.
— Що ти верзеш? – не ввічливо гаркнув він на чорняву незнайомку, але та не злякалась, тільки сильніше стиснула поли халату біля горла, оцінюючи князя поглядом.
Він стикнувся з дівчиною майже на виході із замку, тільки зараз покинувши бібліотеку де вони з комендантом Кюрто і Комарницьмким цідили коньяк і обговорювали перспективи виноробства в околицях Білгороду.
— Сеньйорита не повернулась з вечері, — незнайомка сміливо подивилась князю в обличчя. – Я думала, можливо, хазяйка з вами. Сталась біда!
Князь і сам розумів, що сталось щось погане. Але він відігнав цю думку, подумавши, що можливо Хелен просто усамітнилась десь з черговим залицяльником. Краще б так. Зуби скрипнули від злості. І захотілось придушити вітряну красуню. Вона покинула їдальню відразу після того, як подали десерт. Катерина Местмахер до речі теж. Але остання повернулась ще до закінчення трапези, і передала графині Верьовкіній слова від племінниці, що та прохає не чекати її повернення. Бо мадемуазель Долинська вже пішла в свою кімнату.
— Треба йти до Петра Микитовича! – рішуче заявив князь. – І до коменданта. Ти компаньйонка мадемуазель?
Дівчина перелякано кивнула.
— Іди в покої, і чекай, ми знайдемо Олену!
— Я дуже хвилююсь, на неї це так не схоже, — прошепотіла невідома. – Відшукайте сеньйориту!
Він переконував себе, що так і буде. Що дівчина просто загулялась. Хоч і погода на вулиці не сприяла прогулянкам. Небо затягнуло хмарами, на морі здіймався шторм, вода шуміла і плескала об древні стіни Аккерманьскої фортеці, а в щілинах в камінні гуло від протягів.
Князь хмуро попрямував до покоїв Петра Івановича Кюрто, поруч з яким були і його власні. Комендант залишив молодь раніше, і мабуть вже спав. Олександр подумав, що не завадило б заглянути і в свою кімнату, захопити масляний ліхтар, який князь використовував замість нічника. Олександр крокував розмашисто, відчуття тривоги гнало його в спину, змушуючи поспішати. Але навіть поспіх не завадив помітити неясну тінь, яка метнулась від його спальні в глиб коридору. Невже хтось його підстерігав?
В голові майнула шалена думка – можливо він дарма здіймає паніку, і Хелен Долинська зараз знайдеться в його кімнаті? І по при відчайдушне бажання щоб так і було, він був в цьому не впевнений. Такий вчинок був не в дусі американки. Тим більше вона б попередила свою подругу, щоб та не чинила галасу, якби вже їй так кортіло провести ніч в обіймах князя.
Галас би згубив її репутацію. І Олександр мусив би як чесна шляхетна людина або одружуватись на Хелен, або стрілятись з її родичем. І Оболенський був впевнений, що Хелен на таку ницість не здатна. Вона була надто щирою, щоб розігрувати подібні багато ходові способи одружити його на собі. Тим більше, якщо взяти до уваги, що він би вибрав дуель, замість шлюбу.
Але варто було переступити поріг кімнати, як князя знову охопили сумніви. В його ліжку явно хтось був. Ліжко із старомодним балдахіном стояло біля стіни, біля вузького вікна видлубаного в саженній товщі кам'яної стіни, стояв письмовий стіл, на якому ледь жеврів вогник ліхтаря, і в його слабому освітлені було помітно силует сторонньої людини. Іще незнайомку видав запах парфумів. Олександр досадливо зморщив носа – мабуть якась з місцевих прислужниць пробралась в ліжко, тому що Хелен Долинська ніколи так сильно не пахла жасмином.
Він не став долати відстань до ліжка, щоб перевірити хто там, а тільки зло кинув:
— У тебе є три хвилини щоб покинути поміщення! – і підхопивши з столу ліхтар покрокував на вихід.
Щоб на порозі зіштовхнутись обличчям в обличчя із баронесою Местмахер. Не спальня, а прохідний двір, вилаявся про себе князь Оболенський, відсуваючи з проходу Луїзу-Розіну, що було не так просто зробити:
— Потрудіться це пояснити! – говорила баронеса голосно, і вказувала великими очима князю за спину. Явно з наміром привернути увагу до князевої спальні.
— Що саме? – баронеса затулила собою прохід, не пропускаючи здобич. Відчуття, що даремно втрачається час не покидало злого князя. Але він все ж озирнувся, і не стримуючи себе вилаявся, відчуваючи себе героєм якогось фарсу. В його ліжку вже не лежала, а сиділа, прикрита простирадлом Катерина.
— Тільки крикніть ще! – князь втягнув Луїзу-Розіну в кімнату і прикрив двері. – Заберіть своє розпусне чадо, і поясніть їй, що шляхетним пані така поведінка не пасує!
— Та Ви! – баронесі бракувало слів, вона відкривала і закривала рота, як риба викинута на берег. Видно, що в її уявленні не так мав себе вести застуканий на звабленні невинної мадемуазелі чоловік. І тому заготовлена промова, а Олександр не сумнівався, що акція балу ретельно спланована, не вписувалась в загальну канву розмови. – Ви збезчестили мою донечку!
— Не смішно, — князь знову зробив спробу обійти баронесу, розуміючи, що все що відбувається, це змова між Луїзою-Розіною і Катериною. – Я до вашої доньки і пальцем не доторкнувся! Але якщо ви наполягаєте, то нехай барон чекає секундантів, я наклепів нікому не спускаю, і ваш чоловік не такий гарний стрілок, щоб мені перейматись за своє здоров'я! Не кажучи вже про те, що про розпусну поведінку вашої доньки знатиме весь Петербург, і цар особисто! Як думаєте, скільки шансів після цього буде у неї вийти заміж?
-Я все зрозуміла, ваша високість. Одягайся, дурепо! – миттю переключила праведний гнів на доньку баронеса. Під вдаваним гнівом звучало розчарування. – І тихо!
Олександр нарешті покинув кімнату, кинувшись будити коменданта.
До ранку вже ніхто не лягав. Палили смолоскипи, і під поривами злого вітру з лиману обшукали кожен закуток фортеці. Але Хелен Долинської ніде не було. Знайшовся хтось із солдат, хто бачив як дівчина піднімалась на кріпосну стіну. Але чи вона поверталась нікому не відомо не було. Не проходила вона і крізь ворота в місто.
За сніданком панувала пригнічена атмосфера. Олександр пив каву не відчуваючи смаку, Катя Местмахер теж сиділа задумливою і блідою, ігноруючи чашку з чаєм. Видно нічні пригоди відобразились на її душевному стані, викликавши стійку меланхолію, поруч графиня Верьовкіна бліда і з червоними очима обмахувалась віялом, хоч душно і не було, і не доторкнулась до їжі. Тільки в Луїзи-Розіни з апетитом все було гаразд, вона їла яєчню, булочки з цукровою посипкою, щедро обмазуючи їх маслом, і винувато поглядала на Настасю Яківну:
— У мене завжди так, коли нервую, — ніби виправдовуючись пояснила вона, тягнучись за черговою паляничкою. – Вибач, люба. Я буду прямою, але вашу Оленку взяло море.
— Люди вийшли на човнах, — Олександр сіпнувся як від удару. Визнавати очевидне йому не хотілось. – Вони перевернуть морське дно, переберуть його по камінчику, але допоки ми не знайдемо підтвердження того, що Хелен впала в воду, ми не здамось!
— Тіло могло б віднести далеко…
— Мовчати! – Оболенський обірвав баронесу на півслові, гупнувши кулаком по столі, так що посуд підстрибнув і задрижав. Він і сам розумів, що Местмахер може бути права, але гнав від себе всі ці думки. – Здається ви загостювались у коменданта, і вам час повертатись в Одесу. Це не натяк.
З цим словами він стрімко покинув їдальню. Безвихідь і необхідність просто чекати вимотували і дратували. По при заклики здорового глузду, князь відмовлявся вірити, що Хелен Долинська загинула. Необхідно було просто шукати, і вона обов'язково знайдеться. Думку, що рибалки можуть виловити тільки її тіло, князь від себе гнав, бо від того, як він уявляв її мертвою, серце починалось болісно стискатись і холонули руки і скроні від непрошеного поту, а все його єство охоплювала туга, такої сили, що весь світ видавався князю немилим.
Здавалось дівчина буде в його житті завжди. Десь бовванітиме на периферії зору, дратуватиме своїм акцентом, заграватиме, і вислизатиме, затіваючи все нові і нові ігри. Здавалось, буде ще час знову її звабити, і довести, що між чоловіком і жінкою в ліжку відбувається речі, які здатні принести задоволення, а не біль і розчарування. Здавалось, буде час щоб розібратись з її нареченим, і її почуттями. І своїми почуттями. А тепер Олександр відмовлявся вірити в те, що часу вже нема. Що все скінчилось отак, навіть не почавшись.
Олександр навіть сам не зрозумів, як стало вогко очам. І він змахнув непрошені сльози, молячись Богу, щоб Хелен Долинська знайшлась живою. Якби вона знайшлась, він би більше не вагався! Він би одразу потягнув би дівчину до церкви вінчатись, і не випускав би її із спальні до тих пір, поки її спомини про клятого нареченого геть не вивітрились би з голови. Хай тільки знайдеться!
Та проходили години, але новин ніяких не було. Надвечір стали повертатись рибалки з моря, з нічим. Жодного натяку на присутність Хелен у воді. Споглядання ж каміння, яке стирчало з води впритул до кріпосних стін і взагалі навіювала страшні думки.
— Оголосіть нагороду в місті, — на вечірній нараді вирішив Оболенський. – Червонець кожному, хто щось чув чи бачив. Винагорода за будь-яку інформацію про темноволосу чужоземку!
— Завтра з ранку тут не буде проходу від аферистів, — зауважив Комарницький.
— Не розорюсь, — буркнув князь. – Ми перевіримо всі можливі версії!
— Друже, я навіть подумати не міг, що дівчина вам така дорога! – похитав головою Кюрто.
— Я зробив би те саме для будь-кого з тут присутніх, — уникаючи прямої відповіді завив князь, хоч на справді зауваження коменданта влучили в ціль. До сьогодні князь і сам не уявляв наскільки він прив'язаний до мадемуазель Долинської.
На третій день Олександр мусив визнати що все марно. Вони перевірили всі можливі версії, перетрусили сітки, переплили кілька разів всі навколишні води з гарпунами. Та дарма. Ані Долинської, ані її тіла, так і не знайшлось.
Граф і графиня Верьовкіни стали збиратись в Одесу, графиня вбита горем всі ці дні майже не виходила із гарнізонної каплички, весь час молячись за Хелен. Оболенський, яки весь цей час вислуховував найрізноманітніші версії, і метався в пошуках по всьому Білгороду, відчував повне спустошення і розчарування.
— Маю написати Долинським в Новий Світ, — змахуючи сльози повідомила Настася Яківна.