І не розходиться в тому, критична стаття чи ні. Мова йде про лінію газети, про довіру до неї з боку читачів.
Я бачив, що відповідальний секретар не розуміє цих слів. Якби у нього був хвіст, він би, як відданий собака, підібгав його під себе і опустив свою мордочку, аби не дратувати господаря. А так відповідальний секретар не знайшов нічого кращого як промовчати і тихесенько вийшов із кабінету, що я, здається, й не помітив цього.
9
Я розумів, що не мав таким тоном розмовляти з дружиною, але редакційна текучка не дозволяла мені відразу зателефонувати їй і вибачитися. Коли я це зробив, то було пізно. Ніна сухо сказала, що не сердиться, й запитала, коли я буду вдома і що готувати на вечерю.
Я готовий був уже друкувати ту кляту статтю, яку запропонував заступник, лиш би Ніна не розмовляла зі мною таким тоном. Аж тут і він сам завалився до мене в кабінет і, ніби нічого не трапилося, визнав, що справді статтю в такому вигляді друкувати не можна.
— Мир? – Він простягнув мені руку, і в його очах я прочитав стільки ненависті до себе, що аж вжахнувся.
— Мир, — мовив я від несподіванки і зрозумів, що ладен заключити угоду з самим дияволом, лиш би налагодити стосунки з дружиною.
Заступник з його диявольським виразом обличчя мене більше не цікавив, перед очима була лише Ніна. Я нудився на роботі, робити було більше нічого, номер уже давно був підписаний до друку, але в мене не було вагомої причини, щоби дочасно, до закінчення роботи, покинути приміщення редакції, хоч новий день народження вигадуй!
10
Наші стосунки з Ніною дали тріщину. Хоча син, як завжди, зберігав нейтралітет, доця стала на бік матері.
Здається, ніщо не змінилось у нашому спілкуванні, й сторонній нічого не зміг би помітити. Однак я знав, якою може й повинна бути моя Ніна. Натомість з'явився клон, який нічим не відрізнявся від моєї дружини, справно виконував роль домогосподарки й інші обов'язки, але вже не було природності, щирості, звичайного людського спілкування.
Я розумів, що у всьому винен лише сам. Ніна без задньої думки просто турбувалася про моє здоров'я, а тому хотіла нагадати, щоб я вчасно випив таблетки. Хоча я досі автоматично це робив, але в тій редакційній запарці дійсно міг про це забути. Мій гнів щодо дружини був невиправданим, я це розумів. Але сталося те, що сталося. Чому ж так довго гніватися?
Ніна кожним своїм рухом і словом давала мені зрозуміти, що я невдячна свиня. Вона ні на крок не відходила від мене, коли я був у лікарні, не вірила лікарям, коли ті готували її до найгіршого, щиро молилася за мене, — а тут така невдячність. Я готовий був до кінця днів своїх простояти перед нею на колінах, але не був упевнений, що й тоді вона мене вибачить.
Зрештою, я вирішив змиритися зі станом речей. Життя ж на цьому не закінчується! Чим більше я буду скакати перед Ніною, тим більше вона відчуватиме себе великою цяцею. Треба збавити оберти, навести лад у редакції й нарешті завершити написання роману.
11
Роман! Здається, тепер саме він ставав найголовнішою справою усього мого життя. Я розпочав його давно і хоча не знав, як складуться сюжетні лінії і чим, врешті-решт, усе закінчиться, сам процес мені подобався. Я відчував себе Богом на землі, який творить нове життя, але, на відміну від Господа, не знав, що вдихну в своє творіння. Чи все-таки рукою письменника водить Диявол, який на противагу Богові створює альтернативні світи, що ведуть у нікуди?
Роман був багатоплановим, мав чимало персонажів, але всі вони чіпко трималися моєї голови, хитромудро переплітаючись. Я відчував владу над ними, що заворожувала, міг робити з ними все, що завгодно, не дуже дбаючи про те, як вони відреагують на кожний мій наступний крок. Їх не було, але вони існували в моїй уяві, і я кожного любив по-своєму.
Втім, я відчував, що моєї майстерності не вистачає. Найгеніальнішим є той роман, коли нічого не видумуєш, а пишеш усе так, як є. Але в житті так не буває. Ти не можеш достеменно прожити життя свого персонажа, вкласти його думки до свого мозку. Ти можеш лише взяти за основу якусь людину з реального життя й домислити за нього все що завгодно. Тобі здається, що, наділивши його певними рисами, приписавши йому вчинки, яких би він ніколи не зміг вчинити, ти збагатив образ, а насправді придумана тобою напівістота-напівфантом змаліла, стала правдоподібною, але не життєвою.
У таких випадках здебільшого виграє той, хто достеменно і щиро напише про себе самого, покаже себе, коханого, зсередини, з усіма своїми дріб'язками і падлюччям. Але ж хто зважиться показати себе у непристойному вигляді, коли люди мають думати, що ти досконалий — мало не Бог? Тоді знову письменник збивається на манівці, щось придумує, фантазує, вихоплює з інших людей – і вже в своєму героєві не впізнає самого себе. Але його захоплює сам процес писання, за інерцією він списує стоси паперів, інтуїтивно розуміючи, що вже давно відхилився від основної лінії, але нічого зробити з собою не може.
Щось подібне відбувалось і зі мною. Ще з юнацьких років я знав, що основне моє заняття в цьому житті – це письменницька робота. І я писав, постійно щось писав – романи, повісті, оповідання, вірші, поеми, не завершуючи, як правило, більшість речей. Однак зовсім не переймався кінцевим результатом, ніби Бог відвалив мені життя років на сто п'ятдесят.
І лише тепер, коли я усвідомив, що міг побачитися з Богом набагато швидше, ніж собі до цього уявляв, якийсь жадібний до життя чоловічок поселився в мені. Він підганяв мене до творчої роботи, а саме до написання роману, який я розпочав, здається, ще років десять тому. Мені видавалося, що Бог не забрав мене, бо я мав закінчити цей роман, а потім написати ще і ще, щоб гідно виконати свою місію в цьому житті.
А, можливо, в Бога була інша задумка щодо мене, але за цю ідею – написання роману – я вхопився, як потопельник за соломинку, і заповів собі до наступного дня народження цей роман таки дописати.
Я прочитав усе написане до цього – і мені сподобалося, хоча всі ці десять років цикав по чайній ложечці, а тепер доводилося прискорити оберти, аби нагнати те, що втратив, хоча я розумів, що у принципі цього зробити не можна: наздогнати те, що втратив.
Що ж до журналістики, то вона залишалась лише засобом до існування, а написання роману перетворювалося на червону нитку, яка мала відтепер пронизувати все моє життя.
Я хотів змінити стан речей, повністю віддатися своєму дітищу, не бути редактором, але нічого не виходило. Обставини змінити буває інколи важко, а здебільшого – неможливо.
12
Здається, в моєму житті нічого не змінилось. Я так само вичитував статті, давав завдання кореспондентам, сам писав, але тепер не це було головним.
Кожної вільної хвильки я подумки повертався до мого роману. Здавалося, думка не матеріалізовувалася в слова, але досить мені було на самоті розкрити зошит, і слова самі виливалися на папір, ніби хтось невидимий водив моєю рукою. У кожний наступний момент я не знав, що буде з моїм героєм через абзац, через сторінку, але все було логічно, виважено, ніби й насправді відбувалося в житті.
Написання роману внесло гармонію в моє життя. Я став стриманіше ставитися до багатьох речей, а на деякі взагалі перестав звертати увагу, хоча, здавалося, ще вчора саме вони визначали хід моїх думок і вчинків.
Я змирився з поразкою в стосунках з Ніною і розумів, що назад дороги нема. Навіть якби я знову захворів, ще не знати, чи сама Ніна змінилась би у ставленні до мене.
Закулісні ігри мого заступника мене майже не цікавили. Звичайно, якби я сказав, що зовсім не цікавили, це було би неправдою, бо якісь уривки фраз, а то й цілі кавалки розмов між моїми співробітниками на цю тему все ж долітали до мене. Сказати, що я не надавав їм належної уваги, теж не міг, бо все-таки це було моє дітище, якому я віддав декілька десятків років свого життя. Але якби мені сьогодні сказали, що завтра вже не буду редактором, я би спокійно до цього поставився, бо основним для мене тепер був роман.
Але вся біда була в тому, що я знав: мій заступник ніколи не стане редактором просто тому, що не стане. Моя інтуїція була в усеозброєнні і ще ніколи не давала збоїв, а тим паче не могла схибити й у цьому випадку.
13
Збори трудового колективу проходили нервово, але я зберігав олімпійський спокій. Мій звіт чемно вислухали, з острахом поглядаючи на заступника, який, здається, і забув, що хоче бути редактором. Але так було доти, доки йому не надали слово.
Тут він перевершив самого себе. Звісно, заступник готувався до цього виступу, мабуть, не один місяць, а в останню ніч шліфував кожне слово. Проте слід було віддати належне його вмінню імпровізації, чим він скористався, враховуючи обставини, що склалися.
Здається, він згадав усі дрібнички моєї редакторської політики, всі хиби мого характеру. Не забув навіть сказати про те, що я дуже змінився після проходження лікування не в кращий бік. Але все, про що він говорив, давало зворотній ефект, і я чи не один у цій веселій компанії розумів, у чому річ. Я був простим смертним, а він хотів показати мене гіршим, ніж я насправді є. Бути святішим за Папу Римського – ця роль йому зовсім не пасувала, він явно перегравав сам себе, і до кінця промови його фальш уже було видно неозброєним оком.
Навіть відповідальний секретар зрозумів це, чого я від нього не очікував, сказавши, що заступник зловживає регламентом. Залишалася формальність – голосування, і всі, здається, вже знали, яким буде результат, окрім одного заступника. Той же відповідальний секретар розсмішив мене, коли сказав, що нема потреби в таємному голосуванні, і всі його підтримали, бо поспішали додому, а часу на всі ці скриньки, бюлетені, підрахунки голосів ні в кого вже не було.
Звісно, я тішився, як мала дитина, коли всі одноголосно залишили мене на посаді головного редактора. Мій заступник зняв свою кандидатуру і голосував за мене, хоча я прекрасно розумів, як препаршиво він себе зараз почуває.
Заступник першим привітав мене з перемогою, іронічно, втім, зауваживши, що демократичних виборів не було, а конструктивна критика з його вуст на мою адресу прозвучала заради користі загальної справи.
Звичайно, я у всьому погоджувався з ним, бо цей дрібненький чоловічок у цьому житті мене більше не цікавив.
14
Зазвичай додому я йшов пішки, щоб відпочити від думок, які за день обсідали мою голову, але тут незбагненна важкість навалилась на моє тіло, ніби я навіки прощався з чимось важливим у моєму житті.
Довелося пропустити декілька маршруток, аж поки я сів, бо не хотілося стояти.