Були і дні призначені, щоб справляти свято на честь Бахуса. От як скликали "мочеморд" на святковання: бас ревів: "Ром! пунш!! ром! пунш!!"; тенори гукали: "Полпиво, глинтвейн!", а дишканти співали: "Біла, красна, сладка водка!" Зійшовшись, великий магістр держав промову, яка личила, а по промові справляли "мочемордіє", себто випивачку. Хоча мочеморди жодним напоєм не бридили, одначе сущий мочеморда не повинен був уживати простої горілки; пити треба було "настоянку". Якщо ж не траплялося настоянки справжньої, треба було вкинути в чарку з горілкою чи в пляшку хоча яку-будь монету, наприклад, хоч сороківку (10 копійок) і виходила "настоянка". Голова товариства Закревський носив титул "високоп’янійшества" і мав орден "велику пляшку через плече". Закревський служив колись в гусарах, був людина розумна і благородна; з крепаками поводився незвичайно сумирно. Чужбинський додає, що товариство "мочеморд" складалося взагалі з людей розумних, гуманних і благородних. Се були люде, котрі в тодішній сфері не знаходили собі роботи і єдиною "усладою" вважали похмілля, становлячи собі девізом: "in vino veritas" 263.
263 Ibidem. — С. 8 — 9. ["Істина в вині"]. — Ред.
Звісно, з нашого погляду, не великого треба було розуму, гуманності й благородства на те, щоб пропивати піт і тяжку працю крепаків, але ж не можна і осуджувати строго мочемордів: раз, що то був час, коли пригніченість життя і духу за царя Миколи були доведені до високого ступня і коли дійсне приватній ініціативі в сфері життя громадського не можна було, як кажуть, і носа показати. Се був той час, коли безпечно тільки й можна було справляти "мочемордіє" да співати під ту "катеринку", що грала тільки "три родные песни".
"Мочемордіє" було консеквентним продуктом тієї "всеросійської" культури, що йшла "зверху вниз", з столиці на села.
Хоч ще з часів Володимира Святого було "веселие Руси пити", одначе згадаймо, що першим організатором грандіозного типічно "самобытного" мочемордія був цар Петро Великий. Організацію "всепьянейшего собора" Семевський, не вгадаю, чи для цензури тільки, чи щиро, вважає /137/ продуктом "Петрового юмора". Може!.. Одначе "юмор" той був міцний, коренистий. "Змолоду і до кінця свого віку Петро Великий раз-нараз працював над поліпшенням статутів "Всепьянейшего собора" 264.
Далі згадаймо, що через увесь XVIII вік червоною ниткою переходить по історії Росії простовання російських реформаторів і політиків великих і малих до асиміляції України, до повного, хоча й проквільного скасовання на Україні автономії і до повного роз’єднання маси українського народу з українською старшиною і духовенством, тими двома шарами, що, щоб не казали про їх, а були таки вони українською інтелігенцією. Закріпостивши український народ, зробивши старшину українську "благородным российским дворянством", давши їй право продавати людей "наравне со всякою недвижимою собственностью", скасувавши виборне духовенство і принцип вибору, реформатори, найпаче "венценосная благодетельница Украины" Катерина II, геть чисто роз’єднали на Україні інтелігенцію з народом і викопали між ними страшенну безодню: по один бік безодні стояли люде, по другий — пани; мостом між ними булр тільки самовластя панів, поліції і т. ін. органів та повне безправ’я народу. Болячку роз’єднання і недовір’я людей до панів щодня роз’ятрювало "двуязычие". Колишні народні школи були скасовані. Нових майже не заводили, а коли й заводили, так з чужою мовою, і школи ті простували плодити народних п’явок-писарів. Україну повила темнота! Навіть вищі школи, як-от ліцей у Ніжині, по закону р. 1840 після поганих доносів Михайла Білевича 265 (Русин з Бистриці), а потім і інших, повернули на школу бюрократизму, де студенти пильнували стежити майже тільки "Свод законов Российской империи". Така реформа посприяла між іншим не тільки темноті, а й тому, що і серед студентів ліцея, дітей переважно української лівобережної шляхти, завелося "мочемордіє".
264 [Семевский М. И.] "Слово и дело". — [1700 — 1725. — Спб, 1884]. — С. 286 — і далі — [280 — 334].
265 Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородько. — Петербург, 1881. — С. 57 — 117.
І дійшло воно до того, що одночасно з пирятинськими "мочемордами" і ніжинські студенти
...Шкода Иван,
Менестрель и баян,
Наш Конисский, Шрамченко, Макаров /138/
Напивались со мной 266
До того, что порой
Принимали людей за омаров.
Таким чином, і пирятинські "мочеморди" були тільки "дітьми свого часу". Не можна не жалкувати їх, але не по правді було б осуджувати і ганьбити. Дак ото в світлицю до голови мочемордів Закревського покликали і Шевченка. "Зібралося туди кілько чоловіка сущих мочеморд і ради знайомості з Шевченком гуляли до самого світу". В Мосівці Шевченко перебував два дні. Потім приїздив в село Ісківці Лубенського повіту до Чужбинського і в гурті з ним їздив і до інших знайомих. На жаль, Чужбинський не назвав в своїх споминках нікого з тих "інших" знайомих, а через те навіки пропав слід, у кого тоді ще бував Шевченко.
З споминок Чужбинського знати, що пани радо вітали Шевченка і один перед другим кликали його до себе."В Лубнах один пан покликав нас, — розповідає Чужбинський, не йменуючи того пана, — обідати. Ми прийшли доволі ще рано. В прихожій на лавці дрімав слуга. Господар, визирнувши з дверей і помітивши, що слуга спить, розбудив його по-своєму власною рукою. Тарас почервонів, надяг шапку і пішов геть собі. Скільки не прохали його, він не схотів вернутися. За те ж пан той, людина темна, і пімстився потім і немало горя заподіяв нашому поетові" 267.
Їздячи тоді з Шевченком, Чужбинський спостеріг, що Тарас, хоча і здавався людиною одвертою, але не любив висловлюватися. Раз якось восени, п’ючи чай на селі у Чужбинського, Тарас почав розказувати йому своє минуле життя, розказував до світу і "тоді тілько, — каже автор споминок, — я вповні зрозумів Шевченка" 268.
266 З Н. Гербелем, годованцем того ж ліцея, перекладчиком Шекспіра, Гете, Шевченка, Байрона і ін. (Див. його "Введение к поэме"; Ibidem. — С. XCIX).
267 Воспоминания... — С. 11.
268 Ibidem.
Ледві чи було воно так справді, як розповідає Чужбинський! Коли б Шевченко розповів йому своє минуле життя, так чом же Чужбинський не розповів того в своїх споминках? Кожному геть інтересніше б було довідатися від Чужбинського про життя Тараса в кріпацтві у Енгельгардта і у Ширяєва, ніж про те, як автор споминок і Шевченко пили уночі чай! Що Афанасьєв-Чужбинський вельми любив чай, і той чай, властиво самовар, надавав йому натхнення /139/ поетичного, про се розповів нам і сам Шевченко в своєму журналі. Так він пише: "Самовар своїм сичанням підбиває до діяльності. Самому на собі не довелося мені зазнати впливу самовара, а запевнився в сьому чарівному впливі на других. Во дні они був у мене приятель Афанасьєв-Чужбинський. Р. 1846 доля звела нас в "Царгороді" (готель в Чернігові). Доля затягла мене в Чернігів в справах моєї служби 269, а його, як він сам казав, поривання серця. Я знав його за невпинного і невиводного віршотворця, але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню його. Оцією підоймою був йому самовар. Спершу я тямив: чому мій товариш не робить так, як я, що коли забажаю чаю, так кажу подати собі з буфету, а він ні; він каже подати собі самовара. А потім вже бачу, що він загадує подати собі не самовар, а натхнення. Спершу я дивом дивував: звідкіль у його, з якого джерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу: еге, скринька відмикається дуже просто... Вкупі з ним ми прожили великий піст. Не було в Чернігові панночки або молодиці, навіть старої баби, щоб він не написав їй в альбом віршів; та не на чотири рядки (він дрібницею нехтував), а величезну ідилію, а коли у якої чарівниці бракувало альбому, так він тоді на шістьох чи й більш аркушах просто підносив найсентиментальніше посланіє" 270. От через що я й певен, що Чужбинський помилився, думаючи, що він спізнав Тараса внутрішнього, спізнав його душу і сприятелився з Шевченком. Знаючи, якої Шевченко був думки про Чужбинського яко про чоловіка і про його кебету поетичну, ледві чи можна йняти віри і тому, щоб Шевченко радився з ним про свої твори, хоч, наприклад, і про "Тризну". Яко поета Шевченко уважав Чужбинського другим Тредьяковським, а щодо приятельства, так от його слова: "Пошли, Господи, усім людям такого друга, як Лазаревський, але знівечи оту метлицю, що поросла на ниві благороднішого чуття і викорени таких друзяків, як Афанасьєв, Борквіц 271 і Апрелєв" 272. Коли такої думки про Чужбинського Тарас тримався р. 1857, так не трудно гадати, що 14 років назад, коли вражіння від Чужбинського було зовсім свіже, вона не була ліпшою, а певніш, що була гіршою.
269 Шевченко служив тоді в Археографічній комісії у Києві. Про се буде далі.
270 Записки..., с. 43 [(Запис від 2 лип. 1857 р.)].
271 Бархвіц. — Ред.
272 Записки..., с. 43. [(Запис від 2 лип. 1857 р.)]. /140/
V
В вересні р. 1843 Шевченко після 14 років розлуки побачився з братами і з сестрами, приїхавши в свою рідну Кирилівку. Нема жодної звістки про те, коли саме він приїхав в Кирилівку і чи довго там був. Запевне тільки відомо з метрик кирилівської церкви, що 18 вересня у Тарасового брата Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Шевченка — Мотрею, родився син Трохим і Тарас був йому хрещеним батьком.
Запевне не відаємо і того, куди рушив Шевченко з Кирилівки. Може бути, що в Ісківці до Чужбинського; бо останній в своїх споминках 273 каже, що раз якось восени того року увечері довго сиділи вони з Шевченком, читаючи Міцкевичеві "Dziady". Тарас сидів, обпершись на стіл і закривши лице руками, а коли Чужбинський, перечитавши сцену розмови Густава з попом, спинився, Шевченко мовив до його:
" — А що, втомився і хочеш спати?
— Ні, хочу покурити.
— А маєш що? Добре б було напитися чаю, та хлопчик спить.
— А хіба ми без його не обійдемося?
Тарас, взявши відро, пішов по воду співаючи:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сироті молодому".
273 Воспоминания... — С. 10 — [11].
Під час того перебування у Чужбинського Шевченко багацько перечитав польських книжок. Коли надворі була негодь, він, було, й з ліжка не встає, все читає.