Він і раніше думав про це. Але він ніколи ні за що не зв’яжеться із матір’ю коханця своєї дружини. А більше знайомих лікарів він не знайде. Шукати без допомоги буде дуже важко, майже неможливо… Короткий злет закінчився, Дмитро зайшов до кімнати, безнадійно грюкнувши балконними дверима.
Вистава Вероніки Раєвської за п’єсою Євгена Мурченка "Дорога Зради", а особливо його змінений фінал, дивним чином збурив каламутну імлу навколо загадкової смерті покійної молодої режисерки. В кількох оселях Стольного града запрацювали думки: як це так: один єдиний епізод настільки змінив настрій вистави, поміняв акценти, зробив іншим тлумачення ЗРАДИ.
А поки що в подвір’ї сірого будинку біля потрібного під’їзду стоїть "Рено" кольору гнилих вишень. У неї останній шанс. Вона може визирнути у вікно, побачити його авто і домовитися з ним. А якщо цього не станеться, власник цього заїждженого "Рено" почне діяти. Скільки можна перебувати в стані бездіяльності? Він розкаже матусиному синочкові всі таємниці його любої матусі. Спочатку давню. А потім недавню. Тут він і сам усього не знає, але відчуває, що там теж були якісь сухофрукти з узвару. Між іншим, своє авто, оце стареньке "Рено", яке, однак, його вже стільки років не підводить, він здобув саме завдяки шантажу. Отже, хай живе шантаж! Хай він допомагає справжнім мужчинам.
У подвір’я в’їхало таксі і посигналило, щоб він посунувся.
Він проїхав трохи вперед і побачив у дзеркалі заднього виду білявого хлопця в золотих окулярах, що розплачувався з таксистом. Ото ж, мабуть, і є її син.
— Молодий чоловіче! Я перепрошую, ви не Євген Мур ченко?
— Так, це я.
— То чи не прийшов час нам з вами десь поговорити?
— Про що?
— Про все. Я забув репрезентуватися. Адріян Борич.
— Послухайте, то часом не ви чіплялися до Вероніки Раєвської?
— Ні, то був якийсь інший Адріян. Я не знав жодної жінки на ймення Вероніка. Зате дуж же добре знав жінку по імені Тетяна.
— Тетяна?..
— Сідайте до моєї машини. І не бійтесь. Ви такий гар ненький, але в мене традиційна орієнтація.
— Послухайте, я вже одного разу говорив з вами по телефону і сказав, що ви не дочекаєтесь моєї уваги до вашої персони!
— А чому б ні? Вам буде цікаво, я вам обіцяю…
— Відчепіться від мене! Я не слухатиму жодного вашого слова! Жодного! Що мені може бути цікавим? Наклепи на мою матір? Ви помиляєтесь! Мені це не буде цікаво! Заби райтесь геть! — Женик рішуче рушив до дверей під’їзду, а власник старого "Рено", який не чекав такого повороту по дій, безпорадно схопив хлопця за рукав.
— Заберіть руки, мерзотнику! І припиніть телефонувати нам! Нічого у вас не вийде! Я вас не слухатиму! Не слу ха ти му!
У під’їзді сірого дому лунко загуло Женикове "не слуха тиму!" Ну й матусин синочок! От же ж виховала собі слухня ного песика! Такого Адріян не чекав. Треба вертатися на Воскресенку і думати, що робити далі. Якщо синочок зараз усе розповість матінці, діяти буде зовсім важко. Одна надія, він мовчатиме, бо не захоче, щоб кохана матінка нервува лася…
Наталя Никонівна повернулася додому після вистави "Дорога Зради" вражена історією Вероніки Раєвської, яку до того знала фрагментарно. Вона згадала, як до неї ходила та молода перелякана жінка, і їй було нелегко переконати її, що чоловік не прийде по неї, щоб силоміць забрати її додому до попереднього життя. А одного разу прийшла дочка, Вікто рія, і вона дуже хотіла почути, що мамі треба рішуче порвати із батьком і негайно зосередитися на пошуках достойнішого чоловіка. Звичайно, вона не сказала такого, радила зачекати, розібратися, зосередитися на роботі, на творчості, а особисте життя може, вирішиться саме собою. Потім вони перестали ходити до неї, і, хоча в Наталі Никонівни було багато клієн тів, ті мама й дочка запам’яталися. Втім, якщо проблемні клієнти перестають ходити до психоаналітика, це, зазвичай, означає, що внутрішні проблеми розв’язані, пацієнт зосере дився на зовнішніх, де вже потрібен не психолог, а роботода вець, коханий чоловік, правник, книжки, музика, келих вина… Лариса розповідала про їхнє помешкання в середмісті, і про Америку, і Наталя Никонівна пораділа за них. А потім була смерть Вероніки Раєвської, і був запізнілий візит її чоловіка Дмитра Стебелька. Якби він прийшов до неї на рік раніше, можливо, все було б по іншому. Таки справді Веро ніка була обдарованою. А якби вона раніше почала… Господи, невже не можна було суміщати її роботу і щасливе подружнє життя з Дмитром? А для Женика, з яким вона б все одно познайомилась, стала б тільки далекою прекрасною дамою, а не земною коханкою. Втім, якщо вплинути на майбутнє психолог, буває, може, то на минуле — ніяк…
Вистава несподівано дуже сподобалась. Наталя Никонів на любила театр, і відзначила внутрішній ритм "Дороги Зради", завдяки якому аматорська вистава тримала увагу глядачів. Але як усе міняє фінал! Мати, яка із рятівниці перетворюється на тиранку! Вона діє не заради безмежно коханого сина, а заради себе. Наталя Никонівна довго не могла заснути, думаючи про новий фінал п’єси. Завтра — її робочий день у фірмі, де працює Лариса. Треба буде під час обіду поговорити з нею про Вероніку — це ж саме вона колись познайомила їх.
А в цей самий час за декілька кварталів від будинку На талі Никонівни, але по той бік від Хрещатика, також осмис лювали зміну фіналу вистави "Дорога Зради". Коли Женик, вирвавшись із цупких лап підлого шантажиста, повернувся додому, мати зустріла його холодним мовчанням. А потім спитала крізь зуби:
— Ну, то ти таки змінив фінал п’єси?
— Змінив, — винувато відповів Женик.
Напередодні він радився із матір’ю, давав їй прочитати новий варіант, запрошував її на виставу, але мати сказала, що в неї робота, а фінал вона радить не міняти. Він відповів, що вже поміняв, актори вивчили новий кінець.
— Ну, то чого ти радишся зі мною, як ти все вирішив без мене? — сказала вона тоді. А зараз мати просто кипить від люті.
— Твоя п’єса претендує на великі узагальнення українсь ких культурних іпостасей! Як же виглядатиме, згідно з твоїєю концепцією, українська мати? Як виглядатиму я врешті решт?
— Мамо! До чого тут ти? Хіба я мав на увазі тебе? — І за те спасибі!..
— Мамо, це моя п’єса, невже я не господар хоча б у п’єсі?
— Ти вводиш у п’єсу Матір! Це велика відповідальність!
— Мамо! Цю п’єсу було зіграно в аматорському театрі, де було три сотні глядачів, нікого від преси, хоча ми й запро шували, ніхто нічого не дізнається, не переживай!
— Я переживаю не за себе, а за твій імідж драматурга, якщо вже ти взявся за цю справу. В тебе буде більша аудито рія. Ти обдарований, в тебе все виходить… Але я хотіла поговорити з тобою не тільки про це. Ти ні з ким не зустрічався останнім часом?
— Я зустрічався з багатьма людьми. З акторами, з новим керівником студії, з Вікторією, з Ларисою із фундації, де я робив проект.
— Я маю на увазі, чи не зустрічався ти з незнайомими тобі раніше людьми?
— Ні, не зустрічався.
— Ти можеш подивитися мені у вічі?
— Я не хлопчик, який напісяв на килим, замість того, щоб піти на горщичок.
— Ти хлопчик, який живе на мої гроші!
— Ти, здається, зробила все, щоб мати при собі саме такого хлопчика!
— Женику, що сталося?
— Вибач, мамо.
— Ти ні в чому не винен.
— Винен. Живу на твої гроші, маючи двадцять сім років.
— Ось ти будеш в іншому настрої і говоритимеш, щоб я не занапащав себе на дурних роботах, плекав талант, робив тільки те, що мені підказує моя геніальна інтуїція, поки всілякі власники "Челенджерів" розбиваються й потрап ляють на твої койки.
— Женику, я хотіла тобі сказати одне: якщо хтось незнайомий…
— Якщо до мене на вулиці підійде незнайомий дядя…
— Дослухай мене! Якщо тобі щось говоритимуть про мене…
— Мамо, я разом із твоїм молоком всотав огиду до шантажу і наклепництва. А також до сухофруктів з узвару.
Можеш не хвилюватися! А тепер я хочу спати. На добраніч.
Вечеряти не буду. Після вистави був фуршет.
Женик не заснув уночі. Він вперше такий злий на матір.
Вона перегинає палицю зі своєю материнською турботою. І, хоча він і живе на її гроші, все одно вона не може так глибоко втручатися в його духовне життя. Вперше в житті в нього виникло бажання піти й десь заробити грошей. Фінал п’єси їй не сподобався! Ну, то в житейському театрі ("Життя — театр") буде зіграно щось таке, що не сподобається ще більше. Чи не підходив до нього чужий дядя? От він піде й поспілкується з чужим дядею! Здається він записав його телефон на обкладинці книги Андре Глюксмана.
Наталя Никонівна і Лариса обідають у невеличкому кафе на Ярославовім Валу. Потім до них приєдналася й Вікторія, яка полюбляє пообідати з тьотею Ларисою. Наталя Никонів на припускає, що, змінений фінал у п’єсі "Дорога Зради" містить розгадку загибелі Вероніки. Аби тільки зрозуміти, чи в тому відбилися власні комплекси драматурга Євгена, чи він тільки виконав передсмертне бажання небіжчиці режисерки.
Лариса також під враженням сорока днів по Вероніці. Їй дуже сподобався змінений фінал. Вікторія розповідала, що коли у Вероніки були грипозні галюцінації, вона говорила: п’єсy треба закінчити по іншому. Фінал спектаклю змінено.
А фінал Вероніки змінити неможливо. І найсумніше, що таємницю її загибелі так і не розкрито, хоча сорок днів уже були. Аби знайти бабу Зосю, але як її знайдеш? Цих осіб без роду й племені знайти можна тільки випадково…
— Тьотю Ларисо! Наталю Никонівно! Звичайно. ми з батьком недостатньо вперто шукали істину маминої загибе лі, але ми все таки щось зробили: і Ольгу Павлівну "розкру чували", і Поліну знайшли, і ходили до кав’ярні, яку були обладнали у домі діда Івана…
— Ми туди ходили разом, — нагадує Лариса.
— Так. Але, звичайно, бабу Зосю не знайшли і не шукали, хоча Женик отримав завдання давно пошукати її через свою матінку.
— А, між іншим, що за особа його матінка? — спитала Наталя Никонівна.
— Я її бачила декілька разів, то мені вона здалася нор мальною жінкою. — І не було враження, ніби вона морально тисне на сина, керує його життям?
— В мене такого враження не було. Вона завжди поводи лась так, ніби все добре розуміє в цьому світі.
— Це ні про що не свідчить. Вона виховала дуже інфан тильного сина. Якби я могла поговорити з нею. Або принайм ні з ним.