То й хочу та й мушу виповнити її.
А по хвилі додала:
— Багато в його житті бажань не сповнилося, хай бодай це одно сповниться.
Пригнав гонець, що вже тіло гетьмана Богданка везуть із Січі. Запрягли воза, й княгиня виїхала також.
Недалеко Дніпра зустріла сумний похід. Везли князя на возі, запряженому чотирма чорними волами. Віз накритий килимами, а князь Богданко, що лежав у отвореній труні, накритий був червоною китайкою. Тільки лице відкрите.
Здавалося, князь востаннє прощається зі степами розлогими, із Дніпром-Славутичем, де ще вчора лунала його слава...
Приступила княгиня до князя Михайла Ружинського та й каже:
— Княже Михаиле, мені треба чайки та доброго керманича й дужих гребців.
— Ви, пані братова, не відступили від своєї постанови?
— Ні, шурине.
— То буде чайка, керманич і гребці. Я вже маю їх.
І незабаром з'явився перед княгинею Оленкою кремезний, плечистий козарлюга й каже:
— Я, княгине ласкава, перевезу тіло гетьмана.
— І я поїду з вами,— каже княгиня.
— О княгине милостива, це дуже, дуже небезпечна дорога.
— Знаю, а все ж таки поїду.
Перенесли тіло князя разом із домовиною на чайку, накрили, як і на возі було, китайкою. Княгиня сіла в головах. А всі інші рушили берегом Дніпра.
Керманич прочитав голосно молитву, а за ним хором княгиня й гребці.
— Греби! — дав наказ керманич, біля керми сідаючи. І рушила чайка поволі проти води.
Гребці сильно натискали на весла. Пливуть. Звіддалік чути вже шум.
— Це Вільний озивається,— каже керманич,— його перепливемо легко. Легко перепливемо Лишній та Будилівський пороги, ба й Вовниги. Але Ненаситецьким я таки не радив би плисти проти води. Дуже воно вже небезпечно. Краще перевезти там чайку берегом на линві. Так ми завсігди робимо.
— Ні,— каже княгиня Оленка,— я таки хочу всі пороги переплисти. Це було його бажання.
— Ваша воля, княгине, та й усі ми в Божих руках.
Важко працювали гребці, щоб навернути чайку на козацький, хід. Навернули й щасливо переплили поріг. На Будилівському вдарилася чайка об скелю та не розбилася, тільки водою всіх облило. Без пригоди пройшли й Вовниги. Уже за Вовнигами почули страшний шум і гуркіт.
— Це вже Ненаситець гримить,— каже керманич,— не дуже натискайте, хлопці, на весла. Треба нам сили набрати до Ненаситця. Дуже там, княгине, крутий козачий хід, великої вправності та й обережності треба.
Поволі, дуже поволі посувалася тепер чайка. А гуркіт щораз голосніше чути.
Ось уже здалека видно, як піниться Дніпро на дванадцяти скельних лавах. А шум води такий, що аж заглушує.
Керманич зняв шапку з голови, а за ним і всі гребці.
— Боже, поможи, не опускай нас,— сказав керманич і сказали за ним гребці. І всі перехрестилися.
— Натисни на весла! — дав наказ керманич.
Гребці з усієї сили вдарили, а керманич біля керми працює. Щасливо попали в козацький хід. Із трудом перемагає чайка бистру течію та важко посувається наперед. Піниста вода обливає всіх. Княгиня зовсім уже промокла та не каже нічого, не нарікає, прикучнула й глядить сумно, так сумно на його лице.
— Боже, за що така кара на мене. Там, де я вже щастя була певна, що я вже його, те щастя химерне за крила схопила, таке нещастя, таке горе! Що мені з життя тепер...
— Натисни, натисни! — кричить грімко керманич.— Натисни з усіх сил, щоб "Пекло" обминути!
І натискають гребці на весла, аж спини в них у каблук вигнулися, а жили на руках так напружилися, що, здається, ось-ось і тріснуть. Вода рве судно, та дужі руки не дають йому волі.
Аж тут як вдарить перед чайки об скелю, та й на млі ока зикинуло тіло князя Богданка на воду. Княгиня в крик.
— Рятунку, рятуяку! — й собі хапається за дороге тіло. Бистра хвиля рве тіло разом із княгинею й несе прямісінько на
"Пекло".
— Рятуйте! — кричить керманич.— Рятуйте княгиню! Надбігли, що їхали берегом.
— Рятуйте, рятуйте, княгиню! — кричить і князь Михайло.
Гребці з усіх сил натиснули на весла, й чайка вибилася на безпечніше місце. Керманич пересів до задньої керми, судно понеслося долі водою швидко й виплило з порога на спокійнішу течію.
— Рятуйте, рятуйте! — кричить князь Михайло, кричить князь Кирик, кричать усі.
Та як рятувати? Княгиня міцно вчепилася тіла князя Богданка, а воно тягне її на дно.
Завихрувала хвиля на "Пеюіі", й тіло гетьмана враз із княгинею зникло під водою.
— Все пропало! Нема рятунку! — сказав керманич...
Довго чекали ще люди над берегом, та не показалося наверху ні тіло гетьмана Богданка, ні його дружини.
Не дав сивовусий Дніпро-Славутич свого лицаря, не вернув його. Прийняв у свої водяні тереми князя й княгиню на щасливіше життя, прийняв їх між лицарів, що ще від часів Святослава Хороброго знайшли собі там домівку.
Не стало князя Богданка, не сповнилися високі мрії його, зостала тільки слава про лицаря в чорному оксамиті...
Не сповнилися його високі мрії, та прийде-ще такий, що довершить її. Прийде, прийде напевно!