Але в мене є й свій план...
— І покинеш мене тут саму? — Од гніву й роздратування Розалія навіть спалахнула вся й схопилася з місця.
— Але, моя радосте, це ж для твого порятунку!
— Для мого порятунку?! — запально скрикнула Розалія.— Для мого порятунку ти забереш усіх вірних людей і виїдеш з ними з двору, зоставивши мене під владою підлих хлопів?.. Та ще, додам, і голодних, од котрих ти й поспішаєш утекти... Еге ж, без заперечень,— вона грізно тупнула ніжкою,— і котрі зараз же нав’яжуть зносини з Кармелюком і прикличуть його сюди,
Маршалок побагровів:
— Але, моя дорога, для тебе ж усе...
— Ні, ні! Не хочу слухати! То ото так ти любиш мене?
У, підлий, підлий боягуз! Залишаєш жінку, а сам рятуєшся від небезпеки!
— — Але... Розуню... ,
— Не буду нічого слухати! Якщо ти їдеш, то й я їду
з тобою!
— На бога! — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини й хапаючи її за руки.— Цим ти зіпсуєш увесь мій план... Ну, Розуню, ну крулево моя, дай же вимовити слово,— заторохтів маршалок, цілуючи то одну, то другу ручку дружини і намагаючись не дати їй можливості перервати його,— дай тільки мені сказати тобі, що я задумав, а якщо мій план тобі не сподобається, то все буде на твоє... все буде, як ти захочеш. Ну, присядь же, вислухай спершу.
Розалія глянула з гидливим педовір’ям на свого задиханого багрового чоловіка, проте дозволила посадити себе на дивані й навіть промовила владно й нетерпляче:
-Г Ну!
— Ну, моя дорога кралю, ось послухай же: той навіжений Демосфен, дідько б його взяв з його проклятими витівками, вигадав якесь нове посполите рушення, узяв собі в голову, божевільний, що піймає Кармелюка. Ну й нехай собі волочить по лісах своє сало, гаразд що воно нікому не потрібне, хіба що тільки знадобиться гайдамакам чоботи мазать.
Розалія кинула зневажливвий погляд на обвислу, жирну тушу чоловікову, погляд, який виразно казав, що скоріше це сало більше ніж непотрібне, але маршалок не помітив уїдливого погляду дружини й вів далі:
— А я вважаю за свій перший обов’язок оберегти тебе, моя райська квіточко, від усякої небезпеки, а тому, з’єднавшись з його командами, я подамся в Рудню, до Семенова, капітана присланої з Кам’янця команди... Добрий москаль мені знайомий і за гроші зробить усе, що завгодно; зажадаю, щоб він дав мені душ п’ятнадцять команди,— для перепровадження хворої дружини, тяжко хворої, до Кам’янця. А коли я влаштую тебе в безпечному місці, тоді — про-ше панство,— і маршалок хвацько вирівнявся і навіть підніс руку до усів,— і тіло, і душа моя до ваших послуг!
— Гаразд,— нетерпляче перебила його Розалія,—але що ж заважає поїхати з тобою й мені, а звідти вже рушити до Кам’янця?
— Що заважає? А хіба крулева моя не знає того наві-женого Демосфена? Адже побачивши тебе при доброму здоров’ї, він упреться, наче бик, на тому, щоб негайно зробити облаву й навіть запросити тебе в супутники до нас, а ти ж знаєш, богине моя, чим можуть закінчитися такі жарти.
Розалія прикусила губки: в словах маршалка була своя частка правди. Хоч жадоба до нових вражень і приваблювала її до романтичних пригод, але неодмінною умовою цих пригод повинна була бути цілковита безпека, а тим часом захист чоловіка, а також і Демосфена, не вселяв їй великого довір’я, тому зустріч з лютою ватагою бандита зовсім не була їй до душі.
— Гаразд, але чого ж тобі їхати до Демосфена, а не податися просто до капітана в Рудню і відіслати мене звідти з охороною до Кам’янця, а самому тоді рушити до Демосфена?
— Так, це ідея,—розгубився маршалок,—звичайно... дуже можливо... хоча трошки... нібито не по-лицарськи.
— Ха! А по-вашому, по-лицарськи залишити жінку саму серед озвірілих селян? По-вашому, по-лицарськи забрати від неї для охорони своєї жирної персони всю вірну команду?
— На рани пана Єзуса! Я ж усе про тебе й для те<бе!.. А сам... Я плюю на того пса... І покажу їм усім на облаві...
І щоб надати більшої ваги своїм словам, маршалок надув щоки, нахмурив брови й набрав вигляду набундюченого індика.
— Годі! — владно крикнула обурена дружина.— Ви одвезете мене зараз же до капітана.
— Твоя воля — закон, моя царице... Одне тільки...
— Без "тільки"! — вже гнівно крикнула' Розалія.
Як ось нараз почувся боязкий стук у двері, і в кімнату ввійшов старий дворецький маршалка.
Побачивши його, маршалок позеленів.
— Що там? Чого прийшов? Чого мовчиш? — закричав він затремтілим голосом на старого, підозріло вдивляючись в його обличчя.
— Осмілюся доповісти ясному панові, що до фільварку нашого прибув йогомосць граф Краєвський і просить, щоб дозволили йому...
— Брешеш, старий собако! Кармелюка хочеш у двір впустити,— грізно перебив його маршалок.
— Хай помилує нас пречиста панна! — скрикнув з непідробним жахом старий.— Нехай вельможний пан сам гляне на гостя. Якщо він схожий на проклятого хлопа, то хіба вже зовсім осліпли мої старі очі.
— Той граф — старий? Сам чи з челяддю? — хутко спитала Розалія.
— Зовсім молодий, ясновельможна пані, з одним лише челядином,— відповів дворецький.
— Мм... так... але чи то ще граф? — сумнівався маршалок.
— Чому ж тобі самому не глянути, не впевнитись? Чому ж не дати на якийсь час притулку благородному лицареві? Зайвий гість тепер не завада.
— А управитель тут? — ще не зовсім переконаний пере-' питав маршалок.
— Тут, на ганку чекає наказів панських.
— Ну, то ходім.
Прихопивши з собою гвинтівку, два пістолі й шаблю, пан Фінгер вийшов на ганок, звелівши управителеві зібрати всю дворову команду при повному озброєнні і, в супроводі такої охорони, рушив до брами.
— Хто єстесь? —■ спитав він, обережно заглядаючи в малюсіньке віконечко, вставлене у ворота.
За брамою, по той бік рову, сидів на дорогому вороному коні одягнутий за останньою модою молодий шляхтич; за ним стояв, тримаючи за вуздечку гнідого коня, чоловік атлетичної тілобудови, одягнутий просто й добре озброєний, очевидно, його челядник.
— Граф Едмунд Краєвський,— відповів приїжджий,— прошу у вельможного пана маршалка гостинності.
— А звідки граф прибув, куди правиться й чого? — допитував маршалок далі.
— З Кракова до графа Ржевуського33 в Київ з дорученням князя Огінського.
Ця відповідь спантеличила маршалка.
"Поважна особа! — подумав він.— Ніяково одігнати, та все ж таки... хто його знає? Немов і небезпечно, хоч з вигляду, без сумніву, граф".
— Ось що, 20 вацпане,— звернувся він тихо до управителя,-— пошли зараз когось па башту, нехай пильно огляне ^околиці, чи не приховалася десь ватага?
— А ще, ясновельможний пане, пошлю й верхівця облетіти поблизу всі улоговинки й яруги.
— Досконале.
— Ne refusez donc pas, cher marechal! * — гукнув граф.
Ця французька фраза остаточно заспокоїла пана Фінгера,
але він все-таки ще не зважувався дати наказ опустити міст.
— З великою радістю! — крикнув він теж у віконечко.— Граф — дорогий гість... весь мій двір до його послуг... Але часи тепер такі страхітливі, що його графська мосць пробачить, звичайно, затримку й зайву обережність... mais que faire?.. 21 Я попрошу графа, щоб він передав у віконечко зброю свою і свого челядника, а потім, уїхавши в браму, дозволив би себе оглянути й обшукати слугу... Зброю буде зараз же повернуто.
— Згоден! — безтурботно засміявся приїжджий.
Тимчасом як тільки зачинилися двері за маршалком,
Розалія хутко підійшла до дзеркала й пильно себе оглянула. Правда, вона була трохи бліда й збентежена, але ця блідість не зменшувала її вроди. Легкий білий капот, що майже весь складався з вишивок і мережив, якнайліпше пасував їй,
надаючи ще більшої ефірності й ніжності її станові. Ледь поправивши хвилясті бандо свого чорного блискучого волосся, Розалія стала нетерпляче чекати повернення чоловіка.
"Хто цей граф? Молодий... Але чи вродливий? Куди їде? Може, з-за кордону?.. Сам... Шукає притулку... Це так поетично... і цікаво... Як у романі... Ох, чому ж вони не йдуть?"
Проте чекати довелося досить довго.
Але ось, нарешті, в сусідньому покої почулися гучні кроки і розмова двох чоловіків; в одному з них Розалія ту ж мить упізнала голос свого чоловіка; другий голос — дзвінкий, молодий,— належав, очевидно, гостеві.
Серце Розалії стиха тенькнуло в грудях...
Почувся стук у двері.
— Увійдіть,— відповіла Розалія.
Маршалок одчинив двері й пропустив поперед себе гостя — графа Краєвського, високого, стрункого красеня, чоловіка в самому розквіті літ. На ньому був бездоганний одяг: модні чоботи з закотами, дорожній сірий сурдут *з пелериною і висока біла мереживна хустина, що обкутувала* шию геть аж по самі вуха.. В руці гість тримав рукавички й дорогий хлист, і тільки пістолі біля пояса, що оперізував сурдут, порушували цілком елегантний і світський вигляд вродливця графа. Правда, всупереч моді, він носив ще вуса, але це маленьке відхилення надавало його мужньому й прекрасному обличчю ще більшої краси.
Легенький, ледь помітний рум’янець виступив на обличчі Розалії: такого красеня вона не сподівалась зустріти.
— Прости, моя крулево, що я привів пана грабя просто до тебе,— весело звернувся до дружини маршалок,— але з огляду на твою хворобу й, так би мовити, облогу,— хе-хе-хе! — нашої твердині...
— Це я мушу просити прощення у вельможної пані,— промовив граф, дуже зграбно вклоняючись,— за те, що дозволив собі так настійливо вимагати гостинності... Але кінь мій...
— Як може пан грабя так говорити! — перебила його з найчарівливішою усмішкою Розалія.— Ми завжди раді гостеві... Прошу пана грабя сідати і вважати, що він не в гостях, а дома.
— Цілую ручки ясної пані! — відповів граф, ще раз уклоняючись і обережно приторкаючись устами до простягнутої йому прегарної ручки.
Розалія сіла на канапу, гість і маршалок посідали в крісла.
— Якій щасливій нагоді ми завдячуємо тим, що бачимо в себе пана грабя? — звернулась Розалія до графа.
— Власне, сюди, в ці краї, завела мене шляхетська примха. Бачите, вельможна пані, я їду з Кракова від князя Огінського до графа Ржевуського, але, звичайно, шановному панству відомо про витівки цього шельми Кармелюка?
Маршалок тільки махнув рукою, а Розалія глумливо посміхнулася.
— Так от,— вів далі граф,— хоч маєтності мої не тут, а на Волині, але, почувши стільки розмов про цього підлого хлопа, я вирішив завернути сюди, щоб узяти участь у панському рушенні й, так чи інакше, а спіймати пса!
— Пан грабя справжній лицар! — промовила захоплено Розалія.
— Ха-ха! Молодість! Ого-го! Коли я був у таких літах, де тільки не носило мою голову! — маршалок заколивався й весело потер собі руки.
— Ні, крім молодості, в нашого гостя є всі гідності лицаря! — перебила чоловіка Розалія.
— Вельможна пані занадто щедра іта похвали,— граф уклонився.— Я гадаю, що не такий то вже й подвиг піймати бунтівливого хлопа, хоч би він зібрав навколо себе й цілу сотню подібних до себе гайдамаків...