Легкий сизуватий туман піднімався над долиною і танув у ясно-голубому небі. Чорноголові діти з радісними вигуками гайнули по широкій галявині.
Перш ніж отаборитися на цьому місці, Джомо розіслав у всі кінці розвідників, а сам вибрався на скелю, що височіла поблизу. Перед ним відкрився широкий і величний краєвид. Могутні хребти гір танули в синій далині, всюди чорнів таємничий, ніким не звіданий праліс. Тільки найвищі шпилі сіріли голим камінням.
Миль за п'ять, в широкій улоговині, синіло довгасте озеро. Джомо відразу відзначив, що його правим берегом легко пройти з савани на плато. Якщо ворог переслідуватиме їх, то нападу треба сподіватися саме звідси. З інших боків ця місцевість була майже неприступна.
Задоволений тим, що пощастило знайти таку чудову місцину для табору, Джомо спустився вниз і наказав будувати шамби. Жінки й діти пішли в ліс шукати їстівне коріння, пташині яйця, ягоди.
Надвечір почали прибувати розвідники. Один з тих, що ходив у розвідку до Гавіри, привів з собою змученого підлітка, якого підібрав у лісі. Тіло хлопця було подряпане колючками чагарників, ноги позбивані об каміння, на обличчі здулися чорні басамани від ударів батогом.
Глянувши на хлопця, Джомо мало не скрикнув. Це був Кунгу, наймолодший брат Комебі.
— Що сталося, Кунгу? — запитав він. — Як ти сюди потрапив?
Якось чудно глянувши, хлопець знеможено сів на землю, закрив обличчя руками і зненацька заридав. Усі стовпилися навколо. Комебі нахилився до брата, обняв його за худі плечі. І тоді хлопець, захлинаючись від хвилювання, розповів:
— Учора на Гавіру напали мзунгу… Мені пощастило втекти. А всіх повезли в "Апландс", у концтабір… Нашого батька Ламу командир мзунгу забив посеред крааля, а старого Ваїра Карумбу палили вогнем, випитували, де Джомо… Та з нього нічого не витягли, і тоді почали катувати всіх підряд…
Настала тиша. Всі дивилися на Джомо — що він скаже?
Джомо довго мовчав, стиснувши зуби, потім важко глянув на стомлених, схудлих людей.
— Ми не простимо цього мзунгу. Вони вигнали нас з нашої землі, а тепер хочуть зовсім знищити! І для цього білі кати вигадали концтабори, де морять голодом наших людей! Для цього вони висилають нас на острови, де вже загинули сотні і тисячі кікуйю, вакамба і масаїв! Чи довго ж будемо терпіти! Настав час помсти. Ми нападемо на "Апландс", визволимо наших братів і сестер, а вбивць покараємо лютою смертю. До зброї, кікуйю! До зброї, масаї!
Загін почав готуватися до походу. Джомо наказав воїнам перевірити зброю і визначив маршрут… З жінками й дітьми лишалися літні чоловіки. Джомо хотів зоставити й Антоні, але той категорично відмовився, виявивши непохитне бажання взяти участь у нападі на концтабір.
— У мене, Джомо, не менше підстав ненавидіти цей витвір цивілізованих канібалів, ніж у тебе, — сказав він.
Того ж вечора загін вирушив у похід.
Повстанці йшли безперервно всю ніч. Над ранок зупинились у вузькій глибокій долині за милю від концтабору. Тут Джомо розділив загін на дві групи, щоб ударити на табір з двох боків.
Домовившись з Комебі, який командував однією з груп, про дальші дії, Джомо дав знак виступати. Комебі відразу ж зник з своїми людьми в пітьмі.
Обережно, мов чорні тіні, бійці Джомо перейшли дорогу і наблизилися до табору.
ШТУРМ
Високі скелі та глибокі ущелини, що оточували табір, давали змогу зосередити бійців на відстані двохсот кроків від дротяної огорожі. Партизани завбачливо перерізали телефонну лінію в двох місцях. За милю від табору засада з десяти чоловік стерегла, щоб жодна машина ворога не прорвалась ні до табору ні з нього.
Джомо лежав на скелі. Крізь зелені кущі йому було видно весь табір. Вартові, нічого не підозріваючи, спокійно ходили біля огорожі з рушницями. Було ще дуже рано, але сотні в'язнів уже сновигали понад струмком — голод не давав їм спати. Небо поголубіло, зарожевіли легенькі довгасті хмарки. Але в ущелині стояли ще сутінки: вранці і ввечері сюди не досягали промені сонця.
Пора! Обидва загони мали розпочати атаку одночасно.
Джомо витягнув ракетницю і вистрілив, червона куля плавно злетіла вгору і опустилася за табором. Це був сигнал для загону Комебі. З протилежного боку табору почулися крики й постріли. Комебі пішов в атаку. Тоді Джомо поклав на камінь рушницю, прицілився і вистрілив, вартовий на сторожовій вежі біля кулемета клюнув головою і завмер. В ту ж мить затріскотіли постріли товаришів. Ще два вартових упали, скошені кулями.
— Вперед, друзі! — гукнув Джомо і, зсуваючи каміння та приминаючи кущі, поповз униз.
З ущелин, з-за скель і кам'яних брил висипали повстанці. Від їхніх сірих сорочок зарябів весь простір між горою і табором.
В першу мить варта розгубилася, та ось із лівої вежі уривчасто, мов. захлинаючись, ударив кулемет. З будинку комендатури теж пролунали постріли. Повстанці припали до землі. Кожен шукав ямку, камінь, горбочок і залягав там.
Тільки тепер Джомо зрозумів, які довгі ці двісті метрів, що відділяли їх од табору! Він підвівся, пробіг пригинаючись кілька метрів уперед і впав за каменем. Поряд з ним ліг Антоні.
— Поки не знімемо кулемет, нічого й думати про успіх операції! — сказав лікар. — В тебе є гранати?
— Дві, — відповів Джомо.
— Давай їх сюди!
Джомо віддав гранати Антоні, і той швидко поплазував до вежі. Кулеметникові, що засів там, було добре видно всю місцевість, де залягли повстанці, і він міг розстрілювати їх на вибір. Час від часу кулемет плював вогнем, посилаючи смерть. Раптом глухо пролунало два вибухи, і кулемет замовк. То Антоні закидав вежу гранатами. Джомо схопився на ноги, радісно крикнув і кинувся вперед. За ним стрімголов помчали до табору всі інші. Тепер уже ніщо не могло стримати їхнього навального руху вперед!.. Пролунало ще кілька вибухів — і в повітря полетіли стовпи та обривки дроту. Шлях був відкритий!
Джомо одним з перших увірвався в табір. В'язні, відчуваючи підтримку, накинулися на полісменів і почали виривати в них з рук зброю. На допомогу їм підоспіли повстанці.
Але частина охоронників засіла в комендатурі і звідти обстрілювала наступаючих.
— Дедані, візьми гранати, підповзи і закидай ними будинок! — наказав Джомо. — Ми підтримаємо тебе вогнем!
Бійці залягли навколо комендатури. Від куль з дощаних стін будинку летіли жовті тріски. Дедані разом з чотирма бійцями поповзли вперед. Вони непомітно наблизилися до будинку кроків на тридцять і, раптово підвівшись, закидали його гранатами. В проломі стіни з'явилося біле простирало: охорона табору здавалась. Незабаром припинилася стрілянина і на інших вежах. Бій закінчився.
Над ущелиною запанувала тиша. До повстанців, сяючи радісними усмішками, підходили в'язні.
— Брати! — звернувся до них Джомо. — Тепер ви вільні! Хто хоче, хай іде до нас, у ряди борців за волю народів Кенії! Наші вороги сильні: вони зроблять усе, щоб знову загнати нас за колючий дріт! У Кенії — десятки концтаборів. Уся наша країна — це страшний концтабір! Усюди ллється кров наших братів і сестер… Кенія — сонячний і багатий край! Але сонце тут сяє не для нас! його заступили мзунгу — білі плантатори, і чорна ніч упала на наші серця і на душі наших предків! Чорно і сумно під екватором!.. Але ми своєю боротьбою, своєю кров'ю засвітимо на нашій землі сонце свободи! Ми розірвемо ланцюги рабства і неволі, як розірвали їх уже багато народів нашого континенту!
Сотні чорних рук із стисненими кулаками піднялися вгору. Ось вона — сила! Народ піднімається… Він уже бере в свої мускулясті руки справу визволення своєї батьківщини!
Але чому серед в'язнів не видно нікого з Гавіри? Джомо не встиг запитати. До нього протиснувся Комебі. Голова його була обв'язана білою шматиною, крізь яку просочувалася кров. Джомо кинувся до товариша.
— Ну, де наші? Ти розшукав?
— Нема твого батька, командире… Замучили, недолюдки! А на решту людей Гавіри страшно глянути — такі скатовані!
Джомо аж заскреготів зубами.
— О Нгаї! — простогнав він. — Ти знаєш, я ніколи не хотів крові, але мзунгу заслужили смертної кари!.. Комебі, хай скривджені люди самі судять своїх катів. — Джомо показав на полонених. — Ці звірі мають дістати по заслузі.
Десь за годину вони покидали розгромлений табір. Зброю, продукти і одяг, захоплені в таборі, роздали бійцям і в'язням, що вступили до загону. Майже всі чоловіки з Гавіри пішли з повстанцями. Табір спустів. Із-за гірських вершин сходило велике червонясте сонце.
КІНЕЦЬ НІАБОНГО
Загін Джомо Карумби повертався в гори May. Надвечір передові частини прибули в табір, який відразу ж сповнився веселим гамом. Жінки з радістю зустрічали воїнів. Не було серед них тільки Коване. Це здивувало Джомо, і він пішов розшукувати дівчину. Жінки готували вечерю — смажили кукурудзу, варили кофе. Джомо спитав, чи не бачили вони Коване. Одна з них відповіла, що Коване і Нтомбі, дружина Комебі, пішли до струмка прати білизну.
— Коли це було? — опитав Джомо.
— Ще сонце стояло на заході, коли я бачила їх, — відповіла жінка.
Отже, з того часу вже минуло не менше двох годин. Чому ж вони й досі не повернулися? В серце Джомо закралася тривога. Разом з Комебі та кількома бійцями він не гаючись спустився до струмка. Але там нікого не було.
— Коване! Нтомбі! — гукали чоловіки.
Нікого! Сутінки в долині поволі згущалися. На очах блякло й втрачало ніжні вечірні кольори глибоке небо. Похмуро стояли попід горою велетенські дерева, порослі кострубатим мохом. Здавалося, столітні діди зупинилися на відпочинок, і вечірній вітрець колише їх довгі бороди.
— Нтомбі! Коване!
Тиша.
Бійці розійшлися понад берегом.
— Агей! — почувся незабаром крик. — Тут білизна!
Спустившись униз за течією, партизан знайшов у воді сорочку, що зачепилася за камінь. Усі кинулися туди. На березі — ніяких слідів. Коли б жінок розірвали звірі, то на землі була б кров. Отже, лишалося одно: якісь невідомі люди вистежили жінок і зненацька напали на них.
У таборі Джомо зібрав усіх і оголосив про зникнення Нтомбі і Коване.
— Очевидно, їх схопили якісь люди. Але хто міг це зробити? Невже серед нас є зрадник чи вбивця?
Всі мовчали. Ніхто не знав, куди поділися жінки і де їх шукати. До Комебі горнулося трійко діток, а сам він стояв обважнілий і страшний у своєму горі й гніві. Діти злякано дивилися на батька і, здається, теж розуміли, яке нещастя спіткало їх.
Джомо вже збирався прочесати навколо ліс, коли до нього підійшов німий Карао — після визволення з табору колишній індуна Ніабонго попросив прийняти його в загін.