Міцний, загорілий, голубоокий, з густим рудуватим чубом, що буйною хвилею здіймався над чолом, з дрібненькими зморшками під очима і загрубілими від роботи руками.
А ще сподобалася батькова усмішка. Юркові здається, що так привітно можуть усміхатися тільки добрі люди. Але чи батько — добра людина? Чи не оманливе перше враження? Адже скільки горя завдав він матері! А йому, малому?..
Тихо хлюпоче в Дніпрі вода. В ній, відбившись, як у дзеркалі, мерехтять сріблясті зорі. Юркові думки снуються і снуються і не дають хлопцеві спочину.
Як складуться у нього стосунки з батьком? Чи переростуть їхні зустрічі у довготривалу дружбу? Що думає про це батько? Які його наміри? З листа видно, що він багато пережив і не від того, щоб повернутися до сім'ї, яку так необачно втратив. Як поставиться до всієї цієї історії мама? Адже вона здавна, скільки Юрко пам'ятає, суворо осуджувала батька за зраду. Чи знайде вона в собі сили простити його?
Юрко тихо, щоб не розбудити друзів, підвівся і виліз із намету. Сів на прохолодному піску і задивився у далечінь. Ніч була місячна, зоряна, і Дніпро здавався могутнім чарівним велетнем, що приліг відпочити під синім шатром. Десь далеко гуркоче поїзд, подає сигнал пароплав, а тут, у заводі, тихо й спокійно.
Юрко поглянув на баржу. Чи не видно батька? Ні, не видно. Мабуть, спить у своїй затишній каюті. А може, і він не спить… Піти до нього? Поговорити?
Його думки були перервані тихим ритмічним стуком мотора. В затоку повільно входив човен.
"Пізно якийсь рибалка повертається на стоянку", — промайнуло в Юрковій голові.
Човен поволі наближався. Порівнявшись із баржею, причалив до берега. Мотор замовк. В ту ж мить темна постать стрибнула на освітлений місяцем сірий пісок, і Юрко здригнувся від несподіванки. Йому здалося, що в незнайомцеві він упізнав Стася Дзвонаря. Хлопцеві перехопило подих. Невже то він? Звідки ж тут узявся?
Юрко завмер. Боявся поворухнутися. Так і є — Дзвонар! Недалеко ж утік! Але що йому тут треба? Невже вислідив їх? А човен, здається, Владиків?.. Так, тепер ясно, кого вони сполохали на безлюдному острові.
Тим часом Дзвонар оглянувся і почав поволі скрадатися вздовж баржі. Ось він зупинився, вдивляючись у напис на борту. Потім ступив на трап і обережно, щоб не рипіли дошки, зробив кілька кроків. На палубі зупинився і знову прислухався. Пересвідчившись, що всюди тихо, підійшов до віконця надбудови і постукав у шибку.
"До батька! — Юрко здивувався ще більше. — Невже батько знайомий із Дзвонарем? Як? Звідки вони знають один одного?"
Дзвонар постукав удруге. Віконце розчинилося, і в ньому показалася чубата голова.
— Хто тут? — почувся батьків голос.
— Тс-с-с! Не кричи, Василю! — приглушено прогудів хрипкий бас. — Це я — Стась Дзвонар. Впізнаєш?
— Дзвонар? — у батьковому голосі прозвучав неприхований подив. — Звідки ти?
— Звідти. Ну, розумієш? Та спочатку впусти, не бійся. Поговорити треба.
— Зараз, — відповів батько, і його голова зникла з освітленого місяцем вікна.
Дзвонар шуснув боком у прочинені двері.
"Так от воно що! Виходить, батько знає Дзвонаря з тюрми! Невже ж він такий, як і Дзвонар?"
Зопалу Юрко хотів розбудити Сергія і Марту, але, поміркувавши, вирішив діяти інакше. Ховаючись у тіні, наблизився до трапа і нечутно піднявся на палубу баржі. Серце шалено калатало, бо розумів, що зустріч із Дзвонарем не віщує нічого втішного.
Тихенько пробрався до корми, куди виходило віконце батькової каюти, і, почувши голоси, причаївся. На щастя, віконце залишилося відчинене, і чути було кожне слово.
— Скажу тобі відверто, Василю, — я утік з тюрми. Уже кілька місяців на волі… — казав Дзвонар.
— Хіба це воля? — перебив його Василь Петрович. — Ти, як той пес, що зірвався з цепу, — все боїться, що знову припнуть!
— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі господар! А спіймають, то не повісять же, а запакують у ту ж каталажку!
— Ну, гаразд. Кажи, чого ти прийшов до мене?
— Куди ж мені йти? Потрапив у скрутне становище і згадав, що тут є десь друг Василь Романюта…
— Ну, вже й друг…
— А що ж? Хіба не разом сиділи за гратами? Не з одного котла сьорбали баланду?
— З одного. Було таке… Тільки в друзі, хлопче, до мене не набивайся! Не за однакову провину сиділи!
— Може, видаси?
— Видати — не видам! Не бійся! Сам попадешся!
— Спасибі й на тому…
— До речі, як ти мене розшукав?
— А-а, боїшся? Не бійся — все зроблено чисто: на слід не наведу. Адресу взяв у довідковому бюро і заявився до твоїх старих, ну, а вже вони направили мене сюди…
— З чим прийшов?
Дзвонар хихикнув:
— От з цього б ти й починав, Василю. Прийшов за допомогою.
— Якою?
— Мені потрібні гроші, документи і акваланг.
— Що? Акваланг? Ну, приміром, для чого гроші і документи, я розумію. Але акваланг…
— Потім зрозумієш. Почнемо з найпекучішого — гроші маєш?
— Карбованців двадцять-тридцять можу дати.
— Не багато. Але й за це спасибі. А документи?
— Ну, знаєш, я ж не паспортний стіл..
— Ти можеш купити у братви…
— Я з такими не знайомий.
— Познайомишся!
— І не подумаю!..
— Без документів я засиплюся.
— Ну й засипайся. Адже знав, на що йдеш!
— Ось яка у тебе мова!.. А ти не думав, що коли я засиплюсь, то й тобі змелеться?
— Чого б то?
— Ну, як же! Хіба забув, що ти допоміг мені втекти з тюрми?
— Щось не пам'ятаю такого.
— А пригадай суботник. Ти був розконвойований і вільно виїздив на машині з табору…
— Ну й що?
— Того дня я виїхав разом з тобою…
— Такого не було!
— Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підходив до тебе, щоб закурити?
— Пам'ятаю.
— І я ще сказав, що сьогодні, під час суботника, легко можна драпонути…
— І це пам'ятаю.
— От я і втік на твоїй машині…
— Не було цього!
— А я скажу, що було!
— Ти шантажуєш?
— Ні, тільки хочу нагадати тобі, що ми одного поля ягоди. І нечесно кидати товариша в біді! Я прошу зовсім небагато…
— Я сказав, що грошей, скільки можу, дам. І акваланг можу купити чи дістати. До речі, для чого він тобі?
— Люблю мудрих людей, — голос Дзвонаря пом'якшав. — Отак би ти й зразу говорив, а то затявся — не хочу, не можу, не знаю!.. Ти мені, братику, допоможи на копійку, а Дзвонар віддячить тобі на сто карбованців! Ти ось питаєш — навіщо тобі акваланг? А може, я скарб знайшов під водою? Витягну — і тебе не забуду! Матимеш кусок! Але дістань мені який-небудь папірець. Не можу ж я без паспорта! Сам розумієш.
— Я вже сказав — гроші дам, акваланг постараюсь дістати… А документів не проси — не буде! Ні справжніх, ні липи! Бо це пахне знаєш чим? Знову туди я не хочу…
— Ну й боягуз ти, Василю, ось що я тобі скажу! З тобою, бачу, каші не звариш! Ну, гаразд, давай гроші — та не скупись! Менше півсотні не візьму — і не давай! А за аквалангом приїду післязавтра — тож завтра мотнись по місту, розшукай!
Розмова урвалась. Настала тиша.
Юрко заглянув у вікно. Дзвонар сидів біля столу, а батько пройшов до вішалки, де висіли його речі, вийняв з кишені кілька десяток і, не відраховуючи, повернувся до Дзвонаря.
— Ну, ось — дивись, Стасю, — промовив. — Це всі мої гроші — вісімдесят карбованців. Тобі зараз я дам тридцять, а решту залишу собі — ти ж просиш акваланг купити. Чи не так?
— Купи обов'язково! До зарізу потрібен!
— Ну, от! А на акваланг теж потрібні гроші…
— Ну, гаразд. Давай тридцять. А післязавтра я навідаюсь у такий же час! Жди мене! Бувай здоровий! — і, не подаючи руки, рушив з каюти.
Юрко причаївся в темному кутку.
Дзвонар вийшов на палубу, трохи постояв, ніби роздумуючи над чимось, а потім швидко збіг по трапу на берег, сів у човен — і запустив мотор…
БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!
Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце.
Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його.
Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі.
В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся.
— Юрко? Ти?
Батько схопився з ліжка — відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар.
— Ти чого так пізно? Щось трапилось?
— Трапилось… — Юрко пильно глянув батькові в очі. — Будемо відверті, батьку, — у тебе був Дзвонар…
З батькового обличчя враз злетів усміх.
— Ти його знаєш? Звідки?
— Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, — і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. — І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався!
— Чекай, чекай! — вигукнув батько. — Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там…
— Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг?
— Ні.
— Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от — я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати…
Батько уважно подивився на сина.
— Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!
— Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…
— Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!
Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…
Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш?
— Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця.
Батько здивовано підвів брови.
— Ти що! Куди серед глупої ночі?
— Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.
— З яким капітаном?
— Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…
— Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!
— Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко.
Батько задумався.
З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.
— Чого ти так дивишся на мене?
Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав.
— Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.
— Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…
Тепер зніяковів батько.