Учені кате-дральні співаки співають для публики; нарід сільський співає для хвали Божої. В величавім храмі стоїш перед великим страшним маєстатом Божим; в сільській церковці стоїш, мов дитина перед добрим, всемогу-чим, всевідучим, любячим вітцем, що ніякого твого діла не помине і кожне добре запише тобі з щедрим процентом, у Нього всі люди рівні. Він утихомирює кожний смуток, гоїть кожну рану зболілої душі. Тож, коли твою душу гнете якій смуток, коли в тебе душа зболіла, знайдеш потіху в сільській церковці під росохатими старими липами, серед пташачого щебетання, серед простого щирого співу: Ісусе, Сине Божий, помилуй нас!
Ще більше здивувався малий Юзьо, коли по скінченій відправі вийшов з церкви. Сюди прийшов серед темної ночі, а тепер вже день білий. Через те не міг він зміркувати, як довго був в церкві. Йому здавалося, що простояв там цілий вік, що йому те все снилося...
Юзеві братчики вертаючи з церкви були веселі, сміялися, а далі стали на себе кидати снігом. Юзьо виглядав, мов сонний і заєдно протирав очі. В церкві було йому душно, а тут морозило його, і він став дзвонити зубами.
— Трохи побіжи, сину, то розігрієшся,— сказав до нього Михась.
Але Юзьо не міг на таке відважиться. Йому здавалося, що не зможе ногою ступити без помочі батька, і тому держався його цупко за руку.
Коли виходили з церковного цвинтаря, Юзьо мав велику охоту завернути до двора, але батько держав його за руку і вів з собою.
Переходили коло мандаторівки. Яричовського вже від давна в Пишнівцях не було. Його мандаторська місія скінчилася, а що в Пишнівцях не одному хлопові допік добре, то боявся тут лишитись і купив собі аж на четвертому селі гарний фільварок... Зложив собі з свого урядовання стільки, що мав з чого до смерти вигідно жити. Михась йдучи попри мандаторівку, згадав колишнє і усміхся під вус...
Юзьо остався через цілі свята у батька. Зараз першого дня поїхали всі до бабуні в Закуття. З Юзем всі обходилися, як зі збитим яйцем. Лише хлопці цілком оминали його, бо не було з ним ні забави ні розмови. Дотепер Юзьо вмів лиш по польськи говорити. Михась відвідав з Юзем ще кількох шляхтичів в Закутті, умисне, щоби син пізнав близше шляхту. Юзьо мусів усіх старших цілувати по руках.
Відвідали і Філіпка Городиського. Старий вже недомагав і цілу зиму перележав на печі.
— Чогось вже не можу, панє Міхалє, та й не диво, мені вже вісімдесять минуло, час в дорогу,— сказав Філіпко звитавшися по шляхотському звичаю.— А що то за панич з вами? Ага! то ваш найстарший... А ходи но сюди шляхтичу!
Юзьо на приказ батька підступив до старого й поцілував його в руку.
— Гарний з тебе шляхтич, кобись лише в дворака не перекинувся, борони тебе Господи! Будь таким добрим шляхтичем, як твій тато, не цурайся капоти і тих, що в капоті ходять, а Бог буде тобі благословити...
Старий погладив Юзя по лиці своїми худощави-ми руками, взявши бороду підвів голову хлопчини і поцілував...
— До батька подібний з лиця, коби і з всего.
— Я йому все те саме говорю,— сказав Михась,— але чи що поможе? Треба буде довго ще з ним намучитися, заки вистигне з чужого гнізда...
— Правду кажете, панє брацє. А от яке бліде, марне... деж воно на шляхотську дитину схоже?
— То все від пестощів, від цукорків,— пояснив Михась.— Та що з бароновою порадиш, коли хлопця розпускає, страх...
Юзеві збиралося на плач.
— Скільки йому років?
— Вже десять.
— Десять? Гм, дуже марний на свій вік... Ану, Ан-друсю ходи сюда! — закликав старий.
З під стола виліз гарний хлопчик літ осьми, внук Філіпка. Він заліз туди перед гостями з двора. В кучерявій чуприні було повно соломи. Хлопець виглядав, як олицетворене здоровля. Вказували на те його сильно розвиті груди, руки й ноги, та пузате румяне лице. Хлопець найперше підступив до Михася і звитав-ся, цілуючи його руку, а відтак станув біля діда.
— Як ся називаєш? — питає Філіпко.
— Єнджей Городиський.
— Який твій придомок?
— Слотило.
— А який твій герб?
— Я гербу Cae.
— Що ти?
— Шляхтич. Мій тато шляхтич, і мій дідусь шляхтич.
— Чим ти будеш?
— Шляхтичем.
— Браво! — каже Михась, дивлячись веселим оком на хлопця,— достоту такий, як мій Стефаньо...
— Поцілуйтеся! — каже Філіпко, показуючи на Юзя.
Хлопець зразу отягався, крутив головою. Юзьо теж ховався за батька. Але досить було одного погляду старого Філіпка, а Андрусь підбіг до Юзя, обняв його за шию і поцілував кріпко. Юзьо трохи не крикнув.
— Коли хочете, панє брацє, аби з нього був шляхтич, то відбирайте завчасу з чужого гнізда, бо відтак трудно буде наломити його до шляхотського життя...
— Годі тепер, через баронову,— відповів Михась.— Вона страх до хлопця привязалась і я би не відважився робити їй таку прикрість... Нехай вже буде, що Бог дасть.
Посиділи ще, й пішли. Малий Андрусь, дивлячись на Юзя, усміхався злобно.
— Правда, дідусю, що я би ся йому не дав, хоч він старший від мене? Бігме! Оттак би я ним закрутив, підставив ногу і вже на землі!
Старий Філіпко не відповів нічого. Він важко задумався.
— От, в чуже гніздо дитина попала,— бурмотів старий,— шкода такої добро шляхотської крови, геть знівечиться...
Юзьо перебув у батька цілі свята і надивився на ті всі невидані дива, які підчас свят водяться. Першого разу, як заколядували під вікном колядники,
І
то так налякався, аж заплакав. Міхаліна успокою-вала його, а Михась сердився.
— Бабій з тебе, сину, тай годі!
Малий Стефаньо аж клався зі сміху, що Юзьо так налякався колядників.
За той час баронова присилала кілька разів за хлопцем, але Михась аж по святах відпровадив його до двора.
Юзеві начеб камінь з грудий зсунувся. Бігав по всіх кутах і не міг натішитися тими ясними великими теплими покоями. Баронова раз в раз випитувала його, що робив за той час.
— Не бійся, Юзю, я постараюсь о те, що не будеш потребував бути шляхтичем. Лиш учися пильно!
І справді Юзьо взявся тепер щиро до книжки і Бувальський не міг його нахвалитись.
VII.
Невдовзі Ганя війшла за муж за богатого шляхтича з третього села. Називався Петро Баранець-кий і скінчив чотири кляси гімназії. Баронова славно випосажила її. Михась не хотів ще дочки віддавати, бо мала йно що шіснадцять літ, але баронова наважилась і годі було поставити на своїм.
— Не кайся рано вставати, а молодо віддавати,— говорила баронова.— Мій вік уже не довгий, а я би хотіла Ганю поблагословити під вінець.
Весілля було славне на цілу околицю, як колись Михасеве. Усе відбулося коштом баронової і Михась не потребував видати ні крейцера.
Баронова спішилася, бо прочувала свій близький кінець. Невдовзі занемогла і вмерла.
Михасеві тепер всі дуже надскакували, бо всі надіялись, що баронова записала Пишнівці Юзеві і він тут буде паном. І Михась сам в те вірив, нагадуючи собі, що коли баронова про Юзя говорила.
Злетілася баронової рідня, як гайвороння. Приїхали три рідні брати покійної і один братанич. Всі називалися Бабиньські, всі до себе подібні так, що на перший погляд пізнаєш, що це родина. Всі вони худенькі, на високих тоненьких ногах, у всіх на руках довгі мовляв, паньські пальці. Волосся трохи руда-ве, широкі бороди, як лопати, довгі шиї, полові очі і трикутні великі а вузенькі носи. В тих носах була найбільша їх подоба до себе. Такий самісь-кий був ніс, казали, у їх діда і прадіда. І справді ніс це незвичайний. Дивишся з боку, то виглядає тобі, як рівнобічний трикутник, так від голови відсадився, цікаво в світ дивиться, начеб хотів спитати: А що, люди добрі, зимно там на дворі? На зимно він був дуже вражений, бо зараз румянів кінчиком, начеб соромився, що такий великий виріс, а під сподом показувалася капля чистенької, мов сльоза води. Дивишся знов з переду, то цей самий ніс виглядає, мов дощечка з двома вузонькими дірочками. По тім носі можна було пізнати графа Бабинського в десятому поколінні. Графи Бабинські мали ще тую родинну прикмету, що всі були вбогі і на спадщини ласі. Тому то на кожнім з них тепер аж шкіра дріжала, коли вивідалися, в яких зносинах жила баронова з Михасем і його дітьми.
Баронова лежала ще на столі, а свояки стали вже нишпорити усюди за грішми, за тестаментом. Але Михась не дозволив на те. Прикликав офіціялістів і позамикав всі кімнати, поки не приїде комор-ник на обсигіляцію. Графи аж казилися з люті на зухвалість шляхтича, але нічого не помогло. Мусіли вдоволитися тим, що знайшли на тілі баронової — загорнених в рушник 130 ренських, котрі покійниця при собі на грудех оперезала, а більше нічого.
— Ви, пане Тарасович, за богато собі позваляєте. Ми її рідня, а ви слуга,— заговорили гуртом.
— Вибачайте, пане графе, але поки що я тут пан, а не слуга. Слугою я ніколи не був, лиш приятелем славної памяти баронової ще тоді, як ви всі її відцурались.
— Алеж Фредзю,— каже другий,— то зухвальство! Я закличу льокаїв і кажу його викинути аж за браму.
Михась блиснув люто очима, зморщив чоло і насунув брови.
— Пане грабйо мітигуйтеся в мові! Локаї поки що на мої прикази і як мені будете тут фінфи під ніс пускати, то я вас кажу викинути... Уважайте, що властителька ще не похована і вшануйте трупа, колись-те живого не хотіли знати...
Нічо графам не помогло. Михась забезпечивши всі покої, занявся похороном. Баронову похоронили величаво на цвинтарі коло церкви в мурованім гробі. Вонаж була коляторкою.
Свояки дуже посоловіли. Не були певні, чи баронова не вдуріла і чи не записала шляхтичеві село, а тут аж слинка тече на гроші. Сиділи в дворі, вижидаючи коморника. Хотіли розвеселитися, вигадували ріжні панські іграшки. Хотіли їздити верхом, полювати, але не було як. Михась сказав просто, що тепер весна і всі коні в роботі, а полювати на весну не вільно. Треба було вдоволитися прогульками по пи-шневецькій околиці, читанням і зіванням. Раз поїхали до сусідного дідича графа, граф відвідав їх теж, і на тому кінець.
Михась не попустив управи майна з своїх рук. Оголосив всій службі, що без його приказу ніхто не сміє кроку зробити. Положення гостей було невино-симе. Сиділи як на вулькані, котрий леда хвиля може вибухнути і горячою лявою змести їх в долину. Тою лявою могло бути завіщаня баронової з записом усего майна неотесаному, як мовляли між собою графи, шляхтичеві.
На той випадок треба було заздалегідь приготовитися, На внесок найстаршого віком Фредзя гр.