Добувся я до хутора, шлях ґрунтовий туди, болотистий, підходжу до двору дідового, крайнього, за ним — луки, болото, ліс, і бачу: посеред двору полум'я палахкотить, і жінка з вилами багаття ворушить, щоб догоряло швидше. Мені серце так і йокнуло. Але заходжу у двір, запитую про діда Капоту (так їхній рід у Пакулі споконвіку прозивали і так він писався у листі до мене). А жінка і каже: "Хто вам оповість, де теперечки дід Капота перебува? Ніхто земний не оповість, та й небесний, мабуть, теж. Кістки дідові на кладовищі закопали, під лісом, ондечки. А де душа батька мого — хіба що один Бог знає, якщо є той Бот; якщо ми, люди, не вигадали Його зі страху перед таємницями жисті земної. Може, душа його і десь поблизу бродить, бо ще тольки дев'ятий день сьогодні, як у труну ліг, і скоро людяки хутірські зійдуться, щоб пом'януть мого батька, як годиться". Ну, я туї перехрестився, хоч і не сильно віруючий, а так, трішки, як розум дозволяв, поспівчував дочці, бо вже здогадався, що це — вона. Далі й кажу: "А я оце придибав на хутір, бо ваш батечко, смертну годину передчуваючи, написав мені, аби забрав я написане ним про історію його роду і нашого Краю, двадцять зшитків бухгалтерських. То я заберу та передам у якийсь музей, аби наступні покоління знали, як поживали їхні діди-прадіди…" — "Мо', йон і писав до вас, батько у мене був писучий, се свята правда, — розважливо мовила жінка, зіпершись на вила, — тольки нема чого уже забирать для музеїв ваших, бо я — усе чисто спалила осьдечки… Тольки яни, ці проклятущі зшитки бухгалтерські, погано горять, хоч пиляй, як дрова, намучилася я з ними. І нікому батька мого писання не потрібні, ані нам, ані тим, хто після нас небо коптитиме. У тих, хто після нас, свої жисті будуть, і писаки свої, і читаки. А наші болєсті, наше горе, наше страждання, наше і батьків та дідів наших, хай вони з димом у небо пливуть, мо', Бог, якщо Йому ще геть не заклало, вчує крик наш та якусь послабку людякам дасть, коли вже Ион нами землю навіщось заселив…" І перевертала жінка вилами стоси паперу, уже чорного, згорілого, на копірку схожого, а язики вогню лисичками бігали по них, недопалки дожовуючи. А невдовзі лише купа попелу посеред двору темніла, і молодиця з вилами торжествуюче височіла над нею. Повернувся я мовчки і пішов з двору, бо що казатимеш людині, життям зобидженій і розумом темній? А себе кляв останніми словами, що одразу ж по одержанню листа не поспішив на хутір, на передсмертний поклик діда Капоти. Вертався до Пакуля, де родаки мої проживають, через переліски, видолки, рівчаки, защебечеш птаством, бо це була ще весна, хоч і пізня, але птахи ще не оніміли в родинних клопотах про дєтву, ще сколихували настояне на квітах і травах повітря веселими перегуками, невідомо, правда, навіщо, невідомо для кого. Чиясь невидима рука накрутила пружину патефона природи, і ось голка шкрябає об стару як світ платівку, і ось лине над землею щебет, як линув він торік, і сто років тому, і тисячу років тому, і тисячу тисяч літ, завжди… Я брів грузькою, після недавніх дощів, полівкою, ковзався, перечеплювався об коріння, брів, немов сновида, а перед очима — сувої зотлілого у вогні конторського паперу, списаного крупним почерком діда Капоти, дідова дочка ворушить їх вилами, де-не-де спалахують вогники, висвічуючи дідові рядки на вже не існуючому папері, на самій паперовій тіні, що за мить розсипається чорним порохом, а його жене по дворищу вітер. Оце і все, що залишається од писань наших, од книг наших, од пам'яті нашої. А писання ж були, у думці моїй, єдиною ниточкою, що єднає людину із вічністю. Я думав дурним розумом своїм: ось напишу і порятуюся від небуття, перепливу через ріку часу у човникові з писань моїх. Не перепливу, це я уже усвідомив, і ніхто не перепливе, найбільший геній. Навіть викарбуване на папері слово — тимчасовість, омана, а що ж усе інше?! Мені так зле зробилося, що не хотілось жити на білому світі. Яка різниця — ще рік, ще десяток літ, ще кілька десятків? Ніщо це усе, порівняно з вічністю, з нічим, що головує у світі. Я ішов повз пакульську церкву, це ще був Пакуль, і церква була, і в ній іноді правилося. Широкі церковні двері були відчинені навстіж. Мабуть, хтось помер у селі, родичі поїхали до Мрина по батюшку, бо батюшка наш — на кілька сіл, а небіжчика ще не привезли до церкви. Я зайшов до порожньої церкви. Було просторо, і було тихо, небо синіло у високих вікнах. Розпростерши пробиті гвіздками руки, ширяв над невдячним земним світом Христос. Я гупнувся коліньми, аж сколихнулася церковна тиша, і поколінкував до розп'яття, що єдине у всьому Всесвіті дарувало смертній людині ілюзію безсмертя і вічності.
Опісля того дня я став по-справжньому віруючим, про що і вписую до Книги днів, для тих вписую, хто шукає порятунку деінде, але не в церкві. Знайдіть, знайдіть себе у нелукавій батьківській вірі і — порятуєтеся.
Амінь.
1994–2000
Післямова.
Микола Жулинський
Жорстока мудрість життя…
"І запитав я наступного вечора:
— Господи, чи накажеш мені зняти маску, аби бути розтерзаним зграєю вовків? Невже не насиптеся ти із жертв, що їх утовкує у землю людська юрма?
— Ти уже вирішила для себе, людино. Навіщо запитуєш у мене?
— Але ж, Господи! — вигукнув я. — Хочу так мало: милуватися світом Твоїм і, як Ти, фарбувати крильця метеликам!
— Думаєш, це — так мало? — усміхнувся Господь. — Я розмальовую крильця метеликам і милуюся світом, який я сам сотворив! Сотвори і ти свій світ.
— Але ж для цього треба бути Богом! — засумнівався я.
— Тож будь тім, — сказав Господь. — Твори власний світ — на папері, із світла душі своєї, і ні про що інше — не дбай, усе здійсниться без тебе, якщо буде сотворене. Але — будь вільний, як був вільний я, коли творив".
Володимир ДРОЗД. "Мої вечірні розмови з Богом".
Літо 1972 року
І бродив він по Витачівській дорозі та навколишніх пагорбах, годинами стояв на Горі біля своєї хати у Халеп'ї, вражений до сердечної млості красою земного світу, і шептав захоплено: "Який же ти Майстер, Господи!", і вів свої вечірні єретичні розмови з Богом, і сумнівався в собі, бо не відчував у душі своїй внутрішньої готовності до жертовного подвигу в ім'я своїх переконань. Зате усвідомлював, що дароване Господом життя треба берегти, бо ще не все він зробив у земному житті, до чого був покликаний. Але для того, щоб звершити своє покликання, необхідно було зірвати зі свого лиця маску, яка приросла, здавалося, навік, інакше не можна почуватися вільним у творчості. І зривалася вимучена сумнівами та переживаннями душа у відчаї, і не міг він добрати, де ж він справжній і що повинен сотворити, аби відкрити нарешті істинне обличчя — обличчя митця.
І тоді визволив Володимир Дрозд із криниці родинної пам'яті легендарний образ свого прадіда, прозваного Семирозумом, сільського коваля і "літакобудівника" кінця дев'ятнадцятого століття, дав йому ім'я Нестор, а прізвище — Терпило, і заговорив він, позираючи на карту свого Краю, простелену на віки, виповідаючи переживання і страждання, радощі і болі людських душ. Давно, ще з раннього дитинства, звучав у душі майбутнього письменника той голос, і просився він до людей — прагнув бути почутим, адже вістив про такі події і переживання, про які ніхто з живих не наважувався й заїкнутися. Бо в суспільстві панувала одна, зверху, від влади нав'язана, правда, яку правдою людина із живою душею назвати не посміла б. Але ще мовчав у душі письменника голос його багатостраждального народу, лише інколи, і то — "загорнений" в алегорію, у метафору чи у міфообраз, кількома сторінками прошелестить він про кров, біль і стогін людей. І чим довше мовчав цей зболений вимушеним онімінням голос, тим болючіше стягувала обличчя митця маска самозбереження, маска відчуження від правди життя, маска мовчання. А його Нестор-солдат ходив по трагічних сторінках ошалілої від зла і ненависті історії свого Краю і не знаходив відповіді, чому так швидко людська душа злом наповнюється. Його ж душа криком кричала, бо була вигорена до краю земним горем, людською кров'ю просочена. Жахнувся від цих бід людських Нестор-солдат, і наважився він зробити Бога винним за "горе земне і несправедливості земні". Та Господь не образився на Нестора-солдата, гомонів до нього на небі, пояснював: "Є велика таємниця душі людської, і її належиться відкрити самій людині у поті, крові, муках і радощах земних". Легко винити Бога. Бо людська уява творить Його образ у білій сорочці та солом'яному брилі, із птахом сиворакшею на долоні, якому Бог розмальовує крила. Злетіла з Божої долоні барвиста сиворакша і полинула на землю до людей втішати їхній зір, а вже на долоню Божу опустилася іволга, аби і їй Бог крила розмалював…
Випалена земним горем, залита по вінця людською кров'ю Несторова душа вибухає обуренням на Бога, який сидьма сидить на лаві під стріхою, крильця метеликам і птахам розцяцьковує, а сотворені Ним люди залишені напризволяще, у муках гибіють. Тож просить Бога Нестор-солдат: "Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай". Цей Край — реальна і художня батьківщина Володимира Дрозда. Туди повсякчасно звернений його погляд. Погляд його душі, його уболівань і переживань, його страждань і надій. У цьому Краї, над Невклею та болотом Замглай, пройшло його дитинство, минає і його життя. Бо там він чує голоси своїх предків, особливо голос величавого (односельці згадують — важив понад сім пудів і прожив майже сто ліг) коваля, прадіда Семирозума, який справді змайстрував наприкінці дев'ятнадцятого століття дощатого літака, злетів на нім із власної клуні і навіть перелетів через власний город. Шелестять на вітрі часу людські душі — ці листочки Землі, щось шепочуть-виповідають, але не кожному даровано Богом почути ці голоси, оживити їх у слові і через голос душі народної відкрити себе, свою зболену душу. "…Творіть — і будете як боги", — нагадує Бог про записані у книгах буття заповіти. Господь розтлумачує Несторові, прозваному Семирозумом, аби той не шукав винних за біди земного світу, бо людина разом із Богом творить "усе добро світу і усе зло світу".
Так судилося людині, що має вона переживати труднощі життя земного, пізнавати добро і зло, творені людиною ж таки, інакше не осягнути велику таїну людини.