Листя землі

Володимир Дрозд

Сторінка 241 з 247

Дак се ж яна, Феська, саменькою проживала у своїй хатиночці, од самого тридцять третього году, бо й родаки її повимирали, а хто у сюю вже войну голову поклав. І мала Феська два городи. Один — коло хати, у березі Жолудівки, низький город, такий низький, що й вода прибутна, каламутна, коли сніг танув чи дощ великий випадав, край городу її замулювала, бадилля картоплі причісувала до саменької землі. А другий город Феська мала на пагорбі, туточки ж, через вулицю Яблуневу перейти і нагору піднятися, високий город. І осьдечки, як випаде літечко дощове, що небо геть діряве зробиться, як ситечко, для високого городу Фесьчиного — добренно сеє, а для городу її низького, що у березі Жолудівки, — сильно погано, геть позаливає, повимиває, болото, та й годі. І що посадить Феська — того не викопає, хоч і не ступай восени на грядку, не рви серця. А як трапиться літо сухеє, тади для низького городу Фесьчиного — кращенько, бо тамочки, у березі, хоч спечного літа Жолудівка і пересихає так, що й курка переступить, але вологи в земельці вистачає. Зате ж на Фесьчиному високому городі такого літечка геть усе висихає, вигоряє, серед дня зробиться — як на сковороді, де яка картопелька, хай і дрібна, спечеться у гарячій земельці, наче у приску, на вогнищі. А як і не спечеться, то картопельки тої — кіт наплакав, не картопля, а горіхи.

І ось, дощове літо чи спечне, сухе, ллє дощ із небес чи сонечко палить, а кричить Феська криком, коло хати своєї стоячи або на схилі гори, де високий город її. Кричить яна до неба усеньким нутром своїм вистражденим, кричить яна до самого Бога. А інколи, під зло велике, коли вже геть досушить її грядку, високу, чи водою заллє дощовою низьку, і дулі небесам суче чорними од землі, що навіки у шкіру в'їлася, репаними, у мозолях кривавих, руками своїми: "Куди ж ти, старий ледацюго, — се вона так до самого Бога, — дивишся, чи тобі вже повилазило, чи ти уже геть із глузду з'їхав, що не бачиш, не відаєш, не знаєш, що Фесьчин город заливає?!." Або — інший варіант: "…що город Фесьчин, наче фашист поганий, вогнем, сонцем випалив?!." І кричить яна отако щоліта і трохи не щодня, і рік, і два, і три, а може, усі десять, чи двадцять, чи й п'ять десятків літ. Бо се уже мені розказувала, коли злягла, уже на той світ литки нагостривши, а я провідувати ходила, бо Феська з моєю маткою у одній ланці вік проробили, трохи не родалися, душа в душу подругували, покуль і смерть їх не розлучила, моя матка ранєй померла. Дак в один з таких днів, коли я провідать її зайшла, і розказала Феська, уже на часник дихаючи, про приключку свою, а я до Книги днів вписую, аби людяки завтрашні знали, не лише що на землі до них робилося, а що й — на небесах.

Дак ось, стоїть якось Феська посеред городу свого високого, на пагорбі, над вулицею Яблуневою, над усім кутком Яблушним, та й над Пакулем усеньким, так високо город її сей був. Спечного літнього дня стоїть вона і руками своїми чорними дулі суче та в небо гаряче ними тицяє: "На тобі, на тобі, чортова душа, як нема у тебе порядку, ні на землі, ані на небі! Куди ти смалиш, куди ти смалиш, чи тобі повилазило, чи ти не бачиш, не чувствуєш, що у Феськи на городі як у печі, коли я ще молодайкою паски пекла, бо було для кого. Уже туточки і босою ногою не можна стати, так напік ти, а як же тій бідній картоплині у земельці гарячій?!" І тута з'явився перед зором Феськи, на сьому вже городі, на високому, наче на парашуті з небес гарячих спустився, наче космонавт який, а се вже космонавти на Місяці кулешик варили, як казала Феська, бо з двору свого уночі такеє бачила нібито, з'явився перед розсердженою Феською сам Нестор Семирозум. А люди старі подейкували здавна, се ще я від матки покійної чула, і від діда чула, що Нестор, пакульський сам, призначений був богами у небесній уже управі старшим куди пошлють. Як ото ранєй, коли телефонів не було, дєвки сільрадівські чи конторські на лисапетах по селу моталися, так і йон. А Феська, хоч і старіша од матки моєї годками була, але самого Семирозума уже не застала в Пакулі, уже його було живим на небо забрано і призначено на сюю вже посаду, десятником небесним. Самого Нестора Семирозума не випало їй бачить, а портрети його, богомазами зайшлими мальовані, по хатах пакульських бачила. І Нестор заявився перед нею, се уже Феська розказує, точнісінько як на тих портретах, богомазами мальованих: у одежі із білого полотна, босий, борода довга і вуса довгі, як райдуга небесна — так вуса вигнулися, а очі — два сонячні промені з-під брів густих, кущистих, так і пронизують тії промені людяку, наче рентгени, що їх учені навигадували. І мовив Нестор Семирозум до Феськи докірливо: "Фесько-бідолаха! Болить Богові доля твоя сердешна, і терпів йон прокльони твої через безталання твоє. А се уже і Господу терпець увірвався. Чи дощ йон на землю посилає, чи сонечку спечному велить сяяти, однак ти, Фесько. проклинаєш його прокльонами великими, ще й дулі сучиш, бо, мовляв, не вгодив тобі Господь. Дак послано мене запитати, докуль сеє буде і що управі небесній належиться робити, аби такого вереску і крику щоденного не було у Яблушному, і до неба голосіння твоє не підіймалося, і дулі ти Господу не сукала. Бо ж Господь лише добро старається робити людям, а з тобою — ніяк не полупається, що ні зробить, однако ти незадоволена сильно…" Дак ворушить Феська вустами, хоче сказать, що так їй колгосп наділив — город високий і город низький і яка б не трапилася погода, сонячна чи дощлива, а одній із грядок Фесьчиних — непереливки, або в болоті картопелька її, або в гарячій земельці печеться. Дак ворушить Феська вустами, а сказать нічого не може, так яна спужалася чи вже так було пороблено їй небесними силами, аби далєй не виступала, хоч разок один десятнику Божому змовчала. А Нестор Семирозум зробився прозорим-прозорим, що крізь нього і шпиль Гострої гори видать, наче отеє марево у полі, гарячої днини, таким Нестор Семирозум зробився. А далєй увесь йон розтанув у золотій блакиті сонячній, наче і не було його, наче привидівся Фесьці. І од того дня Фесьці як заціпило, бідолашній, уже не кричала яна до неба, не кляла ані Господа, ані властей небесних, а тольки зітхала тяжко, коли бачила, як високий город її вигоряє, а нижній город її дощі заливають. Зітхне було тяжко-тяжко, пальці під фартухом самі по собі дулі сучать, а показувать — боялася. Може, яна, так собі часом сиджу та мечтаю, від того й померла, погасла усенька, що стала по землі ходити невикричена і той крик невикричений розпирав її з нутра, і в труні Феська лежала наче опухша уся, як ото в голодівку з людьми робилося. А може, то од хвороби якої, не знаю, не відаю, а вписую до Книги днів, що од Феськи покійної, подружниці матки моєї, теж покійної давно, на свої вуха чула.

А мені Нестор Семирозум — дак той зовсім не такеє казав, про що і вписую до Книги днів, і хай людяки, які після нас житимуть, самі розбираються, де правда, а де хвантазія, я ж нікому голівоньку не морочу, а самую правду святу свідчу. Бо се ж і мені Нестор Семирозум являвся, коли лежала я серед хати своєї спустілої, осиротілої, майже в безпам'ятку лежала, наче чорною ніччю вкрита, і билася головою болящою об дошки підлоги. А се коли Галька-поштарка на лисапеті до мого двору підкотила і через тинок телеграму військову, запечатану, подала. Подала і покотила собі далєй, бо і вона не знала, що у тій телеграмі напечатано, тольки у районі, у військкоматі, про сеє знали, а такіє уже людяки бездушні, що поштою переслали. А може, соромно їм було перед очі мої з'являтися, бо запитають очі, де син, що його у матері живим узяли, живим і дужим, а повернули у труні цинковій. Розірвала я того конвертика, а в нім — співчуття мені од вищих командирів, що синок мій загинув, у тому вже Афганістані, смертю хоробрих загинув, подвиг здійснивши, виконуючи бойове завдання. А який же дурень дав завдання бойове моєму синочку єдиному у тому Афгані, що я його і на карті у кабінеті голови сільради не знайду, поки голова сільради не тицьне моїм пальцем, де тая Афгана проклятуща на карті. Хто ж се такий бездушний у вищому руководстві знайшовся, що забрав од мене мого синочка золотого і погнав у чуженну, далеченну землю помирать?! Дак я як стояла на грядці, серед гурків-жовтяків, що з них насіння вибирала, так і упала у присохле уже огудиння. А ніде нікого, може, хто і брів вуличкою, дак мене ж за тинком не видати, і пролежала я там без пам'ятку до ночі пізньої. Тади очима лупнула, аж Місяць-повня висить наді мною, пестить лице моє пальчиками холодними, прозорими, а мені вже видається, що то не Місяць, а синок мій, Васильочок мій дорогенький наді мною схилився, а сам — наче вже йон на небі, з неба на мене дивиться. І так мені страшко зробилося, що вже йон не на землі, а деся там, між зір холодних, бродить, мовби сирітка. І наче прорвало мене слізьми, бо так мені люди знаючі казали, і Уляна Несторка, се ще Пакуль був і Уляна була в Пакулі, дак я до неї якось забрела і сеє все, як по писаному, розказала. Дак люди, і Уляна Несторка, бо їй знаття од Нестора Семирозума передалося, казали, що се для мене луччей зробилося, а якби сльози не полилися з очей моїх, а запеклися сльози в мені, і серце моє запеклося б, змучене горем великим, і мене разом із синочком моїм хоронили б. А так — виплакала я, вилила слізьми солоними горе своє на землю, по якій ніжки мого синочка ходили, по якій босеняточко моє у білій сорочечці колися бігало, а я вугли хати білила, до святого Великодня.

І поповзла я до хати, бо закортіло мені в очі Божі на іконі, якою мати мене колися на сімейную жисть благословляла з моєю п'яницею гіркою, що у телятнику колгоспному вік проробив, комбікорми, у теляток колгоспних вкрадені, потайки на самогоняру вимінюючи, поки його, п'янющого, у ямі силосній заснув, зеленою масою навік не присипали, а бульдозер — проутюжив, аж повесні кісточки його знайшли скотарі, коли силос із ями тої діставали. Дак захотілося мені в очі Бога на іконі материній поглянуть, поглянути і поспитати у Бога, як же сеє так получилося, із синочком моїм, Васильком, у тому Афганістані. Бо відколи прислав мій Васильок писемце своє найперше із Афгану, вечора не було, щоб не колінкувала я перед іконою на покуті, просячи Господа повернути синочка мого живим та дужим, сонечко моє єдинеє у жисті моїй проклятущій, і Господь обіцяв мені сеє, так мені серце моє підказувало, такі намисли у голову мою ікона тая навіювала.