Обдерті з свого одягу, сповиті міцними мотузками, кинуті на дно глибочезної вузької ями, викопаної під високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закіптюжений, повержений Белград, Блаж і Моргай не благали про помилування; ні стогону, ні зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашів [37] посипалася на них безжальна земля. Ібрагім уявив, як земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повітря і поїхав до султанського намету.
Сулейман уже розіслав усім, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме [38] про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в своєму розкішному наметі, складав сумні вірші, сповнені гіркоти, меланхолії та безнадії. Пили з Ібрагімом вино, султан читав газелі про марноту багатства, слави, могуття.
— Подобаються мої газелі? — питав свого улюбленця.
— Для вашої величності немає неможливого,—весело відповідав нахабний грек.— У вас виникло бажання скласти газелі, і ви його виконали. Хто може стати на заваді?
— А власна невмілість?
— А хто посміє вказати на вашу невмілість?
— Коли я складаю вірші, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тоді я поет, який зветься Мухіббі.
— А хто посмів розокремити великого султана і сором'язливого, задумливого Мухіббі?
Дванадцять днів султан лишався у Земуні. Звідти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишніх лісах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.
Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балі-бега, прикликавши його із Сланкаменя, за цілковите сплюндрування Срему (той спалив і зрівняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Ілок, знищив усе живе, створив широкий пояс пустої нічийної землі). Каміння сремських міст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда.
Дві тисячі полонених сербів — жінок, дітей, старих — під яничарською охороною султан наказав гнати пішки до Царгорода. Гнали їх три місяці. Через Ніш, Софію, Пловдив, Едірне, через гори, ріки, болота. Криваві ноги, плач і зойк по горах і лісах.
І тужлива пісня йшла за ними, пісня про тих сербських юнаків, які лягли під Белградом і вже не встануть ніколи:
Під Белградом коник стоїть вороний.
А на тому коні,
Скровлений по скроні,
Сидить милий мій.
Хочеш, мила, знати, що то за війна?
Тече з коня мого
І з мене самого
Кривава вода.
Хочеш, мила, знати, що в нас на обід?
Ох, печеня кінська
Та вода дунайська —
Такий в нас обід.
Хочеш, мила, знати, де спочину я?
В широкому полі
На темнім роздолі —
Могила моя.
Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарі?
Кулі та булати,
Шаблі та гармати,
Сурми на зорі!
Несли з собою ікони й мощі святих. Люд виходив їм навстріч, щоб поклонитися святиням і їхньому стражданню, виносили хліб і воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут після плюндрування султанськими душогубами? Гнані несли з собою мощі святої П'ятниці, випрошені колись у хрестоносців із Візантії болгарським царем Йованом Асеном і перенесені ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарію мощі сховано у Відині, а тоді княгиня Міліца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб він їх віддав сербам. Відтоді Белград був місцем зберігання тирновської П'ятниці. "Пришествием твоим сербская земля обогатится",— проказувалося у церковній службі святої П'ятниці.
Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою.
Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.
У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.
Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.
На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями [39] тримали над султаном велетенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися — норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір вировиння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і відштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками — один темний, горіховий, чистий, другий — жовтоглиняний, не вода — якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі шари води — і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаючись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочинами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від злиття рік.
До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці.
В одному сербському селі Сулеймана зустріла вість про смерть його найменшого сина Мурада. Тільки старий Пірі Мехмед наважився сказати султанові про сумну новину. Будь-хто інший за такі слова міг поплатитися головою, але яка ж рука піднялася б на сивизну старого візира? Султан сумно відповів рядками з корану: "Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то він вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Він — аллах, єдиний, потужний!"
Два дні після вісті про смерть сина Сулейман перепочивав. Двічі присутній був на кінних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кіньми па змаганнях, згадував слова: "Ось представлені йому були увечері легко стоячі, благородні". Вірив, що вічний бог і щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання і мав сповнити своє призначення. "І віддали ми йому під оруду вітер, який тече за його повелінням, легким, куди він забажає, і шайтанів, усякого будівника і водолаза, й інших, з'єднаних у кайданах". Вирушив на Стамбул. Нікого не хотів бачити по дорозі, крім Ібрагіма, Пірі Мехмеда й старого Касима-паші. В Едірне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрість під стінами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулі лютувала чума, за якою йшла чорна віспа, безжально нищачи маленьких діток.
Коли в Стамбулі французький посол через великого візира стане благати султана, щоб він випустив його з охопленої моровою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас вигукне: "Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума — це божа стріла, яка ніколи не б'є повз ціль? Коли бог захоче його умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не полишаю його".
До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, непомітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від Сіліврії, зійшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За два дні вмерла його маленька донька, яка не мала ще й імені. Ще за вісім днів чорна віспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тільця, поставлені в табутах [40] до ніг покійного султана Селіма, забрали з собою любов Сулеймана до Махідевран. Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття.
Сулейман не хотів більше бачити свою жону. Підстрелено горлицю — навіщо лук?
ХАМАМ
Усе життя — в чотирьох стінах. Ув'язнені, Живцем поховані. Тому з якою радістю виривалися раз на тиждень за мури й залізні брами Баб-ус-сааде в день, відведений на хамам — турецьку лазню, розкіш і раювання Сходу, розкіш для тіла й душі, надто коли душа ув'язнена ще більше, ніж тіло.
Хуррем не знала, що то за хамам, і попервах відмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купіллю. "Чого я там не бачила?" — казала вона кизляр-азі, коли той загадував вихід у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарі одалісок, отарою ж цілою будеш хлюпостатися в тій їхній лазні, цілий день сидітимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутінках маєш покидати мури гарему, в сутінках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловіче око не осквернило священної власності падишаха.
Чому зрадила самій собі і пішла нарешті в хамам? Не знала й сама. Блідло небо по той бік моря над сіро-синіми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершині якої чорт спокушав Христа, показуючи йому чарівну картину Стамбула. Тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому... А де твій дім, Настасю? Де твій дім? І чи ти ще Настася, чи вже тільки Хуррем? І кого тобі тепер слухати — голубку чи власне серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони перелітні і всюдисущі, як туга й розпука. А ти хіба перелітна? Навіщо й чому ти тут, так далеко від Рогатина, від свого дому? А де її дім тепер? Страшно подумати. Хотіла знайти на злинялому небі бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатині мала з дівчатами забаву — шукати свою зорю. Хотілося найяснішої. Щоб просвітлювала всю душу, щоб сміх бризкав з її алмазних променів, щоб возносилася твоя гордість у недосяжність і безмежність світів, вище птахів, вище хмар і самого неба. І тут небо теж високе, як і вдома, і те саме сонце, і зорі мовби ті самі. Тільки місяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним відпливає твоя душа. Ой не світи, місяченьку, не світи нікому! А тут поети шукають у місяцеві розраду й порятунок од душевних мук: "Коли стає сумно, треба тобі подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель".
Плутаючись у широких шароварах, ще СОННІ, мляво перемовляючись, гаремниці виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучі коші з наїдками й піттям на цілий день, кожна з жінок у великих вишитих сукняних мішках-бохча мала для себе простині, мило, пахощі.