Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.
— А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми... А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
Звенигора мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.
Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Звенигора і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті, йому це набридло, і він замовк.
Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані.
— Що трапилося?
Звенигора коротко розповів про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер — маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сікач вихопив з піхов шаблю.
— Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій — шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
— Чекай, чекай! — остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. — Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь — скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, — стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів... Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке... — І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п'ятірнею.
— Батько правду каже, — сказав спроквола небагатослівний Товкач.
— Що ж тут можна придумати? — гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Звенигору.
— Є кілька шляхів, — промовив Арсен. — Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не підходить. Когось ми уб'ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа... Є другий шлях — законний. Просити князя Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість...
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Звенигора замовк. Стрільцеві було років тридцять, але невеличка темно-руса борідка і такий же темно-русий, . підстрижений під скобку чуб, що вибивався з-під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Звенигори.
— Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга...
— Про Романа? Хто ти такий? І чому турбуєшся про нього?
— Не дивуйтеся, братці, — усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. — Мене звуть Кузьма Рожков... Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова... Я, щоб ви знали, як і він, туляк...
— Ти раніше знав Романа?
— Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома... Справжній собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Звенигори загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
— Де зараз Роман?
— Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
—— І варту доставили?
— Атож.
— Як його можна звідти визволити?
— Цього я зараз не знаю. Треба розвідати. Подумати.
— А тим часом німець закатує Романа!
— Не закатує. Ви чули, що сказав мій генерал?
— Гордон?
— Так. Справедливий шотландець. І вояка добрий... Він заступиться за Романа.
— Гм. — Звенигора задумався. — Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? — подивився він на товаришів.
— Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене — загукали козаки. — Ти роздобув фірман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато... А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
— Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, —-— сказав Грива. — Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
— Так буде добре, — погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового мосту через Тясмин.
3
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато років поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про князя Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
— Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі.
— Проси!
До намету ввійшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір'ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
— Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
— Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
— Не гостювати я приїхав, князю... Доведеться знову воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!...
— Ми це передбачали.
— А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар...
— Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
— Так, Чигирин — це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину... Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною — п'ятдесят тисяч козаків!
— Мене сповістили, що сюди йде князь Булат з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде зверх сімдесяти тисяч. А з козаками — сто двадцять...
— Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
— Війна — це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів...
— Один з них — у наших руках і чекає дозволу зайти до намету, князю.
— Запорожці?
— Так.
Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.
— Введіть гінця із Запорожжя, — сказав Самойлович.
До намету ввійшов Звенигора. Вклонився.
— Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
— Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! — наказав гетьман.
Звенигора вийняв фірман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака.
— Спасибі, молодче! — До гетьмана: — Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві... Що ми з нього дізналися? По-перше, наші торішні добрі знайомі Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По-друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі Ібрагіма-паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан не задовольняється вже тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання — не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо... Нарешті, одна із цілей султана — знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували султана.
— Безперечно, нам пощастило, — погодився Самойлович. — І я вже відповідним чином нагородив запорожців.
Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорі.
— Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман... Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червінців.
Звенигора злегка вклонився.
— Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів... Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.
— Що з ним?
— Його схопив генерал Трауерніхт.
— Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство... А за віщо він його заарештував?
Звенигора сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.
— То був кріпак генерала... Кілька років тому він утік від нього на Дон.
Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.
— Так об чім же мова! Генерал просто повернув собі те, що йому належало!
— Але ж то людина, а не річ...