Громили ми ворожий гарнізон на станції Есмань. Тоді ж зайняли і районний центр Есмань, підірвали там склад з боєприпасами, забрали на фермі свиней, ліквідували німецьку владу і повернулися до свого табору.
Після цієї операції викликають мене до штабу і призначають командиром взводу, дають мені людей і транспорт... найгірший.
"Ти,— кажуть,— собі у боях дістанеш все".
Був у мене, один воїн, Віктор Філіппов. Дуже любив він Батьківщину і ненавидів німців. Але одна біда в нього — не міг на посту стояти.
"Я,— каже,— прийшов сюди воювати, а не дивитися на —зорі. Ти мене на операцію посилай".
У бою він сміливий, нестримний, винахідливий. Де найбільша небезпека — туди й лізе. Двічі був нагороджений орденами, а під час рейду, коли ми йшли з Брянських лісів на Україну, хотів узяти в полон німецького офіцера, иу той його вбив...
А то ще якось узимку одержали ми відомості, що з Севська втекла комендатура, з Хомутовки теж. По шляху на Глухів і Рильськ, як ніколи, сновигають німецькі машини. В чому справа? Що трапилось? Тоді ще зв'язку у нас з Великою землею не було. Послали в район Севська розвідку, щоб дістати "язика". Пішли. В дорозі нас застала метелиця. П'ять днів мело таке, що світу не видно. Ми провадимо розвідку і дізнаємось: у село Старшоє прибула каральна експедиція есесівців. Вирішили їх атакувати о третій годині ночі. У нашій групі сорок п'ять чоловік, а німців втроє більше. На озброєнні ми мали один станкач, сім ручних кулеметів і гвинтівки. Кілометрів за три від села спинилися, позлазили з саней. Біля коней лишили тільки їздових, а самі розбилися на три групи. Одна заходить справа, друга атакує млин, а я — школу. Розгорнулись у бойовий порядок і рушили вперед. Годині о п'ятій ранку наблизились до околиці села. І тут, як на зло, хтось з бійців ненароком вистрілив. Німці одразу зчинили тривогу, а ми ще були на чистому полі. Нам треба за всяку ціну зачепитися за хати. Ну, все-таки до села ми ввірвалися і вели бій п'ять годин, хоч наших два взводи під натиском німців відступили з великими втратами. Я про це не знав. Вибув із ладу станкач. Німці закидали його гранатами, смертельно поранивши при цьому кулеметника Ваську Старосельцева. Винесли його з-під обстрілу товариші. Лишилося нас у селі всього сім чоловік. Німці не сподівались, що ми займемо оборону в самому центрі, і посилають свого солдата зв'язатися, мабуть, з обозом. До мене підбігає боєць: "Товаришу лейтенант, іде німець по дорозі. Стріляти в нього зразу чи підпустити ближче?" "Хай підходить".
Метрів за двадцять його спинили мої хлопці й гукають: "Іди-но сюди, фріц, іди, ми тобі гостинця дамо, яйка дамо або кулю".
Він, очевидно, не добрав, хто його кличе, бо йде далі. А тоді раптом спинився. Очі в нього стали круглі, мов у сови. "Я германські зольдат",— і зняв гвинтівку з плеча. Я дав команду: "Вогонь!"
Лежимо. З хати виходить бабуся. Вона бачила, як ми німця того вбили.
"Ой куди ж ви зайшли, синочки? Вас же мало, а їх багато". "Нічого, бабусю, нас теж багато. Краще скажіть нам, де зараз німці?"
"Ой синочки! Там німці, і там німці, і з того боку німці".
Ми пробуємо зв'язатися з сусідніми взводами, але даремно. Тоді вирішуємо вести бій до темноти, щоб потім непомітно відійти з села.
Підготували гранати, виставили вартових.
Бачимо: ідуть чоловік двадцять німців з ручним кулеметом.
Я даю наказ: "Зайняти вогневу позицію. Патрони берегти. Підпускати ближче".
Як тільки ми відкрили вогонь, німці одразу залягли й почали відстрілюватись.
Загинув кулеметник Карманов, а потім і Голиков випав з строю. Зосталося тепер нас п'ять чоловік. Ми віднесли товаришів за хату, прикрили прядивом і сказали хазяйці:
"Коли ми відіб'ємо село, то поховаємо їх самі, а коли відступимо,— ви їх поховайте, щоб не глумилися над ними німці".
Хазяйка плаче: "Ой синочки... Ой ріднесенькі... Поховаємо..."
Кулемет взяв командир рою Георгій Лимонов. Я його тут же навчив, як заряджати диски і як стрілять.
Німцям, мабуть, здалося, що їх обходять наші, бо вони, не витримавши бою, схопились і давай тікати. А нам цього тільки й треба. З одного боку села вибили, а в другому багато ще їх поховалося по льохах та хлівах. Я беру бійця і йду з ним вулрщею. Палають хати. Біля хат лежать загиблі наші товариші. Почали ми їх відносити, щоб вони не згоріли. Допомагали нам старики й жінки. Підійшла до мене одна бабуся.
"Синочки,— каже,— у моїй хаті чотири німці забиті лежать, а один поранений".
Зайшли до неї. Руки в нас поклякли. Стільки годин вилежали на морозі! Ніг не відчуваємо. Біля кожного німця клунки з взуттям, одежею та білизною — все те награбоване. Один клунок розв'язали, а там жіночі сорочки, шоколад, кілька годинників, цукерки, зброя.
Поранений проситься, показує на пальцях, що він має "драй кіндер". На почуттях наших грає, наволоч!
"Це ви побили партизанів?" — питаю в нього.
"Ніхт. Цвай групе" — друга якась.
Не повірили ми йому.
Я послав бійця, щоб дістав коней та забрав убитих наших товаришів. Прийшла потім мені підмога, стали ми прочищати село.
Коли ось вибігає з хати німець у білій шапці, в білих валянках, підняв руки з гвинтівкою, кричить: "Рус, я ваш!"
Ми взяли його з собою, потім іще одного взяли, підібрали забитих партизанів і поїхали до села, де стояли перед цим п'ять днів. Весь народ плакав, коли ми везли наших товаришів, а серед них і Ваську Соколова. У нього жила в цім селі дівчина, що з нею він любився. Побачила вона його на санях мертвого та як заголосить... Все просила, щоб залишили їй Ваську, обіцяла сама його поховати. Ну, ми не дозволили. У братській могилі лежить з товаришами Васька Соколов. Поклялися ми тоді* над їхнім прахом помститися німцям.
Був у мене ще друг грузин, старший сержант з двадцятого року народження, комсомолець Георгій Талахадзе. Закінчив полкову школу, бував у боях, потрапив в оточення, пробивався до фронту, зустрів партизанів і вирішив воювати в тилу ворога разом з нами. Це боєць, скажу вам, рідкісний. Сам середнього зросту, чорний, очі чорні, сміливий, хоробрий, надійний воїн.
Він замінив у нашій групі пораненого Ваську Старосельцева і став кулеметником.
Якось ми дізналися, що на станції Ямпіль висаджується щось із 20 000 мадьярів. Наше командування доручило моїй групі взяти "язика".
На цю операцію вирушили Георгій Талахадзе, Терентій Ха-ритоненко, Іван Букатін, Григорій Нюхін, Ольга Нестеренко і Тетяна Ігнатьєва. Тетяна була другим номером при кулеметі, Ольга — рядовим бійцем. Я знав: Талахадзе дуже любив Ольгу. Спинилися вони в Баранівці. А ранком приїздить туди роз-відник-мадьяр, зібрав жінок та й питає в них: "Хто є в селі?"
А ті відповідають йому: "Нікого нема".
В цей час з хати виходить Талахадзе в німецькій формі, взяв за вуздечку коня, скомандував: "Здавайся! Руки вгору!"
Мадьяр так розгубився, що не міг звести догори рук, тоді Талахадзе стягнув його з коня, зв'язав, поклав на воза, звелів везти до штабу, а сам з Григорієм Нюхіним підпустив ворожий обоз метрів на двісті і відкрив по ньому вогонь. Що робилося! Змішалися коні й люди. Мадьяри почали розгортатися в бойовий порядок, а наші хлопці вже відійшли. Від "язика" ми дізналися, що мадьярська дивізія має наказ оточити Хінельські ліси і винищити партизанів.
Наше командування вирішило прийняти бій. Зайнявши оборону, ми 26 травня 1942 року надвечір обстріляли з своїх гармат колону противника, знищили 132 вози. А 27 травня о сьомій годині ранку п'яні мадьяри рушили в наступ.
Ми чекали, поки вони підійдуть ближче. Недалеко від мене був кулемет Талахадзе. Мене запитують бійці: "Товаришу лейтенант, може, почнемо?"
Дивлюсь, а Талахадзе посміхається, просить: "Не давай команда... рано".
На ремінці в нього бінокль, збоку пістолет, френч новий, німецький, глянеш здалеку — німець.
Виждав він, поки наблизились мадьяри метрів на сто п'ятдесят, тоді кричить мені: "Давай команда!"
І почав їх косити. А за мадьярами йшли німецькі автоматники. Мадьяри кинулись було відступати, та їх зустріли німці нищівним вогнем, повернули назад. Бачу, стали вони обходити нас справа і зліва. Я наказав відступити. Прикривав відхід Георгій Талахадзе. На нього вже навалились мадьярські автоматники. Він перебив їх, а тоді побачив мене, кричить, щоб я відходив, бо, мовляв, уб'ють. А я йому відповідаю: "Відходь ти, а я тебе прикриватиму".
Я убив тоді дванадцять мадьярів і так захопився боєм, що не помітив, як у тилу в мене опинилося їх двоє.
"Капітан,— кричать вони мені,— здавайся!"
Я дав по них чергу з автомата, повалив їх, а сам побіг. Тепер уже мене прикривав своїм кулеметом Талахадзе. Виявляється, він тягнув не тільки кулемет, а ще й пораненого бійця.
Мадьяри захопили Хінель, повели наступ далі. Сили були нерівні, і наше командування вирішило перейти в зону Брянських лісів. А ці ліси почали атакувати три мадьярські дивізії. Боєприпасів у нас ставало все менше й менше. Незабаром настав день, коли на кожну гвинтівку припадало по п'ять патронів та по тридцять патронів на кулемет.
У зоні Брянських лісів були вже Ковпак і Сабуров. Загони, об'єднавшись, вирішили зайти мадьярам у тил і несподівано вдарити по них.
Всі партизани, які на той час отаборились у Брянському лісі, зайняли оборону по узліссю. Ворог будував дзоти, і ми будували теж. Він кидав проти нас танки, а ми їх підривали мінами. Брянський ліс став неприступною фортецею. Німці спалювали села, виганяли людей в рабство. В одному з боїв вони силоміць гнали поперед себе жінок з дітьми, з худобою. Це були люди з Трубчевська, Зноб-Новгородського, Улиці й інших сіл та містечок. Ми розгадали цей маневр ворога, залягли. Жителів пропустили, а по німцях та мадьярах відкрили вогонь. Врятовані нами люди пішли до лісу, побудували курені. Так цілими селами й жили там під нашим захистом. Доводилося часом нам туго. Хліба не було. Патронів майже не було. А стиглі жита, як золото, стояли на полях. Тоді ми виставили охорону, а самі почали косити й возити хліб до лісу вночі. Наш загін, пам'ятаю, намолотив щось иудін з сімсот. І самі збирали, і людям допомагали. Ото паші партизани засаду тримають, а селяни жито жнуть. А потім стали ми готуватися до великого рейду з Брянських лісів на Україну.
Організували групу автоматників.