Нехай він допоможе вам пом’якшувати сире м’ясо, робити його смачнішим…
— Про що ти говориш, Людина згори? — здивувався вожак.
— Ось дивись! — відповів Джон-Ей, виймаючи автоматичний запальник. — Збирайте сухе листя і гіл-ля…
Та-Та дав наказ гучним хрипким голосом. Діти й жінки розповзлися в усі боки. Скоро перед космонавтом лежала велика купа хмизу.
Джон-Ей оглянув юрбу.
— Бачите, навколо сідає тьма. Буде темно і холодно. А я маю шматочок сонця. Я розжену тьму і холод…
На кінці запальника спалахнуло полум’я. Джон-Ей спрямував його на хмиз. Купа гілок загорілася яскра-вим вогнем, кидаючи жовте світло навколо. Почулися вигуки здивування і страху. Дикуни розбіглися геть. їх злякані лиця визирали з-за стовбурів дерев.
— Не бійтесь! — крикнув Джон-Ей. — Шматочок сонця не буде кусатися! Я дарую його вам!..
Та-Та перший наблизився до вогню, що весело стрибав по гілках, простягнув волохаті руки.
— Тепло! — заявив він, задоволено сміючись. Інші, осмілівши, теж підступили ближче.
— Ми бачили таке! — сказав вожак. — 3 неба гриміло, падав огняний клубок. І тоді горів ліс. Було страшно… Все живе тікало геть або гинуло…
— Цей вогонь ваш! Ви будете керувати ним! Дасте їжі — він горітиме, не дасте — вмре!..
Дикуни весело засміялися. Вони розсілися навколо багаття, з острахом поглядаючи на постать космонав-та.
— Та-Та, — сказав рішуче Джон-Ей. — Настав час розлуки. Але раніш мені треба побувати в долині, що між горами. Дай мені провідника!..
Дикуни жваво перемовлялись між собою. Та-Та поважно підняв руку, поклав собі на груди.
— Ми готові все зробити для тебе, Людина згори! Тільки в Долину Смерті ми не поведемо тебе…
— Долина Смерті? — здивувався Джон-Ей. — Чому вона так називається?
— Тому, що ніхто не залишається живим, хто побуває там. Наше плем’я вважає цю долину проклятою…
"Це, безумовно, дія актинідів!" — радісно подумав Джон-Ей.
— Мені не страшна та долина! — вголос сказав він. — Адже я людина небес, син Сонця!
Та-Та захоплено простягнув руки над вогнищем.
— Добре! Ми поведемо тебе в Долину Смерті, Людина згори!..
Весело перегукуючись, дикуни приносили все нові і нові купи хмизу. Багаття палахкотіло, розганяючи ніч, і хмара дрібних комах витала над ним, згораючи і падаючи в жар.
У коло вийшла Ла-ла, дочка вожака. Вона стала перед Джон-Еєм, приклала долоні до щік і заспівала ни-зьким, але сильним голосом дивну мелодію. Космонавт розібрав слова пісні і зрозумів, що Ла-ла співає про нього.
Дивно. Як дивно! Чи не сниться це? В чорному небі горять чужі сузір’я, над головою шумлять небачені дерева, його оточують химерні постаті диких істот!
І, дивлячись темними круглими очима в далину небес, Ла-ла, дівчина, закутана в шкіру, складає гімн чу-жинцю:
— Благословенна земля наша,
Духи витають над нею…
Син гарячого Сонця,
Людина з ясного Неба
Прийшла до нас…
Ми сидимо серед лісу
Біля шматочка Сонця
І гріємося від нього…
Це подарунок духів,
Це подарунок Неба —
В темні ночі,
В хмарні дні
Він нам захистом буде!..
…Пісня стихла. Ла-ла, скромно опустивши очі, ждала слова Джон-Ея.
— Прекрасно! — сказав він. — Я дякую тобі, Ла-ла. Дівчина засоромлено втекла в коло своїх подруг.
— Отже, — сказав Джон-Ей, — завтра, Та-Та, ти поведеш мене в Долину Смерті…
Знову в простір
Захопивши невагомий контейнер, одягнувши захисний костюм, Джон-Ей зранку вийшов з корабля. Та-Та і п’ять дикунів чекали його на узліссі. Вони повели космонавта вузенькими стежечками через ліс, до міжгір’я. Дійшовши до струмка, Та-Та зупинився.
— Долина Смерті! — коротко сказав він, показуючи в напрямку гір. — Ми далі не підемо…
— Гаразд, — згодився Джон-Ей. — Ви зачекаєте мене тут… Він рішуче ступив у струмок, обережно ви-дряпався на берег.
Накинув капюшон з великими окулярами. Оглянувся.
Та-Та і його супутники замахали руками. Джон-Ей відповів їм таким же рухом і закрокував до гір. Пово-лі зникала трава, не видно було живих істот. Де-не-де в щілинах між камінням біліли кістки тварин. Нарешті Джон-Ей опустився між двома пасмами скель у глибоку долину. З-за гірського хребта зійшло світило, кам’яні урвища заграли різними барвами. Похмура долина стала схожою на калейдоскоп. Здавалося, тут був музей мі-нералів… Десь між ними таїлася радіоактивна руда…
Джон-Ей дістав портативний лічильник спрямованої дії і рушив з ним по широкому виступу біля дна до-лини. Хвилин через п’ять прилад відмітив наявність радіації. Невидимий промінь впирався в підніжжя похилої стіни. Там, між червонуватим камінням, виднілися сіро-руді кульки якогось металу. Джон-Ей, хвилюючись, дістав молоток-автомат, відбив кілька кульок. На розломах вони мали сіро-золотистий блиск. Що ж це таке? Радіоактивний елемент — це безумовно! Але який? Він не схожий на земні актиніди… Гаразд! В космольоті можна проаналізувати! Це удача! Великий успіх!..
Поставивши контейнер на камінь, Джон-Ей за півгодини наповнив його сірими кульками і радісно рушив назад, сповнений рожевих мрій…
…Аналіз був позитивним. Сірі кульки являли собою трансурановий елемент, невідомий на землі. Неве-лике перебудування структури ядра в установці зорельота давало прекрасне пальне для реактора…
…Два дні Джон-Ей добував елемент. Та-Та і його супутники допомагали носити контейнери від струмка до "Думки".
І ось настав день прощання. Перед тим увечері Джон-Ей сидів біля вогню і знову слухав пісні Ла-ла. Во-на співала, а йому ввижалося море на Землі, широкі вулиці Цвітограда, неосяжні степи і веселі гаї Батьківщини. Все тіло й душа були напружені в нездоланному бажанні знайти втрачену Землю…
Він пояснив Та-Та, як з каменів добувати іскри вогню, як зберігати його.
Спливала коротка ніч. Зійшло світило. Зібравшись на галявині, дикуни спостерігали небачене явище. По-сланець Небес, Людина згори, Дух, що подарував їм вогонь, помахавши рукою, зник в отворі зорельота.
Спливло кілька тягучих хвилин. І тоді посередині галявини гримнув грім. Вихор гарячого повітря пова-лив Та-Та і його одноплемінників на землю. В промінні блиснуло велетенське тіло зорельота. Воно, мов метеор, метнулось над лісом і зникло біля сліпучого світила.
Джон-Ей знову повертався у простір, назустріч невідомому, на пошуки любої, дорогої батьківщини…
Храм розуму
…І знову "Думка" розтинала незміряні простори Всесвіту. Тягнувся незміряний час. Кілька разів Джон-Ей сповільнював політ апарата, виключаючи дегравітаційне поле, щоб визначити місцеперебування, але знайо-мих галактик не було. Розпач і безнадія почали закрадатися в мужнє серце людини. Опустивши руки, Джон-Ей кілька годин сидів непорушно, дивлячись тьмяним поглядом униз. Думки текли в’яло, приходила страшна бай-дужість. Свідомість закуталась туманом, а з того туману попливли різні галюцинації. Майнула химерна думка: а може, це його дух після смерті витає в просторі? Може, немає вже Землі, людей, а він, один, паче Демон дре-вніх релігій, витає по безодні, шукаючи втрачений рай?..
І раптом щось трапилось. Він не розумів, що саме, але відчув це по самопочуттю, по ходу зорельота. Джон-Ей переміг слабість і поглянув на ілюмінатор.
В одному місці простору зорі щезли. Там було якесь тіло. Що ж саме?
Джон-Ей подивився на лічильник. "Думка" пересувалася в просторі з нікчемною швидкістю — кіломет-рів два на годину. Що трапилось? Хто зупинив хід зорельота, який пролітав двісті п’ятдесят тисяч кілометрів на секунду?
Здавалося, ніби якісь пестливі, добрі руки вели "Думку" в певному напрямі. Тіло, яке закривало зорі і га-лактики, наближалося. Воно слабо просвічувалось. Крізь нього виднілися ледве помітні тіні, незрозумілі обри-си.
Створювалось враження, ніби у просторі виникла стіна з якоїсь дивної речовини. В напівпрозорій стіні з’явився отвір. Там переливалася блакитна мла. "Думка" повільно ввійшла в гігантський отвір і зупинилась.
Зорі зникли за ілюмінатором. Навколо розстилався лише блакитний морок. Потім з усіх боків ринуло мо-ре світла, і Джон-Ей з подивом зрозумів, що він потрапив на якесь велетенське космічне тіло штучного похо-дження. Все: стіни, стеля, підлога в приміщенні — переливалося в променях світла рожевими іскрами, створю-вало ефект примарності всієї будови.
Але якими мусять бути істоти, що створили такий корабель? Звідки вони? Якого світу?
Джон-Ей рішуче підвівся і рушив до виходу. Треба зустрітися з господарями негайно. Боятися нема при-чин. Адже вони, очевидно, спеціально зупинили його корабель і завели в шлюз. Штурман перевірив склад пові-тря поза "Думкою". Це був майже чистий кисень з відчутною долею озону. Багато молекул мали ознаки радіоактивності. У будь-якому разі, таким повітрям дихати можна.
Джон-Ей вийшов з космольота і вражено зупинився. Приміщення, в яке потрапила "Думка", здавалося таким грандіозним, що його можна було порівняти хіба тільки з розмірами ангара, де стояв Залізний Диктатор.
Але де ж господарі цієї споруди? Куди вони летять?
Відповіді не було. В приміщенні стояла абсолютна тиша. Тільки десь далеко-далеко, ніби в безкінечнос-ті, чулася низька музикальна нота. Джон-Ей ступив кілька кроків від зорельота. Його кроки відгукнулися луною під куполом приміщення. Джон-Ей зупинився і раптом здригнувся. Прямо перед ним з’явилися дві високі по-статі в матових рожевих плащах. Серце Джон-Ея затріпотіло. Нарешті! Вони схожі на людей. Ніжно-жовте дов-гасте обличчя, довге чорне волосся кучерями спадає до спини, великі променисті зелені очі дивляться дружньо і уважно. Тільки голова цих людей незвичайно широка та ясне чоло — дуже високе. У погляді істот, в зовніш-ньому вигляді відчувалась величезна інтелектуальна сила.
Кілька секунд господарі розглядали Джон-Ея, потім взяли його під руки і, дружньо посміхаючись, легко підняли в повітря. Джон-Ей здивовано озирнувся. Вони летять?.. На чому? Адже немає ніякого літального апа-рата!
Справді, вони летіли, ніби в казці. Ось стіна. Мов у сні, вони проникли крізь стіну і опинилися в невели-кому сферичному приміщенні. Від низу до верху по стінах повзли химерні рослини синього кольору з рожеви-ми квітами, схожими на квіти троянди.
Джон-Ей не міг отямитися від подиву. Як поводити себе? Як порозумітися з цими надлюдьми?
Один з господарів вказав рукою. Джон-Ей здивовано поглянув у той бік і знизав плечима.