Але тепер настали не ті часи: доводилось вже думати не про гайдамаків, а про те, чи встоїть навіть військо запорозьке з його прадавніми вільностями, з його безмежними степами і з усіма його військовими клейнодами, бо московське начальство так припало до справи, що добра не варто було чекати.
Запорозьке військо бачило, що кінець його наближається і щоб не дратувати "росіян", стало душити гайдамаччину.
У той самий час гайдамаччина дійшла до апогею своєї сили. В неї були вже свої території, фортеці, ніби власна держава подібна до Січі. Російський тиск на малоросійські і запорізькі порядки, по суті несучасні і дикі, зробив те, що розгнузданому козацтву, не звиклому до утисків, стало важко дихати і в Запорожжі. Січ, під російським "недріманим оком", ставала вже не Січчю, а чимось на зразок кінногвардійських казарм у Петербурзі, так що вільнолюбивому козаку не можна було і в Січі сховатися. За всяку провину, за вказівкою російського начальства, козаків били киями біля стовпа. Ні у Польщі погуляти, ні татар отлупити не можна було, — і ось це козацтво стало задумуватись про закладення нової Січі, гайдамацької. Це були останні судомні рухи конаючого козацтва. Найнепокірливіші і найбільш винуваті з козаків пішли ще далі на південь, і заснували укріплення на ріці Буг, що їх захищали засіки і гармати. Кубла їхні були також на ріці Громоклії і у селі Вербовому близько Єлисаветграда.
На цю нову гайдамацьку державу — останній паросток лицарських безмежних орденів — кошу слід було звернути свої сили, щоб сувора кара російського уряду за гайдамаччину не впала на голову Запорожжя, і без того низько похилену. Новозаснована гайдамацька республіка була дуже сильна, якщо для підкорення її знадобилось кілька років з боку цілого Запорожжя або так званого "доброго товариства", у протилежність "проклятим гультяям". Ця війна запорозького коша проти гайдамаків почалася з 1755 року, з часу обрання кошовим Григорія Федорова Лантуха. З побоювання російського уряду чи з бажання вислужитись перед ним, Лантух відкрив ряд походів проти гайдамацької держави. Йому діяльно допомагав у цьому військовий єсаул Петро Калнишевський, або Калниш, який згодом теж став кошовим. Можливо, це переслідування козацьких і гайдамацьких вільностей відбиває народна пісня, записана п. Запарою, в якій козаки нарікають на Калниша, як видно, вже після разорення самої Січі:
Та казав єcu, Калниш кошовий, що у січі мудро:
Ой як вийшли із січеньки, на серденьку нудно.
Та казав ecu, Калниш кошовий, що у січі гречі:
Ой як вийшли із січеньки, оббив ворог плечі.
Ой у січі на базарі побито полочки —
Ідуть наші запорожці та і без сорочки.
Та у січі на базарі загачена гребля:
Ой як вийшли із січеньки, побив ворог ребра.
Лантух і Калниш насамперед намагалися зійтися з гайдамаками по-дружньому, і тому застосовували усі свої зусилля і вплив, щоб схилити їх до переходу у Січі до припинення своїх походів на Польщу. Справді, деякі з гайдамаків, або як мовиться у паперах того часу, "що тиняються у січовому стані" (тобто ті, що належать запорозькому війську) почали листування з Лантухом, як би їм повернутися у Січ, якщо тільки січове начальство прийме їх. У зворотньому випадку, писали гайдамаки, "якщо, мовляв, їх не приймуть, то можуть розійтися у чужі краї". При цьому гайдамаки запевняли Лантуха, що вони, мовляв, "надалі будуть жити постійно, в чому й присягти можуть". Вислів жити постійно — вельми багатозначний в устах гайдамака і запорожця: це значить — жити добропорядно, спокійно, не тиняючись, не гуляючи по чужих краях з мечем і вогнем. Гайдамаки обіцяли навіть, що якщо "від когось могли бути якісь до них претензії, то вони зобов’язувались їх задовольнити". Запорожці, отримавши цього прохального листа від гайдамаків і побоюючись, що ці гультяї якщо їх не прийняти до Січі, "у чужі краї розійдуться, і не зробили б цим війську запорозькому чималої, у відчаї душ своїх і змісті, притичини", тобто шкоди, наважилися прийняти їх у своє товариство і привести до присяги. Тоді до цих гайдамаків від коша відправлено було чотирьох отаманів: Шкурого, Затковського, Ядута і Косапа, "з нагадуванням їм, гайдамакам, щоб вони у чужу сторону ні в якому разі не виходили". З цими отаманами гайдамаки прибули у Січ і кожний з’явився у той курінь, до якого належав раніше, коли не вступав у гайдамацьку громаду. Начальник січових церков Феодорит Рудкевич привів покаянних до присяги "про постійне їх дальше проживання".
Але таких упокорених гайдамаків було небагато. На Бузі і Громоклії залишалася ще ціла громада непокірних, які не хотіли гнути шию ні перед паном-ляхом, ні перед москалем, ні навіть перед своїми батьками-отаманами. Царство їхнє ще не було зруйноване і ось проти цього розбійницького царства була оголошена війна з боку Лантуха і всього доброго товариства. Війна була тривала і стійка. Генеральної сутички не було, зате запорожці губили гайдамаків невеликими партіями і поодинці. Не було милості до непокірних: захоплених у полон вішали у Січі, по великих дорогах і скрізь, де траплялася нагода. Не жаліли й хат та їхніх укріплень: засіки з гарматами на острові Буча, кубла на Громоклії, село Вербове — все було взяте і розорене, так що у гайдамаків не залишалося вже їхнього неприступного гнізда, в якому вони могли сховатися від поляків і татар. Ті, кому набридло кочове і небезпечне життя, приходили у Січ з повинною, а потім з’явилась ціла зграя у сто чоловік, прохаючи пощади і забуття минулого. Зграя віддала Запорожжю своїх коней, зброю і гроші.
Слава Лантуха, як винищувача гайдамаків, пройшла по всіх околицях, які найбільш постраждали від набігів.
Та гайдамаччину нелегко було придушити навіть і більш жорстокими заходами. Зло, що її породило, залишалось, і гайдамаччина, яка втратила кілька сот чоловік зі своїх рядів, тих, хто перейшов у Січ, або повішених при великих дорогах, поповнювалась новими притоками цих бродячих сил. Гайдамаки тільки стали обережніші, залишили свої колишні становища, не траплялися на очі запорозьких розшукних команд, але зате пробирались далі у глибину володінь Речі Посполитої, перенесли свої кубла на Волинь, на Поділля, і продовжували свою криваву справу, подібно до Чуприни і Чортоуса. Це вже були, так би мовити, пропащі люди, які покінчили зі світом, і світ цей не міг їх прийняти, тому що вони в ньому не могли прижитися. Це були свого роду чернеці і служителі релігії війни і крові, та інакше на них і дивитися не можна, як на ченців, відлюдників певного громадянського суспільства. Будь-яка ідея має своїх подвижників, і такими були чернеці, подвижники ідеї християнства, такі були лицарі-чернеці всіх орденів, також подвижники ідеї християнства, які тільки не словом і життям подвизалися за цю ідею, а мечем і вбивствами, і такими були у свій час чернеці-запорожці, холостяки, які віддалялись від світу і служили ідеї православ’я та ідеї боротьби з бусурманами, а потім з католиками, запорожці, які з XVIII століття перевелись на гайдамаків. Будь-яка ідея має своїх крайніх прихильників, ексцентриків і фанатиків. Коли запорожці погнулися у своїй стійкості під укладистою і важкою рукою російською і почали допускати те, з чим не могла змиритися сама ідея козацтва, із Запорожжя вийшли ексцентрики, для яких ідеї сучаності були ніби образливим вторгненням в їх зачароване коло і які не хотіли і не могли погнутися під новими ідеями, під новими порядками. Це були люди відсталі для того часу, уламки старого суспільного ладу, і для них не було іншого життя, крім війни з ляхами і з всілякими бусурманами. Цих ченців навіть не тягло на батьківщину, у світ, у гетьманщину, подібно до того, як фіваїдських пустельників не вабило до себе життя того суспільства, з якого вони вийшли. Як у тих, так і в інших відлюдників зречення світу було повним. У підпису під портретом кривавого схимника висловлений сум ченця-"волоцюги" за своєю молодістю. Він згадує що за сила була у нього в молодості, така сила, що ляхів "нещадно б’ючи", ні разу й рука не зімліла, а тепер козак тільки день поб’ється, нігті і плечі болять. Він сумує, що недовге людське життя — швидко цвіте, швидко й в’яне, як у полі билинка. Не страшно йому вмирати у степу, шкода тільки, що нікому буде поховати: татарин цурається його, лях боїться підступитись, хіба звір, який за ногу у байрак відтягне. А все милий йому цей степ самітній, як фіваїдському самітнику милі дикі нетрі фіваїдські, як розкольнику-скитнику мила "мати прекрасна пустеля". І не хоче він йти у світ, на батьківщину, "на Русь", хіба вже ставши старим, повернеться до людей, то може і "відпоминають попи його душу". Та знову ж таки йому здається, що "негоже" вмирати "на лавці" вдома, тому що все ще є в нього охота з ляхами погуляти. Хоча він вже чимало захирів, змарнів, а все ж таки чують плечі, що поборовся б ще з ляхами, як слід: кому-небудь, чи жиду, чи ляху треба ще втерти носа. Хочеться йому загнати польську хоругву за Вислу. І потім знову згадує він, як неодноразово доводилось йому "варити пиво" у степу, і це пиво пив турчин, пив татарин, пив і лях, на диво. Багато і тепер лежить з похмілля мертвих голів і сухих кісток після того весілля. Є у нього надія — це мушкет-сиротинка, та й шабля, сваха його, ще не заіржавіла, хоч неодноразово вмивалася кров’ю, а як розлютується, то ще не один католік поляже плиском, а спробує тікати, так на списі застряне. Є в нього лук — як натягне його та як брязне тетивою — втече сам кримський хан з ордою. І ось степовий самітник звертається до степів, як розкольник звертався до пустелі: "Горіть, степи, пожежами! Прийшов час міняти з ляхами кожух на жупан".
Природно у таких людей нічого не залишалось у житті, крім нескінченої, домогильної боротьби з ляхами. Це були мономани, такі ж жалюгідні, і які так само чесно помилялися, як Дон Кіхот, що воював із млинами, вважаючи їх велетнями, і з отарами овець, бачучи у них вороже військо. Вони були настільки ж розбійниками і вбивцями, наскільки можна назвати самогубцями тих, хто колись в ім’я ідеї закопували себе по груди у землю і вмирали, або тих з фанатиків, які спалювали себе в релегійному екстазі. Вони були розбійниками і злочинцями тому, власне, що з дитинства всмоктали поняття, що прямо межують із злочином, і плодом яких неминуче стають вбивства і грабіж.
Отже, таких людей не могло знищити і запорозьке військо, тому що воно саме їх, так би мовити, і породжувало.