Вилискують руді портфелі в мідяних заклацках і нетверезі обличчя "відповідальних" керівників. Крізь гамір часом прорізає дорогу, сизіючи личиною, — з налитими прожилками на очних яблучках,— чи такої приналежності, що громадяни в біжучих юрмах різко відхиляють напрям, як окуні від щуки.
Снують службовці в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, із смугастими шарфами поверх краваток, і в побляклих капелюхах. Окремо робітники: худі, до запалості, важко ступаючи, творять посмальцьованими ватниками і кепками перехід до вигляду селян, що товпляться, обідрані і забруднені від ночування в міських підворітнях, виснажені вкрай, сірі і кістякуваті, як вихідці з могил. Або опухлі перед смертю. Несучи порожні торбинки, вони знесилено протуляються крізь натовпи; лягають на камінь, вкритий сумішкою снігу і грязюки, їх півживі тіла всюди навкруг вокзалу: долі — на бруковиках і на цементових плитах під стінами, а ще більше біля паркана. Тягнуться голодні до магазинних вітрин і вмирають; ніхто не звертає уваги.
Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує в виразі кислувато-погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі тютюнів, і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а "заправившись" до сопучої одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ, себто всіх, що конають за вікнами.
Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмілився перечити або всовіщати, — вмить розриває іклами.
Мимо конаючих "організатори" їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу.
— Бач які! — промовила Дарія Олександрівна, вижидаючи з дітьми на перехресті, коли можна перейти.
Довго водила їх морозними вулицями; стежила, куди прямують інші голодуючі: така численність, що скрізь по місту темніє лахмітинами і скупчується при розподільниках, магазинах, ларках. Тисячні черги ждуть вістки про хліб, продаваний без карток за комерційну ціну, шалено підгвинчену. Від тиску калічаться слабіші серед бідолашних.
Того дня неспроможна була Дарія Олександрівна дотовпитися до заповідних терезів. Ждання і ждання в черзі — без просвітку; на стоптаному снігу. Попереду дві жінки розговорилися: одна — середнього віку, світловолоса, в брунастому, надто великому для неї чоловічому пальті і в старенькому темно-синьому береті; друга — років п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному, але теплому піджаку піскуватого відтінку і в хустині, що колись була зелено-картата, а тепер вицвіла до блідості і слабого сліду рисок.
Хустина оповідає, як доводилося робити в степу і мокнути під дощем до самих морозів.
Бесідниця-берет додає примітку:
— Без дощу, коли довго немає, то ще гірше; все сохне.
— Атож! Без дощу — гірше.
Згодившися, старша поворушила устами, ніби шепочучи беззвучно, і почала згадувати:
— Позаторік робили в господарстві, — завод мав його. Як занадилися заводські комсомольці до нас: всіх обшукують, одежу на грудях роздирають і дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах і чемоданах, — де є іконка, забирають відтіля. Кидають іконки і хрестики додолу, в хаті, або надворі — в грязь, і затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони знущаються, і думали, наче Бога нема, коли за таке не карає. Один комсомолець зрива з мене хрестик і кричить: "Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!.."
Ми всі від раннього ранку до пізнього вечора працювали на полі. Було посушно, нема дощу і нема. Комсомольці ж проголосили, що їм не треба ні Бога, ні його дощу — обійдуться своєю дорогою; кажуть: "Создадім іскуственний дождь".
...Всіх із заводу гнали після роботи ще і додатково працювати цілий вечір на полі. А в робітників і так на піджаках сіль залягла: з поту, бо душно на заводі і робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнів або привозних баків — поливати городину. Скільки не поливали, нічого з того не виходило. Не бере вода. Ніякий росток з грунту не показується, хоч води вилито — пропасть. І тільки ще дужче після того сонце пече; все чисто чорніє, і годі. Отак довго возились і мучили народ, роблячи свій іскуственний дощ, — усіх до смерті заморили поливанням, а нічого не вирізується з землі; не зеленіє ніде. Все чорне. І стало видно, як на долонях: коли намірилися з ворожістю проти Бога і хотять щось зробити, не вийде нічого.
Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, — з'явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила, скільки око бачить. Та як гуркнув грім! — заблискотіло страшно, та ще дужче грім розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили мокрісінькі до нитки — просто текло з них.
Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого. Повно городини і вся велика.
Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.
Жінка, що в береті, оглянулась гостро — сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:
— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.
Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:
— Чув — про хрестики?
— Чув.
— Не станеш хрестики з людей зривати?
— Ні.
— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам'ятай, що кажу!
В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:
— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас — назад.
Обурюється старий, хоч не голосно.
— Через них марнується час! — промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг нерви вгасити.
Скаржаться сусіди:
— Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоплюють.
— Наш, а нам нема.
— Три дні тут — ні крихти не взяла.
— Вже ноги не держать.
— Ще й бережись, бо в яр одвезуть, — раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий, то вб'ється, як пада.
Знов — тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою: кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею. В притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.
— Ви ж самі звідки? — питає хустина. — Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша.
— Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається — знайшов роботу і хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки. Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись — трішки відрізував мені. Тоді я, мучилась і думала, що він із злим наміром це робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він добре робив. Згадую тепер, як підозрівала його, ніби хоче з світу звести.
— Що люди витерплять! — зітхнула хустина.
Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер вистріпаному і витертому, з нерівне злеглою ватою.
Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрилля галчине, звисали їй на чоло з-під безколірної хустки.
— Не гнівайтеся, почула вашу згадку! — сказала селянка. — Я з таких, як і ви, тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре, а про лихе.
— Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.
— Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі. Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних — ні, його батько належав, як казали, до "бувших": мав багатий двір. Дуже добрий хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: "До всіх прискіпується і обдира... що він з нами робить? — нема від нього рятунку нікому, стяга посліднє з нас".
Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили: одних називали "експортними" — для висилки на Урал, ті були здоровіші; других, старих дідів та бабів, зоставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав — цього каліку теж залишили в селі, та він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда мій чоловік і каже:
"Ану, сякий-такий, скидай все!"
Стягнув з діда все чисто, не собі, а для колгоспу, думав, що так треба, і старався. Він голого діда пустив по снігу. Дід просить:
"Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу йти!" — так просить дід.
Чоловік мій на нього як закричить:
"Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
Так і пішов дід босоніж через сніг Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба. Коли хто за", водив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в'їдливо:
"Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він працює".
А видно, над всіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий.