Ставай, брате, зі мною в пару.
— Не можу. Поспішаю до слабого,— сухо відказав Бертольд.
Старий глибоко вірив в найбільшу силу молитви до тих, хто "в пахощах святості" закінчив своє життя й ще не був канонізований: в перші часи, коли ці праведні душі приходили в рай, їх ще не обтяжувало безліч прохань живих на землі істот, а тому саме на початку свого перебування в раю їхнє заступництво було, мовляв, найпевніше.
— Встигнеш, брате.. А такої нагоди пропустити не смієш. Брат Нарцис належить до святих, адже і сам добре знаєш.
Бертольд не відповів нічого й повернув в другий бік коридора, а патер Сильвестр лише зітхнув, насунув каптур глибше і поволік за походом свої застужені ноги.
"Брат Нарцис? — ворухнулось у Бертольда щось бліде й невиразне на самому дні душі. Але яка ціна й любові, й святості такого темного наївняка?" —й на тому розвіялась без сліду згадка про доброго садівника. Й, вже вийшовши з кляшторного корпусу в дворище, під голосом густих дзвонів, ще раз вернув думкою до небіжчика: "Моліться самі за "свого" брата. Анклітцен не має "братів" поміж темною челяддю". І радісний — він ступив у келію брата Бертрама, пожадливо шукаючи привабного погляду тих любих, сяючих блакиттю очей.
XI. БЕЗСМЕРТЯ
Дурно не дає дарунків ворог.
Леся Українка
Бертрам нізащо не хотів дозволити, щоб його оглянув брат фізикус. Казав:
— Офірую неміч свою і терпіння свої тому, хто послав їх мені.
Нога ж його, мабуть, була пошкоджена чимало, бо минув і великий піст, минув і Великдень, а Бвртрам все ще не вставав з ложа. Про те, щоб ходити не було й гадки.
Коли ж братія висловлювала йому співчуття, дивуючись його великій терпеливості, він з покорою говорив:
— Слаб чоловік і мусить все витримати, що посилає на нього дужчий.
Коли ж його хотіли запричастити бодай в ліжку, аж жахався, відмовляючись:
— Не припушу того, щоб, безвладно лежачи, творились речі такі.
Вже аж навесні, коли яблуневий квіт запашним сніжком перекочувався по широкому подвір'ю та садах кляшторних, тільки тоді вийшов уперше Бертрам з Бертольдом у сад. Довго йшли вони з перепочинками, поки дійшли до їхньої алеї, що вела в прозорий ще осиковий гайок. Бертольд підпирав, несучи на собі значну частину ваги Бертрамового тіла — несхудлого й незміненого хворобою, але, якогось неприродно легкого, як видавалося Бертольдові.
Йшли й продовжували почату ще в покої розмову.
— Не дивуйся щирості моїй, брате, але повторюю: так, я всією душею ненавиджу тих, що їх звуть пригнобленими, всіх тих, що на них кажуть: скривджені. — Але ні злості, ні обурення не було чути в його голосі, як в голосі проповідника, який ненавидить не зло чинящих, але саме зло.
— Бо ж треба зрозуміти, що не ті, котрі чинять так звану кривду, несуть за це провину якусь. А ті, що під ярмо шию покірливо підставляють, а потім стогнуть. Винна сама кривда, що вона існує в світі, а також і ті, що насильство приймають.
—Хіба ж не сказано, брате: "Прийміть ярмо моє"?
— Сказано. Багато дечого сказано. Але ж треба знати, що й про кого сказано! Тут мова про тих, хто в покірливім рабстві в ярмі своїм бачить своє щастя. А це ж проти природи, проти думок створителя. Бо ж всі, від праматері Єви починаючи, й до тебе самого, брате мій,— усміхнувся лагідно,— всі лише власного щастя шукають, не оглядаючись на інших.
І, помітивши протестуючий Бертольдів рух, посміхнувся ще приязніше:
— І це — слушно. І так мусить бути. Бо ж коли Бог створив природу й світ, то й всі закони світу того створив так само він. Як же можна сперечатись проти законів тих? Все, що людина потребує, є законне. А ви говорите: гріх! Хіба ж не віримо ми, що рай є місце радості вічної, щастя безконечного? Таж як же ми тікатимем від радості, від щастя свого? Щастя ж та радість лежить насамперед в задовільненні всіх бажань і всіх потреб наших. А самовідречення, так звані обов'язки всякі, на дозвіллі вигадані, однаково, як і страждання, неміч, смерть — це є лише кара за гріх первородний. Кара жорстока, нема чого казати, кара, що несправедливо падає не на тих, що її заслужили, а так собі — з нічого нич. Чому, наприклад, оця билинка, що я наступив на неї ногою, мусила загинути, а сусідня — ні? А тим часом все хоче й має право жити. Більше того — все хоче жити без кінця-краю, безконечно. Тобто прагне безсмертя? Ти, здається, казав мені, що колись думав про це. І слушно думав, скажу тобі! Слушно...
Бертрам довгим поглядом заглибився в Бертольдові очі. І здавалося Бертольдові, що бачить брат той і всю душу його, й всі думки його, аж до найглибших, аж до найпотаємніших. Бо ж напевне пам'ятав Бертольд, що нікому тих своїх думок "про нікчемність безсмертя в рефектаріях кляшторних" не казав, пам'ятав, що навіть вагався: чи торкнутись цієї теми в розмові з Бертрамом, чи ні. Й тому він відказав якось розгублено:
— Безсмертя... вчителю... часами здається мені, що його взагалі нема.
— Але... Але! Що ти говориш, брате мій?! Безсмертя не може не бути. Подумай логічно: коли є смерть, то мусить бути й безсмертя: це ж — антиподи, на яких тримається весь світ, життя вічне, це й є те саме безсмертя. Але треба збагнути, в чім воно. Треба йти до нього просто, справним шляхом. Для нього можна офірувати й варто офірувати все, бо є, розумієш, брате мій, безсмертя в істоті своїй нічим не гірше за життя, тільки ж що воно довше за життя, а іноді може переходити аж у вічність.
Обидва спинились на кляшторному цвинтарі.
Рівні, всі однаково сірі кам’яні плити, лише з найменням та датою смерті накривали ще не зовсім зелені могили. Бертрам широким жестом показав на них:
— Ось перед нами зграя, що досягла свого безсмертя! — в його голосі була відверта іронія. Саме такого, як заслужили своїм життям. Прожили вони її духовному спокою, покорі, співаючи псальмів навколішках, без боротьби проти всякого насильства, яке на них накладали інші. І що більший був той тягар, то нижче схилялись вони, як верблюди, щоб насильник міг зручніше для себе наложити ту вагу їм на горби. За життя їх ніхто не знав поодинці, але всіх гуртом, й по смерті так само поховано їх рядочком в гурті, а моляться за них безіменно, мовляв — "наймення їхні ти, Господи, сам знаєш". Щоправда, наймення їхні десь записано до кляшторного "memento", але ж записано, власне, зовсім не їхні наймення, з якими зв'язане було попереднє існування їхнє, батьків і дідів їхніх, тобто всього їхнього роду, котрий уже в самій ідеї своїй містить й ідею безсмертності. Ні, їм одібрано той зв'язок, перервано родову їхню нитку й записано "псевдонімом чернечим". А ті псевдоніми були такою ж умовною одежиною їхньою, як чернеча ряса, що вкриває вдачу, особу, індивідуальність ченця, нищить в ньому "одиницю", одиницю, котра тільки й може бути чимось у натовпі й понад натовпом. Чи ж не так, лицарю мій, Константине Анклітцен?
Бертольда всього пересмикнуло: як давно вже ніхто не називав його так? Як давно вже були порвані всі зв'язки з його прадавнім славним родом, в якому також кожен був "одиницею", що стояла над масою, над натовпом?
— І що ж: ти тужиш за таким безсмертям, з записом у кляшторнім "memento"?— аж засміявся Бертрам.
Більш серцем, як вухом вловив Бертольд те глузливе запитання. Й рішуче труснув головою:
— Нізащо! Навіщо ж тоді жити?
— Істинно. За таке життя нема за що й нема кому дякувати! — підтвердив Бертрам. Обидва на хвилину замовкли й мовчки пройшли ще трохи вперед.
Коло останньої в ряді могили, майже на самому березі повного води потоку, розлились білою повінню сяючі зорі нарцисів. Білий килим вкривав чималий шматок луки, аж до природою видовбаної печери в скелі, що починалась зараз на кладовищем. Окремі гостряки й уламки цих скель потім переходили в гірський масив, вимальовуючись на темно-фіалковому тлі шпилькового лісу неясно закресленими постатями. Немов кам'яні ченці в рясах стояли тут на нічній молитві та в глибоко-непорушній контемпляції, серед темних сосон та щойно оживаючих ніжнолистих модрин.
І там, під тими постатями, на межі містичної луки, серед повені іскристих нарцисових хвиль, між сірими плитами, між світло-зеленою рослинністю, неначе вставав з домовини мертвяк, пригрітий теплим сонечком: то виринала й знову потопала розкуйовджена Абелева голова. Нехай хоч що діялось надворі: і в дощ, і в завірюху, й у хуртовину, і в заметіль Абель щоденно, не пропускаючи жодного дня, приходив до брата Нарциса.
Приносив невеличкі, виключно з самих солом'янок сплетені віночки. Заміняв припорошені чи пошматовані вітром новими, незмінно кладучи принесений вінок на те саме місце: "на серце брата Нарциса". І дарма що Абелеві руки немилосердно трусились і він не володів більшістю своїх рухів, однак віночки для брата Нарциса сплітав він артистично. Ніхто не забороняв йому перебувати цілі дні на цвинтарі, чи в кляшторному парку, або садках. Навпаки, всіх зворушувала та велика вірність і відданість дурника до мертвого садівника. І новий садівник також нічим не перешкоджав Абелеві виявляти приязнь до покійного брата Нарциса й дозволяв йому брати, скільки схоче, квіток. Абель же, хоч його й тягнуло в постійні мандри, в яких проминуло все його попереднє життя, однак дуже рідко залишав кляштор, де його тримала з одного боку Нарцисова могилка, з другого — опікунство над сліпим соловієм, котре він перебрав на себе й нікому його не звіряв. Ще в добру годину, коли Абель був певен, що ні вітер, ні дощі не попсують його віночків на дорогій могилці, він з легким серцем покидав кляштор, але при тій умові, що йому дозволяли брати з собою й коєць з сліпою пташкою. Завісивши той коєць десь за сук дерева при дорозі, чи на рам'я придорожньої фігури-хреста, убогий Абель під спів соловейка злітав своєю нехитрою молитвою в захмарні простори, щиро молячись за всіх своїх доброчинців, а особливо за брата Нарциса.
Тепер дурник сидів напочіпках біля могили, сварився пальцем на великого слимака, що повз по плиті, й щось бурмотів, дорікаючи слимакові. Але не викидав і не проганяв, лише руками показував на свіжий вінок, щоб слимак обминув його й найкоротшою дорогою зійшов з плити. Перевівши очі на коєць з соловейком, що висів в кущі бузку, котрий щойно розпускався, Абель раптом спинився, затримався й прислухався, засміявся по дитячому й радісно заплескав у долоні.