Поставивши рушницю в кутку сіней, Горовенко пішов
прямо в свою хату... Зайшовши поздоровитись з Ганусенком, він сів на ліжко, підпер голову долонями і загадався. Через кілька хвилин почала боліти голова, щось здавило в горлі; на всього його спустилась якась невидима сила, але важко тяжка сила, з-під котрої не міг він вислобонитись, а котра не давала йому ні мислити, ні чувствовати нічого, кромі важноти сеї сили... в грудях стисло; дихати важко.
"Отеє я застудився так,— прийшло на думку Горовенкові.— Треба лягти". Він встав, щоб скинути чоботи, але голова закрутилась, він швидше спустився на ліжко... Не то сон, не то забуття найшло на його. Минуло з півгодини. "Ой!" — скрикнув він і прокинувся... Йому було і страшно і бридко! Йому здалося, що Наталя ціловалася з Ганусенком; він сам своїми ушми чув, як вони ціловались... Він підскочив з ліжка. "Ні, ні!., сього не може бути!.. Ні! щоб вона проміняла мене на отого дурного шолудивого Танусенка! Ні!.. Ой, Наталю, Наталю, як же я тебе люблю і як ти вразила мене отими своїми спектаклями... на... користь... Господи!... тьфу!...— злість підступила під серце.— А все отеє з того, що нема у неї характеру: голова у неї світла, серце добре, ніжне, а сили волі нема!.. Живе вона більш чувством, серцем, ніж розумом... Підбити її не довго... спершу пообіцяє вона, а тоді вже думає... Ну що ж! Тепер вже не рано; в такі літа вже не виховаєш, не переробиш характеру... Буду мириться з сим, аби вона любила мене.." Вона ж знає, що у мене, крім її любові, нічого вже нема... Ні, вона любить мене: се така нісенітниця приверзлась мені".
Горовенко вийшов в залу. Усі троє сиділи за чаєм: Горовенко обняв жінку і поздоровив Ганусенка.
— Вбили що? — спитав сей.
— Гуску застрелив.
— Коли ж їстимемо її?
Горовенко строго глянув на його; ніби хотів сказати: "Тебе ніхто не просить".
— Хоч і завтра,— відповіла Наталя.
Горовенко глянув і на неї; хотів всміхнутися, та усмішка замерла у його на лиці.
Ганусенко скоро попрощався. Юрко став ходити по хаті, потім здавив голову руками, наче що згадав, і сів на канапі. Через хвилину він знов встав, сів біля Наталі, обвів її шию своєю рукою і довго дивився їй в очі.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Наталя. Юрко притис її до серця і, кріпко поцілувавши, спитав:
— Ти мене любиш?
— Наче не знаєш...
— Знаю, знаю... Ех, коли б можна з сього гаспидського Глупова куди поїхати! — вирвалось з уст Горовенка.
— Мабуть, не скоро... От хвалений Лоріс: більш півроку ніякої відповіді.
— А тобі не огид отсей Глупів, Наталю?
— Я привикла до його... "Привикла",— подумав собі Горовенко.
— Привикла! кажеш ти,— говорив він далій,— а якби прийшлось виїхати, лсалковала б чи ні?
— Може б, за чим і жалковала.
— За чим же?
Наталя нагнулась підняти хустку з долівки і відповіла;
— Та от за садом жалковала б.
Минула Покрова. Після кількох дощових днів знов прояснилося і наступила незвичайно тепла, ясна година. В саду знов знайшлося діло: треба позакопувати на зиму виноград, а поки морози, треба його підрізати, заготовити ямки. Треба походити коло квіток.
— Се добре, що ти працюєш в саду,— говорив Галкін Юркові,— а то глянь, який ти став, як змарнів...
— Хіба?
— Подивись в зеркало: пожовтів, лице обвисло; кожа та кості; наче ти вилежав місяць... Ти таки справді нездулсаєш... я( бачу.
— Ні, тату, я здоров.
— Говори кому другому, а не мені.
Галкін хотів повести с зятем щиру розмову про його здоров'я, про його душевний стан, та, на лихо, його розмову перебили чужі люде. Прийшло два мужики і баба просити рятунку: в одного нездужала дочка, а двоє тих просили в позичку грошей.
— За подушне зборщики душать... Зарадьте, пане...
— Отак, бачиш,— сказав Галкін Горовенкові,— бабі шістдесят літ, крім ветхої хати та на ступінь грядки — нема в її нічого, а п'ятнадцять літ платить подушне за мертвого чоловіка... А він,— вказав він на мужика,— був добрим хазяїном, та звівся.
— Лихо мене звело.
— Знаю, що не добро, а лихо. Старший син-робітник вмер, за ним і жінка туди ж; лишився чоловік з п'ятьма малими дітьми... треба їх одягти, обути... Позаторік пара волів здохла і корова...
Галкін дав їм грошей.
— А віддають в срок? — спитав Горовенко.
— У мене ніяких сроків нема; коли спроможеться, тоді і принесе... За всі десять літ, як вони позичають у мене, ще ні за ким і копійка не пропала... Вельми убогі люде тут по селам... Землі велика недостача, не дають випасів...
— Та й не дадуть,— пустив з серця Горовенко.
Увесь день до вечора Горовенко не брався вже за роботу в саду, а просидів у себе в хаті. Журба якась обгорнула його, гризла його, і не знав він сам причини її, не знав, з чого і до чого вона. "Так тяжко, та й годі!"
Всю ніч не зводив Горовенко очей, сон не йшов, голова боліла.
— Се від того, що я мало ходжу,— сказав вранці Галкіну і зараз після обіду взяв рушницю на плечі і пішов. Одначе хоч на польованні він добре втомився, але вночі все-таки мало спав.
День за день стала і Наталя примічати переміну з Юрком: він став незвичайно смутний, замислений, незвичайно суворий, а інколи і надто грубий з жінкою. Попробувала вона кілька разів спитати його: чого він такий сумний.
— Ні від чого бути веселим,— сухо і грубо відкаже він.
— Та ти нездужаєш, Юрасю? — каже вона ніжно.
— Не тривожся! Се вже моє діло... коли б нездужав, так би лежав.
Наталя більш не розпитувала і йшла на розмову до батька.
— Татусю! чи ви не примічаєте переміни з Юрком? Чого він став таким смутним, сердитим? Нічим його не вдовольниш, за все сердиться, все не по його.
— Бачу я і сам се все, доню, та не знаю, як і руки під-ложити.
— Від чого се все?
Старий ні слова не відповідав, тілько зітхав...
— Може б, до лікаря треба?
— Треба б; та як ти з сим до Юрка підступиш! Давно вже я хочу з ним побалакати про його здоров'я, та все, що почну, так або хто переб'є, або він на друге зверне.
А Горовенко сидів собі в хаті і мислив: "Ну, що отеє воно таке.з нею сталося? Поцілую її і наче між моїми і її губами єсть щось таке, чого ніколи не було, щось гірке... і се страшне, се гірке щось не дає мені спокою! Чом тепер від її ласк, від її поцілунків не наступає вже те високе, небесне чувство радості, яке бувало перше? Від чого се? Хтось з нас та перемінився, певно перемінився, прохолов... хто ж? Вже таки не я. Я, яким був, таким і є. Моє серце те ж саме... моє чувство до неї не перемінилося... Від чого ж між моїм чувством і єю наче що лежить, щось таке, що загороджує дорогу моїм ласкам до її серця?.. Так не я, а вона перемінилась, а через що?.. На кого вона мене проміняла? Га!" — Горовенко виходив в залу, скрегочучи зубами, зливсь, до всього причіплявся, за все сердився, силкувався умисне образити Наталю; а потім знов йшов до себе в хату і знов мислив: "Та за що ж я її образив? Що вона мене не любить; так хіба воца винна в. сьому? Хіба не я винен? Хіба я стою того, щоб мене любити? Хіба я мало ще їй допікаю? А за що? За те, що вона зазирнула люблячим оком у мою душу, на саме дно; полюбила мене, оддалась мені? А що я їй за се дав? Одно звання "Го-ровенчиха"... велика цяця! Багацько дав! Серце ще дав... добре серце, добру любов, коли так її ображаю, не шаную..." На Горовенка находила хвиля каяття, він плакав... "Мене не можна любити, мене ні за що любити... я тепер вже не той, яким вона мене любила... Через що ж я перемінився? Через те, що сиджу без всякого діла, без роботи, сам не знаю — чого сиджу, чого жду, нащо живу?.. Я хотів би роботи, я хотів би працювати, заподіяти що таке, з чого б була людям користь, і щоб та робота, те діло сталося помстою народним ворогам, катам моєї матері! Гм! а чом же я нічого не роблю? Що мені не дає, що мішає, що душить мене отут, у тому Глупові? Ба! те, що в мене нема сили волі!.. А колись була! Де ж вона ділася? Чи я її згубив, чи кому віддав, чи в мене вкрали її? Одно слово: нема її! З нею б чоловік вибився і не з такого тяжкого стану... з нею ніщо б не примусило мене кипіти в отсьому пеклі і щогодини чути, що в жилах у мене не кров, а кип'ячий лій, що в мене не нерви, а гаряче вугля..."
Горовенко став швидко ходити по хаті... В залі почулись акорди, а далі Наталчин голос співав: "Я все еще его, безумная, люблю..." 79
"Тілько не мене! не мене ти любиш,— говорив Горовенко сам до себе, ніби відповідаючи на слова пісні... Мене нізащо любити... Я заїв твоє щастя... Тривай, Наталю! Я верну його! Ти будеш щасливою! Ти повинна бути щасливою... Але чи ж зумію ж я се зробити?.Чи стане в мене хоч на се сили волі".
"Все, что мог, я уже совершил",80 — почав він декламувати стихи; а Наталя так гарно, так сердечно співала!.. Горовенко не вдержався. Він прийшов у залу, припав до неї на груди і став ціловати. Вона хотіла взяти його за голову і почула, що на руки до неї падали теплі, аж гарячі сльози з очей Юрка.
— Юрасю! ти плачеш? Чого? Скалси, серденько, скажи!
— Так... так! нічого, нічого; дарма, мені так лучче... мені так легше.
Він знов ціловав її... "Єсть, єсть щось гірке у неї на губах,— думав він.— Се та трута, що я налив їй в серце, гадаючи, що наливаю кохання".— Він сидів мовчки, схиливши голову на жінчине плече.
Біля рундука загуркотіли колеса, затупотіли коні; хтось приїхав з дзвінком. Юрко і Наталя здрогнули, кріпко схопились один за другого і заніміли, пильно дивлячись друг другові в очі. У кожного вертілося питання: хто се? І кожен боявся промовити сі прості, звичайні слова... Не диво! Хто в той час міг ручатися, що не підбіжать з дзвінком тройки, не являться "несподівані" гості і не скажуть: "Потрудитесь собраться в дорогу!" Спокійно сиділи і спали тоді одні полідіанти та легальні люде.
Відчинилися двері.
— Ба! ба! Копач! Ігнате! друже мій! — скрикнув Горовенко, біжучи назустріч Копача.— Відкіля ти? Чи не з неба?
— Ні, з самого Ломакова,— відповів Копач, цілуючись з Горовенком.
— От кого не ждав, не сподівався... чи надовго ти?
— Та ти спершу познайом мене з дружиною та дай попоїсти, бо я не їв ще зранку, а тоді вже і розпитуй.
— Здорово ти перемінився,— говорив Копач послі вечері, сидячи за столом,— похудів вельми, змарнів!.. З такою друлси-ною, з таким тестем, з такою настоянкою! Та я б молодів і молодів і ніяке б заслання мене не вгризло...
— Коли б я не тинявся без діла!
— Ти б кмокав потрохи отсю добрячку, от би тобі і діло,— шутковав Копач, смакуючи настоянку, а потім розказав, що його "перевели" на службу у Пензенську губ[ернію], і отеє він, їдучи туди, завернув до Горовенка.
Бесіда перейшла на сучасну політику.