Даремно. Я дивуюся також, що ми можемо так думати. Інколи у нас на в’язах стирчить цілком людська голова, а як придивишся — це тільки коробка. Мозку в ній ніякого. Я тобі скажу, брате, ось таке: коли я пишу так, а не інакше, то тільки тому, що Бог дав мені в руки таке перо. Дурню, сказав би я кожному, хто сумнівається. Не тільки українець, а й мурин з бельгійського Конго має повне право писати своєю мовою. І не тільки право — обов’язок. Інакше на якого біса ти живеш на цій землі… Кажеш — хто буде читати. Коли писатимеш про потрібне світові — читачі знайдуться, будь певний.
— Я ще не бачив української книжки в перекладі, — зазначив спокійно Іван.
— Сумніваюся, чи ти бачив її і в оригіналі, — відповів одразу Андрій. — Зрештою, тільки ми самі винні, що пишемо якраз такі книжки. Як довго будемо писати не з волі Божої, а химери людської, напевно, ніхто нас читати не буде. Яким правом ми, друзі, кидаємо себе під ноги світові, не бажаючи сатисфакції. Глум! Глум! Тавро… Ви боїтесь, що мене не будуть читати. Бійтесь своїх думок. Це буде краще для вас зайняття.
Сопрон одразу збагнув, що з цим буде тяжка дискусія. Кількома словами він збиває людину з ніг і товчеться по ній. Але це не значить, що Сопрон переконався. Ні. Сопрон час від часу шукає в своїй голові потрібного аргументу і, як тільки його знаходить, одразу доводить про це до відома Андрія. Тільки Андрій без найменшого вагання, одним ударом знецінював ті вартості. Це стало їх спортом. Ініціативу тримав у руках Андрій. Він чувся повним переможцем і поводився зовсім незалежно.
Іван з цього приводу міркував: головне, що він не має слушності… І одного разу він навіть сказав Андрієві: — Ти завжди виграєш… Чому? Ти ж не маєш рації? Рацію має Сопрон.
— Рацію має той, що має закономірне наставлення. Розумієш? Бачу, що не розумієш. Не я маю рацію. Має рацію моя природа. У Сопрона має рацію механіка діяння. Минулість. У мене — майбутність.
Десь зовсім перед Різдвом у кімнаті Івана при такій розмові була присутня Мар’яна. Брати сперечалися. Надворі мело снігом, вікна замальовані ласицями. Андрій був в ударі. Присутність сторонньої жінки інспірувала[5] його. Говорили про єдність держави російської, про потребу її збереження. Були висунуті дуже поважні історичні аргументи. Говорив Іван, що рідше, але активніше втручався до розмови. Сопрон мовчав і тільки докидав окремі слова. Іван висловив думку, що відділення України потягне за собою занепад Росії. Більше. Занепад слов’янства.
— Слов’яни змогли втриматися в Європі тільки тому, що існує Росія. Це єдина діюча сила, що змогла зброєю охоронити наш світ. Погоджуюсь. Росія не завжди діяла в рукавичках і не завжди на користь собі. Але ти не заперечиш, що не будь Росії вже в чотирнадцятому, чи у вісімнадцятому віці, то ґермани залили б наш простір. Ми були б тільки звичайними рабами. Отакими, як ті, що збирали бавовну на плантаціях південної Америки. Іван III, Іван IV, пізніше Петро Великий і нарешті Катерина створили передумови великої охоронної сили перед заливом нашого простору ґерманами. Кажуть — Польща, Польща… А що було б з неї, коли б її не забрала Росія? Її вже не було б на карті. Було б з нею те, що в Познанщині чи у Східній Прусії. Сила німецької наступальної культури така велика, що ніякий польський шовінізм не може тому протиставитись. Росія підгорнула Польщу під свою опіку і тим самим створила певний заповідник незайманої польської сили. Те саме і на Балкані. Тільки завдяки Росії існують ті клаптики слов’янства серед непримиренної чужомовної території. Хай собі хто що хоче говорить, але факт лишається фактом, і заперечити його можна також тільки фактами. Росія, без сумніву, намагалась і намагатися буде все зрусифікувати… Хай і навіть змосковщити. Росія хоче ввести одномовність, однак і різномовність наша лишилась завдяки російським намаганням. Пружність політики Росії вибиває іншим з рук наступальну зброю. Вона встряває і розкладає не так своєю інтелігенцією, як настирливістю свого історичного процесу в напрямку, я б сказав, творення опінії свого буття. При допомозі своєї літератури і мистецтва російська держава влазить нахабно до мозків думаючих людей світу, і ті починають сумніватися, чи мають вони право перечити цій силі. Росія нейтралізує і паралізує пружність європейської раси, яка залізла в усі закутки світу і тільки не змогла переступити через межу, покладену Росією… Схід Європи, північний захід Азії лишились резервуаром будучого людства. Там ще є місце, де можна щось шукати… Інакше ми були б тільки Сполученими Штатами Америки, завалені хмародерами до глибини душі… Місія Росії — втримати рівновагу між культурою душі і культурою мозку. І виламлювання з-під цього обов’язку — це значить дезертувати у світ нормальних закономірностей, як ти кажеш, але тим самим відкривати двері тим, що покликані завоювати і знищити цей простір. Ними є ґермани. Конкретніше — німці. Німці влазять в усі наші щілини, де можуть і як можуть. Маємо їх тут у нас повно — в побуті, культурі, політиці, цивілізації… Але цього їм не досить. Німці ще захочуть одного разу тут бути і своїми кованими чобітьми — так, як оце недавно ми мали нагоду переконатися… Бо німці в Україні — це німці на Уралі, німці в Баку, німці скрізь. Ми, українці, з нашими тридцять і п’ятьма мільйонами мужиків створили б для німців ідеальний погній при їх походові на схід. Ми не тільки дали б їм можність володіти Донбасом, ми нашими хоробрими унтерами завоювали б їм Сибір, Азію і цілий світ… І тому я не розумію твоїх інтенцій, і тому я не можу погодитися на Україну, — закінчив свою мову Іван. Він був схвильований, що з ним дуже рідко траплялося. Всі присутні, за винятком Андрія, були його мовою наелектризовані. Сопрон завзято підтакував своєю великою головою, і видно було, як він весь горів неспалимою правдою, вложеною в мову брата. Мар’яна дивилась на Івана великими карими очима, і, здавалося, що вона бачить перед собою відкриття. Це вперше вона чує такі слова взагалі; коли б тут був її батько, він, напевно, кинувся б цілувати Івана…
Андрій лишився незворушений. Це видно по всьому. Його темні очі дивляться рівно і витримано. Довгі його пальці лежать спокійно. На чолі не помітно зайвих ліній, що виказували б нервовість. Він курив, слухав, думав, стрясав попіл цигарки, випускав дим, позирав по черзі на обличчя присутніх, посміхався і інколи похитував головою. Коли Іван скінчив і настала тиша, всі очі звернулися на Андрія. Всі переконані, що Андрій буде говорити. Що він скаже? Де візьме аргументи? Чим заперечить незаперечність ясності? І от Андрій почав говорити. Спочатку спокійно, без того відомого всім нестриму і запалу, з якими накидався на противника. Він навіть запинався, вагався, кілька разів без потреби стрясав попіл цигарки, але це не тривало довго.
— За твою мову, Іване, — почав Андрій, — ти дістав би доктора наук політичних у першому-ліпшому з університетів государства російського. І дуже, власне, шкода, що один з наших братів, маючи такі таланти, закопав їх так старанно в землю нашого хутора — замість замінити їх на один з постів міністрів імперії, які, до речі, ніколи такими категоріями не думали, бо висловлених тут істин не розуміли. Це блискучі аргументи, і я їх не заперечую.
Всі здивовані. Мар’яна насторожена. Іван дивиться на брата з виразом довір’я. Сопрон розкрив рот.
— Але, що я заперечую, — говорив далі Андрій, — то це абсолютний брак синтези твого думання в розрізі нашого дня. Історія мене, тебе і всіх нас, тут присутніх, та й людей, поза нами, не диктується намірами Івана III Калити чи Івана Лютого. Вона диктується зростанням душі в нашому живому і конкретному тілі. Ви маєте безмір бажання втримати Росію в межах охоронної екзекутиви перед заливом нас ґерманами і одночасно спускаєте з ока факт, що наш брат Сопрон не може проїхати залізницею до своєї хати. Вісім тисяч кілометрів нашої батьківщини, очевидно, тут поважною перешкодою, але я дозволю собі у вашій присутності висловити думку, що ще більшою перешкодою є революція, яка започаткувалась десь там у самому, я б сказав, мозку держави; це вона створила стан, в якому знаходиться вівця, коли до її мозку дістанеться мотилиця. І революція та йде далі, на захід, в Німеччину, в Європу. Німці в кованих чоботах тікають від її вигляду. Ви скажете: це не перечить висловленій Іваном думці. Я також можу так сказати, але ви забуваєте, що Росія, як богоносець світу, вирвалась зі своїх меж і зовсім забула про свої слов’янські атрибути. Росія пішла в напрямку, вказаному Достоєвським, а один з росіян, здається добродій Пильняк, почав недавно твердити, що власне настав час, коли Росія всьому світові понесе голу сліпучу правду життя і нежиття в такому збіса незаперечному вигляді, що всі народи впадуть ниць і зомліють від здивування. Росія сіла на одного з коней Апокаліпси, і тут уже дозвольте зробити маленьку відхилку в бік нашого українського локалізму.
На чому базується наша обмежена просторово, але необмежена часово сила? Я б сказав: на неухильності її призначення. Таж Росію створили, як не кажіть, люди нашого племені, і коли мені сьогодні кажуть про неможливість існування нас, як незалежної духовості, тільки тому, що був Пушкін та Достоєвський, то я вам заперечу це єдиним викриком: ніколи! Наша духовність живе у нас з часів, коли ще не було ніякого Калити, ніякого Пушкіна, ніякого Достоєвського. Так, мої милі! І ми це носимо тут під серцем, як дитину, і це нічого не значить, що плід наш запізно робить спробу виявити себе. Призначення нас, як історичної незаперечності, таке очевидне, що через нього власне розвалиться, можливо, сама ідея єдинства государства російського, наколи Росія спробує перечити цій істині. Чому Росія не може існувати без нас? Чому ми твердимо, що можемо існувати без Росії? Чи це обопільне зухвальство. Ні. Це так є. Росія дійсно без нас існувати не може. Не тому, що не матиме нашої пшениці, а зовсім з інших причин. Росія позбудеться зв’язку, з якого черпає мораль творчої сили, бо сама вона перекислена силою руїни. Москва без Києва стане провінцією Хіви чи Бухари, а тим самим автоматично включиться до того світу, якому загрожує небуття.