Ім'я Петлюри, знову широко проголошуване ворогами, налякало б широкі маси, одних воно штовхнуло б в обійми ворогів, а других кинуло б у братовбивчу боротьбу з петлюрівцями (як це було вже, на жаль, на Україні). Ім'я Петлюри могло б спричинятись до громадянсько? війни на Україні, війни українців проти українців. А цього ворогам нашим тільки й треба, ця боротьба, крім того, що ослабила б українство, відняла б у нього поміч "зовнішніх сил", викликавши в них недовір'я до здатності українства до самостійності.
Отже, коли Українська Національна Рада хоче уникнути цього страшного зла, коли дійсно хоче визволення нашого народу, вона повинна виробити іншу програму, створити інший свій склад, стати під інший прапор, такий прапор, який викликав би в великої більшості нації довір'я, любов, ентузіазм.
16. НОВА ПРОГРАМА І НОВИЙ СКЛАД НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Який же саме склад повинен створитися? Повторяю: склад емігрантської Національної Ради повинен одбива-ти склад населення усієї України. Пригадаймо: складається він з трьох нерівних частин: кляси комуністичної бюрократії, себто кляси економічного, політичного й національного всебічного визиску і гніту. Друга кляса: кляса опанованих, визискуваних, гноблених. Третя кляса, невелика кількість людей, яка прагне тільки національно-державного визволення, і готова повернути старий соціяльний лад з його приватною власністю і поділом на кляси соціяльно панівні та соціяльно підлеглі.
Викинувши представництво кляси комуністичних панів, яких в еміграції немає (принаймні, в одвертому вигляді), українське емігрантське громадянство повинно послати в свій орган представників відповідно до тих двох течій українського населення з програмою, відповідною до його програми. І таким чином у Національній Раді було б тільки дві течії, "чи партії",— "партія всебічного визволення" і "партія однобічного визволення". Провід Національної Ради за законом демократії, яка ніби визнається всіма теперішніми групами, належав би, розуміється, більшості, себто, партії всебічного визволення. Повторяю: на Україні всі колишні партії померли і силою соціяльно-економічного процесу, що стався там,
більше не мають шансів на відродження. Соціяльно-по-літична структура там одповідатиме структурі економічній. Отже, й тут, у цій маленькій частинці всієї нації, повинно бути відповідальне спрощення.
Тепер в еміграції дуже дебатується питання власності, а надто земельної. І на цьому грунті виникає розходження між групами, які в своїй соціяльно-політичній суті не дуже різняться між собою (наприклад, між двома організаціями тої самої течії, яка носить назву Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).
Одні групи, углядаючи прагнення українського селянина бути вільним, ні від кого не залежним хазяїном своєї праці, стоять за визнання власності на землю трудового характеру, "трудову земельну власність". Інші течії, пам'ятаючи з старих часів зло, яке походило від приватної власності, відкидають її в визволеній Україні.
Так само розходження викликає питання власності на фабрики, заводи, копальні й т. і. Вся індустрія тепер націоналізована. Власником її є держава. Як бути з нею по визволенні? Ліміти в стані націоналізації? Чи повернути частину в приватну власність? Чи передати частину кооперації? Погодження немає і досягти його при такій постановці питання, очевидно, надзвичайно трудно. Емігрантські групи розглядають його з старого штандпунк-ту, з штандпункту старих соціяльно-економічних відносин на Україні. Але, повторяю, відносини ці там спростились, все звелось до двох форм зла: національно-політичний гніт і визиск праці. З цього погляду і треба розглядати все питання.
Щодо першої форми, то тут розходжень немає: цілковите радикальне знищення всякого національного і політичного поневолення, Самостійність України і Демократія. Вся нація прийме це розв'язання з захватом. А щодо другої форми зла, то... таке саме цілковите знищення її, знищення визиску нації сприйметься величезною більшістю її з таким самим захватом. Бо зло є не в факті власності, а в факті експлуатації праці засобом власності. І при такій постановці питання, мені здається, всі елементи української еміграції, які щиро прагнуть знищити всякі форми зла на Україні, можуть погодитись між собою.
Знищити визиск праці! Визиск праці буває тільки при найманій праці. Отже, треба знищити найману працю. Не власність забороняти, а найману працю. Кожний селянин, чи кожний громадянин може мати яку хоче земельну чи іншу власність, але з умовою: що він не матиме на ній наймитів. Власник землі чи майстерні, чи фабрики, чи копальні може їх мати у якому хоч розмірі, але обробляти землю чи працювати на своїй фабриці він повинен своїми руками. Всяка стороння робоча сила, закликана для помоги йому, автоматично стає співвласником його власності з відповідними правами на неї й на прибутки від її експлуатації.
Логіка примушує думати, що ні один визискуваний по панських економіях, по куркульських хуторах, по колгоспних чи радгоспних каторжних господарствах селянин, який мріє бути хазяїном у себе, на свойому клаптику землі, не буде проти такого закону. Не мати найманої праці? Та ради Бога, не треба її йому, аби його самого не було гнано на таку працю, він сам, своїми руками й своєї родини виробить собі свій вільний, незалежний ні від кого хліб. Він може обробити десять, двадцять, сто гектарів? Він може їх купити? Будь ласка, купуй і обробляй хоч і сто, роби чудо, але сам своїми руками.
Тут виникає питання: а як же бути з колгоспами та іншими колективними советськими господарствами?, Землі їхні, розуміється, будуть поділені в приватну власність. І цього не треба було боятися. Та партія, яка з тих чи інших мотивів опиналась би цьому, не мала б ніякої прихильності в українського селянства. Повторяю: зло не у власності, а від визиску праці. Але від поділу колгоспних земель на приватну власність зла визиску праці ще немає. Трудність може бути з розподілом майна ліквідованих советських колективних господарств. Будівлі, машини, різне складне знаряддя поділити не можна. Очевидно, його треба було б приділити на колективний ужиток, на колективну власність. Такий ужиток показав би користь великої колективної власності на засоби продукції. Страх перед "колгоспами", огида до них напевне ще довго відштовхуватиме селян од самого слова "колективність". Але з часом вони на практиці життя побачили б різницю між "колгоспами" і новими формами вільної спільної (колективної) праці.
Колективну власність на землю, фабрики чи які інші об'єкти й місця праці можна назвати колектократією. Ролю її в інших галузях людського життя, а надто в справі миру, я вище старався показати. Така сама вага її може бути в усіх інших галузях. В аграрній
галузі корисність такої форми господарства безумовно переважала б всі інші дотеперішні. Але колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи. Ко-лектократичне сільське господарство мало б ту сутню різницю з советським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають; власність на землю, на будівлі, на весь живий і мертвий інвентар у колгоспах, на продукт праці робітництва належить державі, краще сказати через державний апарат клясі советської бюрократії.
Так само колектократія має відмінність од кооперації (артілей), хоча вони є поріднені форми людської діяльності. Відмінність головна є в тому, що в кооперації може бути наймана праця, а в колектократії її не може бути. А між комуною типу оуенівських чи фур'єристських та навіть советських і колектократією та різниця, що в комунах не може бути приватної власності на ті чи інші предмети побуту чи житла, а колектократія це допускає. Французька політична і економічна опінія, яка починає складатися про колектократію, називає її "новою формою національного господарства".
Прикладаючи цю форму до українських відносин і говорячи простою мовою, можна поставити питання так: якої України хоче еміграція? "України з наймитом" чи "України без наймита"? Іншими словами: України капіталістичної чи України колектократичної? Ті члени її, які воліли б "Україну без наймита", сформували б одну фракцію в Національній Раді, а ті, що воліли б "Україну з наймитом" — другу. Треба думати, що коли еміграція правильно відбивала б в своїй структурі структуру української нації, то фракція "без наймита" була б без порівняння більша за фракцію "з наймитом". І той самий поділ стався б і в усій еміграції. Старі угруповання і назви їх (націоналістів, демократів, радикалів, соція-лістів і т. і.) ще якийсь час залишались би, але з часом стирались би і зникали. Старі розходження, сварки, суперництво серед більшості еміграції повинні були б припинитися. Так само повинні були б зникнути усі ці назви: "бандерівці, петлюрівці, угаверівці, мельниківці" та інші, які звучать навіть трохи образливо, неначе назви бандитів, які тепер так спричиняються до роз'єднання течій, які, ще раз кажу, часто не мають сутніх, принципових підстав для того. Повинні б бути тільки українці, одні напряму консервативного, другі напряму прогресивного (на зразок, скажімо, англійського парламенту).
Українська Національна Рада, поставивши собі нову ціль і виробивши нову програму, повинна була б створити і новий провід. Старі імена, які являють собою немовби символи старих групових чи клясових позицій, повинні відмовитись од очолювання проводу, щоб не вносити замішання в розуміння суті й обличчя нової Національної Ради. На чолі повинні стати цілком нові люди й то головним чином з Нової Еміграції. Такі угруповання, як УРДП чи ОУН в усіх їхніх течіях мають стільки молодих, цінних, талановитих і самовідданих людей, що не може бути ніякої небезпеки від такої зміни. Навпаки, є підстави думати, що вони виявили б свій провід значно енергійніше, ініціативніше, талановитіше, ніж старі провідники. Я не кажу вже про те, що саме погодження на меті, на програмі більшості течії сприяло б продуктивності їхньої спільної акції. Розуміється, всі старі угруповання еміграції не могли б зразу в кілька днів чи навіть місяців перестати існувати, злитись в одну компактну течію, це був би процес, який вимагав би певного часу, обговорення, напруження волі, пристосування груп і осіб до себе й нового стану винищування в собі взаємного недовір'я, період обережності, перевірки.