Я помагатиму Анатолієві! Анатолій уже не може обійтися без мене! Вже уявляв, як над ним. нависне смертельна небезпека (обвалиться брила, перетреться шнур), і я, ризикуючи власним життям, звісно ж, його порятую.
Біс його зна, що може накрутити уява, коли дати їй волю! Недаремно ж вона жіночого роду.
— Яка там уява — просто ти великий брехун, — сказала якось моя матуся. І додала в зажурі: — В нашім роду наче таких не було.
До тієї долини, коли б можна було йти по прямій, кілометрів вісім, не більше. Так принаймні сказав Анатолій. Ми ж їхали машиною чотири години. Наш трудяга "уазик" спершу весело котив наїждженою колією, потім, звернувши ліворуч, став стрибати по такому каміняччі, по таких хвилях застиглих, що невдовзі небо перемішалось з землею, а згущене молоко, яким ми так необережно поснідали, збилося в масло. "Уазик" наче затявся витрусити нас із себе і, гримлячи металевими боками, робив такі курбети, що мені темніло в очах…
— Гляньте, скільки яків!
На якусь мить приземлившись на сидіння, я виглянув у маленьке віконце і побачив величезну череду яків. Мамонтоподібні тварини розбрелися по долині в пошуках паші, і від них віяло такою предковічністю, що на думку мимоволі спала льодова епоха, коли значна частина нашої планети була цілорічно закута в сніги.
— Лише самки і молодняк. Самців, звісно, немає.
Запеклі індивідуалісти, самці намагаються триматися поза чередами. Весь рік бродять окремо, забираючись в найглухіші саї, а коли й надумають провідати свій рогатий гарем, то роблять це наче з великої ласки: "Ну, якщо вже вам так хочеться продовжити свій рід…"
Якось отакий відлюдок-анахорет пройшов мимо нашого табору. Здійнявсь такий гвалт, що я подумав: десь щось горить, та й вискочив прожогом з намету. (Досі не можу простити собі, що забув фотоапарат!). Прямо на мене йшов як… Ну, не прямо, а так метрів за десять ліворуч. Але стільки первозданної сили було в могутньому тулубові, стільки погордливої зневаги до моєї немічної постаті, що в мене затрусилися жижки. Отоді я зрозумів далеких пращурів, які обожнювали турів чи молились на мамонтів.
Шанобливо об'їхавши цих доісторичних тварин, наш "уазик" покотив уже власне тією долиною, де була скеля — мета нашої мандрівки. І чим глибше ми забиралися, тим дужче нас трусило й тіпало, а голі напівзруйновані скелі все щільніше затискали нас з обох боків.
Врешті Анатолій подав знак, і наш "уазик" зупинився з якимось особливо жалібним скрипом. Я й досі дивуюсь, як він не розсипався, уславши своїми деталями шлях.
— Приїхали, — сказав Анатолій. — Далі підемо пішки: машина не проїде.
— Далеко?
— Кілометрів три.
Я лиш зітхаю: три памірські кілометри (не плутать з рівнинними!) по випаленій, наскрізь продутій ущелині, яка здіймається до самісінького неба. Три кілометри поміж грізно навислих скель, по каміняччі суцільному, де й чорт ногу зламає, де вже навіть жодна травинка не росте і немає жодної краплини вологи, а сонце ж пече як скажене й од скель так і струменить сухою спекою. Невже йому було важко знайти скелю ближче?
Та подітися нікуди: звалюю на плечі рюкзак, йду за Анатолієм.
— Ось вона, наша красуня!
Двісті метрів заввишки, не менше. І якраз посередині, ні вище, ні нижче, — величезна печера. Таке враження, що скеля, ледь народившись, як роздерла рота, так і досі кричить. І той німий крик тисячоліття лунає в оцій безлюдній ущелині.
І гладенька, вилизана вітрами стіна: зачепитися ні за що!
— Як же ми туди заберемось? — питаю з острахом.
— А ми не будемо забиратись: ми спустимось зверху.
Анатолій вже скинув рюкзак, викидає все зайве. Светр, запасні треконі, баклажку з водою. Лишає тільки величезний моток капронового шнура, різних розмірів гаки та молоток.
— А ви свій рюкзак полиште тут: він там буде непотрібний.
Він що, й справді думає, що я за ним подеруся? Бо щоб спуститись, потрібно піднятись.
— Пішли!
І, не чекаючи згоди, зник за скелю.
Я теж, не сказати щоб дуже охоче, рушив за ним.
По той бік, за вигином, круто підіймалась прорубана водою ущелина. Внизу досить широка, вона вгорі звужувалась, і звідси здавалось, що там і долоні не протиснеш.
Ну, гаразд, завжди матиму час повернутись: медалі мені не потрібні. Ще змалку був байдужий до слави.
Задихаючись, виповзаю на верхотуру. Анатолій забиває вже гак. Сталь видзвонює, повільно залазячи у вузеньку щілину, — в гак той буде протягнуто шнур, і він має витримати десятикратну вагу людини. Ви чули про динамічний ривок? Це коли зірвешся й метрів з десять полетиш головою донизу. А там тебе затримає шнур. Якщо захоче.
— Гайда вниз! — командує Анатолій тим часом. — Будете показувати, звідки мені починати спуск. Щоб потрапити в печеру.
— Так на якого біса я сюди видирався? — питаю з відчаєм. Згадую нещасного Григорія Михайловича — жертву всіх розиграшів. Аж ось коли я по-справжньому поспівчував своєму другові. Бідолашний Григорій Михайлович! Яким вдячним об'єктом був він для оцих всіх чортів від геології: адже він усе сприймає лише всерйоз!
— А як ви самі сюди втрапили б? Коли я вже буду в печері?
— А навіщо мені ще раз сюди підніматись?
— Як навіщо? Ви ж хотіли побачити мумійо! От в печеру і доведеться спуститись.
— Мені? У печеру?
Капроновий шнур, з мізинець завтовшки, тоншає на очах. Ось він як шнурок від черевиків, ось як нитка.
Щоб я на оцій павутині спускався! Та я й на буксирний трос не погоджусь! Хіба що зачеплять за шию.
Глянув донизу: скільки доведеться летіти.
У-у-у! — метрів триста, не менше! Урвище дихає моторошно, засмоктує в себе. Задкую-задкую далі і вже нічого не бачу: скельця моїх окулярів геть запітніли.
Та й нащо мені, власне, те мумійо? Що я, аптека?
Вирішую, спустившись донизу, не підніматись нізащо. Вивихну краще ногу, переб'ю молотком, зате лишуся живим.
Анатолієва постать наче сірник. Показую йому рукою, поки він не стає якраз навпроти печери. Напружено стежу, як він до неї спускається.
Все нижче й нижче, лицем до стіни. Од стіни тієї відштовхуючись, щоб оминути гострий виступ. Так от воно як: гойдатися маятником! Не доведи і помилуй!
Нарешті!
Анатолій вже на виступі, перед печерою. Махнув до мене рукою, пірнув у чорніючий отвір.
Тулю долоню до лоба, до щік. Вони горять, наче я щойно спускався — не Анатолій. Опускаю очі, щоб дати їм перепочинок, і праворуч на рівні голови, бачу велику щілину. В щілині щось підозріло чорніє, до моєї свідомості врешті доходить якийсь запах, запах такий густий, що я його обов'язково почув би, коли б вся увага моя не була прикута до Анатолія. Пахне живицею, прополісом і ялівцем.
Як заворожений, очам власним не вірячи, підійшов до щілини.
Мумійо!
Суцільна стінка, що перегородила печеру.
Камінці й паліччя, кісточки й екскременти, перемазані, зацементовані, склеєні густою смолянис-тою речовиною, яка чорно блищить, мов полакована. Речовини було особливо багато при дні, вона століттями стікала донизу, накопичуючись застиглою лавою.
Мумійо!
Вдихаю жадібно, торкаюсь до нього рукою, і дотик той — як до живої істоти.
Боже, та це ж мумійо!
Ущипніть мене, люди!
— Агей!
Крик донісся згори, з піднебесся. Глянув туди і побачив сірничка-чоловічка, що вимахував до мене рукою.
— Ну як? Є мумійо?
— Порожня!
І тут на мене напав сміх. Я згинавсь, я плакав од сміху, гикав, давлячись сміхом.
Там нема мумійо… А тут… Тут…
І мені вже здавалось, що я сміюся не сам: десь поруч виставила свою симпатичну мордочку пищуха і, дивлячись на Анатолія, теж заходиться од сміху.
— Та-ак, — сказав Анатолій похмуро, коли він скотився донизу і я підвів його до своєї знахідки. — І ви мені нічого про це не сказали?
Не повірив, хоч я й клявся, що побачив щілину вже тоді, коли він зник у печері. Був переконаний, що я його розіграв. Адже серед альпіністів і геологів не заведено на такі речі гніватись. Як би тебе не "купили" — проковтни і посмійся разом з усіма.
Сам же Анатолій розповідав мені про одного геолога, який досі живе в Душанбе, непереверше-ного майстра "покупок".
Якось у партії, де цей товариш працював головним геологом, появився новий начальник. Дурний, як копито віслюка, зате пихи в нього було хоч одбавляй.
В перший же день він гукнув у вікно сторожа Хасана і наказав покликати головного геолога (кабінет якого був навпроти, через коридор).
Хасан просунув у відчинені двері поголену голову:
— Начальник, тебе кличе начальник!
— Сідлай ішака! — не довго думаючи, сказав наш товариш.
Надів штормівку, вовняну в'язану шапку, на плечі — рюкзак, а в руки — геологічний молоток. Вийшов у двір, сів на ішака. В'їхав спершу в коридор, а тоді вже в кабінет начальника партії:
— Викликали, начальник?..
Вдруге він "купив" свого ж брата геолога, чоловіка мовби й нічого, але такого скупого, що навіть на риболовлі розрізав кожного черв'яка навпіл.
Душанбе хоч і забудовується новітніми красеня-ми, досі все ж таки наполовину складається з одноповерхових будинків. І коли надходить зима, їх обігріти — ціла проблема. Тож кожен власник ще з літа сушить голову, як запастись паливом.
Наш хохмач і підкотився до того новітнього Плюшкіна:
— Слухай, тобі дрова потрібні? Даром.
— Як це — даром? — не повірив той.
— Ну, не зовсім безплатно… Дві пляшки доведеться поставити. За машину — по пляшці.
Були розпиті дві пляшки горілки, потім хохмач відвів скупердягу набік і таємниче спитав:
— Цирк новий бачив?
— Ну?
— А дерев'яний паркан довкола нього?.. Так от, вирішено паркан той знести, а натомість поставити металевий.
— Звідки тобі стало відомо?
— Од директора цирку. Він мій приятель. Тож і дозволив набрати дві машини. Підганяй у суботу машину й ламай.
Скупердяга підігнав не одну машину, а дві. І поки там схаменулись та викликали міліцію, встиг розібрать півпаркана.
Обоє одержали по суворій догані. Один за те, що "купив", другий — що повірив.
Тож Анатолій, вірний традиції, і не подумав розсердитись. Лише сказав:
— Один — нуль в мої ворота… Ну, гаразд, за мною не пропаде!
Згадавши, яке в нього було обличчя, я знову заходжуся сміхом. Кусаю долоню, щоб не розреготатись уголос та не розбудить Анатолія.
Пересміявшись, наказую собі заспокоїтись. Час заснути, лишилося ж усього кілька годин.
Заплющую очі й бачу турмаліни.
Просинаюсь од того, що хтось покликав:
— Скільки можна спати: вставай!
Схопився: нікого.