Вона втрачає мову, коли бачить його...
О, якби ж він був просто Романом, то не вагалася б вона жодної хвилини, пішла б за ним на край світу, і хай би спопеліла від того кохання.
За Мірошником вона ж нікуди не піде. Їх ніщо не зможе поєднати. Ніколи. Вона не дотягнеться до нього – освіченого, розумного і такого вродливого – зі своїми мізерними класами вечірньої школи, зі своїми огрубілими від роботи руками.
А може, він просто залицяється? Що йому, нежонатому? Їздить собі по селах, не одну, видно, вже з розуму звів. Її не зведе, ні. Хай тільки посміє ще колись зачепити...
– Думала, Настуню, що ти вже з татом приїдеш, – зустріла Тетяна дочку.
– Ще не відпустили його. Документа одержить та й приїде, мамо.
– Якби ж знаття, то людей на вечір покликала б, – роздумувала Тетяна. – Треба, доню, бо тепер наш батько вчений, то щоб не думали, що ми вже й від людей одцуралися.
– Теж мені вчений, – засміялася Настуня.
– Авжеж, – на своєму стояла Тетяна, – тепер його безприменно бригадиром призначать... Тоді і в нас життя до сонечка повернеться. І на трудодні дещо перепаде, і так випише. Одне слово, начальство.
Бригадир! То була найвища мрія Тетяни. З того часу, коли Ілько так необачно сказав, що можуть його призначити бригадиром, Тетяна втратила спокій. Спочатку дуже була незадоволена, що Ілько поїхав на ті курси, але голова колгоспу Гнат Чупрун заспокоїв:
– Не журися, а вважай, що Ілько твій піде на підвищення по службі.
– Яке там у конюха підвищення? – не вірила своїм вухам Тетяна.
– Закінчить курси, дадуть йому бомагу, – запевнив Чупрун, – і піде твій Ілько, як по щаблях. Захоче бригадиром – хоч завтра хай скаже. І всьо. А можу й на старшого рільника висунути.
– А якби на комірника, Гнате Йвановичу? – закинула Тетяна.
– То діло складне, Таню, математичне, заплутається – в тюрму сяде, а так собі ходи по полі та дихай...
– Хай уже буде бригадиром, – погодилася Тетяна, запрошуючи Чупруна до хати.
– Я, справді, ще й не снідав, – згадав Гнат Іванович і сів за стіл.
Тетяна частувала Чупруна та все зводила розмову до Ількового бригадирства – ладна була б день і ніч слухати, як ото добре буде Ількові в начальстві. А тут ще після якоїсь там чарки Гнат Іванович візьми та й скажи:
– Хату вам треба нову, Тетяно.
– Та як же ми стягнемося, Гнате Йвановичу? – аж просльозилася Тетяна, – Лісу нема...
– Допоможемо, – сказав так, ніби це була така дрібниця, про яку й говорити не варто. – Так – нема, а по нарядах – є... До зими і вселитеся, Таню.
Чи в ноги падати Чупруну, думала Тетяна, чи ще одну півлітру принести? Але Гнат Іванович відмовився:
– Спасибі, я вам не за могорич обіцяю, а по своїй солдатській совісті. Вирішили на правлінні побудувати в першу чергу хати нашим геройським інвалідам... Скажи, хай Настуня заяву напише і мені принесе.
Написала Настуня, віднесла і правління вирішило: допомогти збудувати хату Ількові Сторожуку, який має три поранення, шестеро дітей і чотири нагороди. Про цю радість не писала Ількові і Настуню просила, щоб не казала батькові.
– Хай уже додому прийде та сам побачить, – кивнула Тетяна на гору каменю і тесані стовпи, що лежали на подвір'ї.
Тетяна вже й стовпчики позабивала, розмірюючи площу під хату, вирішила, скільки вікон буде і який ганок стоятиме. На дві половини буде хата, вікна – широкі, стелі – високі. Колись стягнуться і на оцинковану бляху та вкриють...
– Мамо, а ви листа Настуні забули дати, – перебив Петрусь материні мрії.
– Справді, забула, – кинулася Тетяна в хату і винесла дочці синього саморобного конверта.
Настуня взяла його і побігла за хату – хотілося прочитати самій, без свідків. Вона ще ніколи не одержувала листів. Записки отримувала, а листи не надходили. Настуня нетерпляче розірвала конверт...
"Лист до Настуні Сторожукової від Милентія Магура, пущений 26 квітня 1949 року в Кам'янці, – прочитала Настуня. – Добрий день чи ранок, шановна і дорогая Настуню! У моєму житті сталося (закреслено), й я не знаю, що мені робити в такому положенії. Я хочу сказати тобі, що я (закреслено), але я не знаю, чи ти (закреслено). Прошу дати мені зразу відповідь на мою дільницю в Кам'янку або в районний відділ міліції для вручення старшому (закреслено) Милентію Магуру. Жду отвєта, як соловей лєта. Якщо (закреслено), то мені буде дуже погано. Остаюся, Милентій Гр. Магур."
Настуня аж зайшлася від сміху. Прибігла мати:
– Що це з тобою?
– Ой помру, мамо, – подала матері листа. – Прочитайте.
Тетяна прочитала і сказала серйозно:
– Від цього не помирають. І він хлопець славний. Смирний, роботящий, чи когось іншого виглядаєш?
– Нікого я не виглядаю, мамо...
– Знаю... То, дочко, не для тебе птиця, – натякнула Тетяна.
– Ви про що, мамо?! – аж скрикнула Настуня.
– Про те, що сама знаєш... Чула я, що тобі Мірошник говорив... І з голови викинь, і не згадуй. Уже й так люди по селі язиками плещуть...
– Що?! – перелякалася Настуня. – Я нічого не чула, мамо.
– Зате я знаю. Хай бог криє і боронить таке чути, – застерегла Тетяна і пішла до хати.
* * *
До півночі засиділися Мартинюк і Вигдаров з Іваном. Хоч і бували вони часто у Степовому лісництві, та кожний день міг принести якісь неждані новини. Іван розгорнув перед вченими саморобну карту і розказував про те, як ідуть посадки на кожному квадраті.
– Із зими саджанці вийшли міцними. Пересадити довелося незначну площу, – доповів Запорожний, – зберегли ми і розширили наш розсадник. Так що на осінь зможемо самі забезпечити себе саджанцями і тисяч триста дамо сусідам.
– Поздоровляю вас, Іване Трифоновичу! – обняв Запорожного Мартинюк.
– Ще рано, Семене Петровичу. Нам ще треба пережити літо, – зітхнув Іван, – я не знаю, чи витримають спеку наші сіянці.
Треба поливати, Іване Трифоновичу.
– Чим?
– Водою.
– У нас нема жодного метра труб. І не буде.
– Та-ак, – протягнув Мартинюк. – Що ж робити?
– Будемо сподіватися на бога, – посміхнувся Вигдаров. – Як на шостій ділянці, Іване Трифоновичу?
– Норма, Василю Олександровичу. Проти інших ділянок відставання незначне.
– Таємниці? – запитав Мартинюк.
– Ні, – відповів Вигдаров. – Іван Трифонович переносить наш експеримент на польові умови.
– Чому ж не доповідаєте? – з потаємним невдоволенням запитав Мартинюк.
– Про шосту ділянку ви знаєте, Семене Петровичу, – відповів Вигдаров, – а доповідати ще рано...
– Що ви скажете, Іване Трифоновичу? – звернувся Мартинюк до Запорожного.
– Сосонки прийнялися і ростуть без... торфу...
– Про ці досліди мені відомо, є щось новіше?
– Є, – сказав Запорожний.
– Що? – розпирала цікавість Мартинюка.
– Ми вже посадили цієї весни двісті гектарів сосни без торфу...
– Та ви що? – аж підскочив на стільці Мартинюк. – Ми вам не давали таких рекомендацій, товаришу Запорожний! Ви не мали права йти на цей безглуздий риск.
– У мене не було іншого виходу, – спокійно сказав Запорожний.
– Ви повинні виконувати інструкції, вироблені нашою науково-дослідною станцією, – підкреслив Мартинюк. – Гадаю, вам ясно?..
– До ваших інструкцій, Семене Петровичу, мені треба тисячі тонн торфу, – нервово запалив цигарку Запорожний. – А в мене його залишилося тільки на площу, відведену під розсадники. Облземвідділ і райком партії вимагають з нас не виконання інструкцій, а план. План! А я не бог.
– Так, – барабанив пальцями по столі Мартинюк. – Чому ж про це не сказали мені ви, Василю Олександровичу?
– Я не знав, що Іван Трифонович залісив таку площу без внесення торфу, – промовив Вигдаров.
– Василь Олександрович, справді, не знав, – підтвердив Іван. – За це буду відповідати я, Семене Петровичу.
– А не багато ви берете на себе? Якщо дізнаються в області – покладете партквиток.
– Багато, але треба комусь брати. Я впевнений, Семене Петровичу, що метод Василя Олександровича – єдиний наш порятунок, – сказав Запорожний.
– Що ж, рятуйтеся, але це справа, Іване Трифоновичу, дуже серйозна.
– Безперечно, – погодився Запорожний. – Або ми будемо садити ліс, або будемо чекати, поки нам якісь добрі дяді навезуть гори торфу... і не посадимо жодного гектара.
– Категоричність, Іване Трифоновичу, протипоказана науці, – зауважив Мартинюк. – Над проблемою залісення пісків я працюю все своє життя.
– Це відомо, Семене Петровичу. – Іван уже був і не радий, що саме сьогодні відбувається ця розмова, хоча розумів, що вона неминуча..
– Я поважаю Василя Олександровича, – Мартинюк ледь помітно кивнув головою, – але факти – річ уперта. Саджанці приймаються і без торфу, як довів Василь Олександрович, і навіть ростуть рік-два, а потім... пробачте, гинуть. Василю Олександровичу, я кажу правду?
– Правду, – ніби на суді відповів Вигдаров.
– Це показали довгорічні досліди, – провадив далі Мартинюк, – тоді яке ж ми маємо з вами право йти на таку... авантюру, даруйте на слові? Нам ніхто не проспіть, якщо ми поховаємо в пісках мільйони... Як директор станції я змушений буду про це доповісти. Пробачте – мушу. Ваша поведінка, Василю Олександровичу, мене також дивує.
– Я повторюю, Семене Петровичу, що рішення висаджувати сосну без торфу – прийняте мною, – офіційно підкреслив Запорожний, – самостійно... Крім того, я написав листа до обкому партії з проханням мобілізувати всі наукові сили області і республіки на розв'язання проблеми механізації посадки лісу. Ви одержали копію?
– Ще взимку, – відповів Вигдаров.
– Механізація – не наша сфера, товаришу Запорожний, – відрізав Мартинюк.
– Ото й погано, що ми ділимося на оці сфери. А ми не можемо виконати такий масштаб робіт руками й лопатами. Я вам ще сто років буду отут копати ямки, прийдете – побачите... Мені пора, пробачте. – Запорожний підвівся з-за столу.
– Ходімо подивимося, що там курсанти наші роблять, – запропонував Вигдаров.
– У мене болить голова, ви вже, будь ласка, без мене. – Мартинюк попрощався.
Задорожний з Вигдаровим ішли вузенькою алеєю до гуртожитку.
– Буде неприємність, – чи запитав, чи ствердив Задорожний.
– Буде, Іване.
– У мене не було іншого виходу, Василю Олександровичу, – повторив Іван, – або посаджу з торфом – не виконаю плану, або виконаю план – порушу інструкції...
– На що ж ви сподіваєтеся, Іване Трифоновичу? – зупинився Вигдаров.
– На вас.
– Дякую.