– Він почав свою діяльність із дуже, я б сказав, важливого. Він дав населенню воду. Це з його ініціативи очистили, розширили джерело з холодною, як лід, водою біля скель Таз-Каю, на південно-східній околиці міста. Закрили його. Після очищення води в джерелі стало більше, і вона посмачнішала. Від цього джерела чавунними трубами провели воду в місто. Тепер на вулицях, куди не глянь, дзюрчать, хлюпочуть водограйчики.
Абдурешид-ефенді добродушно всміхнувся і штовхнув плечем швагра:
– Річ же не тільки в міському голові. Що міг би голова без вас, без щирої допомоги друзів?!
Сулейман Алі зневажливо махнув рукою, повернувся до нього і насупивши брови.
– Про щиру допомогу говорите?.. Ми надавали таку ж допомогу і колишньому голові управи. Та він не зміг упорядкувати навіть місток довжиною в шість аршинів у маале Елекчі... – Торкнувся долонею плеча Усеїна-оджи. – Ви тільки уявіть собі, у Карасубазарі виходити вночі на вулицю було небезпечно. Темрява. Там когось пограбували, там убили, там викрали дівчину... усе що завгодно! Абдурешид поставив на вулицях міста карбідні ліхтарі. Тепер люди вечорами ходять одне до одного в гості. Сьогодні в міській управі, кажете, йшлося про будівництво електростанції? Питання це особливо цікавить людей із набитими гаманцями. Значить, Абдурешид-ефенді в будівництві електростанції не буде мати нестачі коштів... Та що й казати, важко перерахувати все, що зробив для міста мій зять. Однак, шановний Усеїне-ефенді, мій зять зробив ще одну дуже важливу справу... Таку, що не можна порівнювати з жодною іншою його справою. Абдурешид-ефенді випустив у світ "Ветан хадими"...
Коли Сулейман Алі вимовив ці слова, Усеїн-оджа здригнувся, немов у серце йому встромили одночасно сто стріл, він навіть притулив ліву руку до грудей.
За столом запанувала тиша.
Вечеря закінчилася. У кімнаті з'явилася Медіне-ханум і почала мовчки прибирати зі столу. Абдурешид-ефенді запропонував гостю пересісти на диван, щоб почуватися вільніше. А він сам і Сулейман Алі розташувалися в кріслах. На низенький інкрустований кольоровим деревом столик біля дивана Абдурешид-ефенді поклав табакерку і попільницю з мушлі.
– Пустив у світ – це так, – чемно зазначив Усеїн-оджа, продовжуючи перервану розмову. – Однак не вберіг. – Підклавши під лікоть подушку, обернувся до Медієва: – Молода інтелігенція Криму дуже вам вдячна, ефенді. Але картина, що постала переді мною сьогодні... – опустив очі, глибоко зітхнув. – Ви, Абдурешиде-ефенді, голова міської управи, невже не змогли стати на шляху тих ломиносів, не могли це зупинити?
Слова гостя пролунали як докір Медієву: мовляв, дитину, яку ви народили, ви ж і занапастили. Той уважно подивився на вчителя і зрозумів, що цей сумний крик вирвався з його серця. І вирішив не квапитися з відповіддю. Треба заспокоїтися і зібратися з думками, щоб доречно відповісти своєму гостю. Передові люди стали останнім часом занадто нетерплячими в судженнях. А це в нинішній ситуації, під час розгулу реакції, може коштувати й голови. Народ терплячий. Він змушений терпіти. Що залишається тому, хто позбавлений можливості дбати про себе?.. Усі наче на зупиненому посеред штормового океану кораблі, на якому немає капітана, і комусь треба спрямувати його до берега.
Тоді, коли видавалася "Ветан хадими", читач знаходив у ній для себе хоч якісь живі думки. Газета розтлумачувала народу несправедливість існуючих порядків. І народ почув голос правди.
– "Ветан хадими" закрилася за наказом із Петербурга, – промовив стиха Абдурешид-ефенді; він завжди розмовляв тихо; навіть у хвилини роздратування ніколи не підвищував голосу. – На жаль, представники високої влади не прислухалися до моїх прохань. – Повільно водячи кінчиками зігнутих пальців по краю столика, він опустив голову, не піднімаючи голови, продовжував: – "Ветан хадими" закривали й торік... Чимало довелося попобігати, просити високі чини, давати хабарі, і якось нам вдалося знову відкрити свою газету. Правда, з умовою, що вона буде виходити лише раз на тиждень... Тоді ми знайшли спільну мову з повітовим управлінням. А цього разу... – Медієв затих і, щось вирішуючи, почав загинати по одному довгі тонкі пальці лівої руки. Було помітно, що він із чимось внутрішньо згоден, а проти чогось заперечує; його губи від хвилювання тремтіли.– Чи зможемо ми цього разу домогтися відродження "Ветан хадими", сказати важко. Часи настали дуже складні. – Помовчавши, підняв на Усеїна-оджу зелені замислені очі і, розправивши плечі, повільно відкинувся на спинку крісла. – Хоч і складно, проте сидіти, склавши руки, не маємо права... Якщо пам'ятаєте, я цікавився у вас, хто з російських письменників зараз у Ялті. Я не просто так про це запитав... Нам би дуже міг допомогти Лев Толстой.
– Толстой? – перепитав Токтаргази. – Просити його про допомогу?! Надто вже він здається недосяжною горою.
– Ну що ж нам тоді робити? – розвів руками Сулейман Алі.
– Що робити... Я саме про те й думаю, що робити... Може, нам варто знову зустрітися з муалімом Гаспринським і поговорити, порадитися?..
– Про що? Чи не хочете ви знову створювати нову газету? – запитав Токтаргази не без сарказму.
– Зовсім ні! Про організацію нової газети зараз не може бути й мови, – спокійно відповів Медієв. – Йдеться про загальну спрямованість, про критичне висвітлення дійсності в "Терджимані".
– Ми вже одного разу з цього приводу радилися з ним, – сказав Усеїн-оджа й обтрусив попіл із цигарки в мушлю. – Здається, ви про це ще не забули, Абдурешиде-ефенді?
– Не забув, – посміхнувся Медієв. – Але ми змушені говорити з ним іще раз. Не можна сказати, що старий нас не розуміє. Ще й як розуміє. Але він дуже обережний... Тому що він – людина двох століть.
– Тоді муалім був нездоровий, – сказав Токтаргази примирливим тоном.– Застудився, коли повертався на пароплаві з Варни. Може, це теж вплинуло на хід розмови... Хоча навряд! Він частенько полюбляє говорити: "Зачекаємо до кращих днів!.." Кращих для кого? Тоді...
– Тоді треба говорити правду чітко й голосно. Хто це мусить робити? Це мусить робити "Терджиман". Інших засобів і можливостей у нашого народу немає. Тому поговорити з ним доведеться серйозно й поставити умови.
– Зачекайте, зачекайте... – поморщився Сулейман Алі. – По-моєму, буде нетактовно з вашого боку ставити Ісмаїлу-муаліму якісь умови. Гаспринському зараз п'ятдесят сім, а Абдурешиду-ефенді тільки двадцять вісім років. Ви вдвічі молодші за нього. До того дня, коли ви ще тільки з'явилися на світ, Ісмаїл Гаспринський уже закінчив Сімферопольську російську гімназію, Воронезьке військове училище, одержав освіту в московських професорів, жив у Парижі, Стамбулі, Мадриді...
– Не забудьте додати, що проводив час із вродливими дівчатами, напівмавританками-напівіспанками у палаці Альгамбра, – сміючись, додав Медієв.
– У Каїрі видавав арабською мовою газету "Ельнахза", – продовжував Сулейман Алі, ні на мить не перервавши тираду і пропустив жарт зятя повз вуха. – У знаменитому залі дебатів "Континенталь" виступив із промовою про освіту й культуру мусульман.
– І нарешті, повернувшись до Росії, одружився з дочкою приволзького купця Ісфендіяра Качурина Зоре-ханум, став батьком трьох синів і трьох дочок... Так, усе це було до моєї появи на світ, і я про це добре знаю. І всі ми ставимося з належною повагою і до віку Ісмаїла-муаліма, і до його заслуг. Але чи не здається вам, дорогий швагро, що він зовсім не зважає на час?
– Та він просто дорожить своєю газетою, чорт забирай! Невже ви не розумієте?.. – сердито вигукнув Сулейман Алі. – Тому, хто знає, як він її створював, легко його зрозуміти, – знітившись від своєї гарячкуватості, він трохи помовчав, а потім продовжив уже спокійним голосом: – Мені якось пощастило натрапити на книжку Льоманова про Ісмаїла Гаспринського. Вірніше, це не книжка, а рукопис. Ісмаїл Льоманов свого часу викладав російську мову в татарській школі й одночасно співпрацював із редакцією "Терджиману". Біографія Гаспринського була написана ним у 1893 році, до десятиліття з дня виходу першого номера газети "Терджиман". Рукопис відправили в Одесу для проходження цензури. Цензура ретельно переглянула рукопис і викинула з нього великі шматки, нарешті дозволила випустити окремою книжкою. Однак книжку чомусь так і не було видано. А через десять років, коли святкувалося двадцятиліття "Терджиману", знову зайшла мова про видання автобіографії Гаспринського. І цього разу нещасливий рукопис із невідомих причин потрапив "до шухляди" і залишився там, забутий усіма. Але мені пощастило. Я бачив своїми очима цей рукопис і навіть із задоволенням його прочитав... На першій сторінці рукою самого Гаспринського було написано: "Прибуток від видання цього твору передати на користь спеціальної школи для дівчат". Отож, прочитавши цей рукопис, я й дізнався історію створення Гаспринським його дітища – газети "Терджиман".
Молодий Ісмаїл Гаспринський, коли ще викладав російську мову учням медресе, знайомиться з таким же молодим і не менш освіченим юнаком Асаном Нурі. Гаспринського вразило, що його новий знайомий досконало володіє кількома мовами – російською, французькою, німецькою, перською, арабською, не кажучи вже про рідну кримськотатарську. Вони заходять у кав'ярню готелю "Європа", сідають на міндері в прохолодній кімнаті, прибраній у напівсхідному-напівєвропейському стилі, замовляють по фільджану кави, і, звичайно ж, між ними зав'язується розмова про життя. Гаспринський чимало дізнався про Асана Нурі.
Народився Асан Нурі в селі Айвасилі, у 1860 році поїхав до Стамбула
вчитися – закінчив там школи дарульмаариф[65] і дарульталім[66], потім продовжив навчання в Джемієт-Аліє та Османіє[67]. Працює в Міністерстві закордонних справ. У 1876 році разом із турецькими революціонерами бере активну участь у русі за скинення з престолу султана Азиза; стає одним із організаторів замаху на султана Абдул-Хаміда. Однак спроба не вдається. Асану Нурі доводиться переховуватися, щоразу змінювати помешкання. Довідавшись, що за наказом султана Абдул-Хаміда поліції все-таки вдалося натрапити на слід багатьох учасників замаху, і тепер таємна агентура посилено розшукує і його, Асана Нурі, він швиденько сідає на французький пароплав і рушає до Європи.
Об'їхавши півсвіту, Асан Нурі в 1879 році повертається до Криму.