Був з ордою і Калга-султан.
Та й то ще не все. По тридцять дві пари величезних чорних буйволів волокли під Чигирин чотири страшенні "ломові" гармати на таких тяжких колесах, що на пів-аршина вдавлювали собою степову землю-цілину, та ще п'ять тисяч двогорбих верблюдів і дромадерів та сотні тисяч коней — сотні табунів проволокли на собі двадцять сім батарейних гармат, сто тридцять польних, шість мортир під бомби в сто двадцять пудів, вісім тисяч возів з бойовими запасами, десять тисяч повозок з сухарями. Самих пастухів і погоничів пригнали кілька десятків тисяч.
Таке страховище! А він — Юрась, один як перст та худий, блідий, а голова все сивіє й сивіє... Невже ж і не доля?
Кругом Чигирина — тисячі наметів. Цілий город наметів! Де вже Чигирину до самого тільки стану Юрасевого! Оком не окинеш всього! Табуни коней, гурти верблюдів, буйволів, овець, — буде чим годуватись окрім того, що можна грабувати для їжі й для лакомства по всій Україні.
На сонці вилискуються, аж горять, македонські й турецькі щити, арабські списи, панцирі; цілий ліс корогов полощеться у повітрі.
А намети Юрася й Асан-Кара-Мустафи-паші! Се якісь храми, не намети, храми з куполами, з главами, з золотими на главах яблуками і полумісяцями... На десятки верстов горить золото полумісяців... Полу місяці так і кричать: "Все наше! Половину світу вже забрали — заберемо й Україну..."
Юрась сидить у своєму наметі на багатім турецькім дивані і щось пише. Рука йому прудко бігає по золотообрізному папері, мов силкується піймати що: що ж друге, як не думи свої! Потім рука зупиняється, сам він мов щось згадує, до чогось прислухається, чи придивляється до чогось далекого і невидимого...
У намет входить хтось чорнявий — не то волошин, не то гречин.
— А, се ти, пане Астаматій?
— До нуг панських, ясновельможний ксьондже.
— А що у Кара-Мустафи? Скоро наші гармати заговорять?
— Чекаємо Каплана-паші.
— Добре. А я намірився перше ознаймувати про себе універсалом. Нічого не чути з Запорогів?
— Приїхали звідти деякі ватажки — Пелех, Яворницький.
— А сам Сірко?
— То якийсь хамелеон: і москаля самого, і московського гетьмана, і нас самих за носи водить степова лисиця.
— Так я думаю ту лисицю курятиною виманити із нори універсалом. Я вже й написав його.
У намет увійшов Іван Яненко, родич Юрасів.
— Добридень, ясний князю!
— Бувай здоров, Івасю. Маєш новини до мене?
— Маю, ясний князю. Чути, що до москалів прийшла підмога — Комлики з князем Каспулатом Муцаловим... Час би й починати.
— Час, і я думаю. А все ж я ознаймую про себе універсалом. Він у мене готовий. Візьми ось прочитай голосно, а ми з паном Астаматієм послухаємо. Сідайте, панове.
Юрась подав Яненкові свій універсал. Той став читати:
"Божою милостию ми, Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, великий князь український і сарматський, гетьман запорозький український і всеї України дідич,
Славному війську запорозькому низовому з кошовим отаманом Іваном Сірком, і кому відати належить, всему курінному отаманню і всему товариству старшому і молодшому, панам полковникам і всій старшині полковій, і всему православному духовенству, всему козацькому воїнству і поспільству ознаймуєм сим нашим листом нашу волю і найсердечнійше поздоровленнє.
Відомо вам всім, до якого пониження вороги наші, видячи непевність синів України, довели її".
Але їм не прийшлось дочитати. Скрізь по стану завили сурми до бою.
Усі паші були вже на конях, як Юрась вискочив із свого намета. Корогви, мов вітром, носило по полю, бо треба було перестріти Ромодановського й Самойловича, що вже з своїми силами на орди Мурад-Гірея і Калги-султана, мов сарана, несподівано налетіли і мало у Тясмин не загнали. Та може й загнали б, коли б від Мурада-Гірея не прискакав до Ромодановського ханський осавула, знайомий нам татарин Тегай.
Ромодановський і Самойлович керували боєм через своїх трубачів і гінців, стоячи рядом на високій могилі, як перед ними, мов із землі, виріс Тегай. Його козаки допустили до Самойловича й Ромодановського, яко посланця ханського. Тегай подав Ромодановському якийсь клаптик паперу. Той розгорнув папірець, накинув очима, затрусився на сідлі і трохи з коня не впав.
— Де мій син? — не своїм голосом спитав він татарина.
— У обозі його милості Мурад-Гірея-хана.
— Чи ви при розумі, князю Григорію Григорійовичу? Нам переставати битися, коли мої козаки скоро всю орду із обозом загонять у Тясмин!
— Обоз... Христом Богом прошу — перестаньмо!
І сам Ромодановський велів своїм трубачам трубити спокій, а гінці його полетіли з тим же гтриказом.
— Видиш? — сказав князь Тегаю. — Гони до хана і доложи, що я сповнив його... — він не знав, що казати, — його просьбу... його волю...
Татарин, як птиця, полетів до Мурад-Гірея і до обозу.
— Що ти заподіяв, князю! — сплеснув руками Самойлович.
— Сина спас... Чи не спас?.. Може його голова уже на списі...
Боярин князь Григорій Ромодановський мав сина Андрія. Усі надії свої, усі свої гордощі, славу свого роду — усе те старий князь покохав у своєму Андрійкові. Молодий князь був і вродливий, і щирий, і відважний вояк. І сю надію старого князя спіткала зла недоля.
Ще за гетьманів Дорошенка й Многогрішного, у кривавій потребі на Чорному Шляху з ордою, молодий князь попав у полон, і вже десять літ пив воду бахчисарайських фонтанів, а інколи й доповняв їх слізьми своїми. Ніякого окупу не хотіли брати татари за молодого княжича, бо був він для Криму дорогим закладом: через сина-полоняника вони грізного батька в узді держали.
Так і тепер, 3-го серпня 1678 року доля України була в руках у Ромодановського, а він її впустив, покинув на іграшку темної сили, бо у руках Мурад-Гірея-хана була голова його сина, його гордощів.
От як він крикнув: "Христом Богом прошу — спокій! Приказую спокій!" І ото як Самойлович, заломивши руки, аж простогнав: "Що ти заподіяв, князю!" Ромодановський подав Йому той клаптик паперу, що привіз Тегай. На тому клаптикові Мурад-Гірей написав, що як тільки Ромодан перепинить йому дорогу до Чигирина, то нехай жде від хана кривавий гостинець — "облуплену і набиту соломою кожу з голови його сина-полоняника..."
— Мій син там, в обозі Гирея, — сказав князь, показуючи на берег Тясмина, де бились козаки и москалі з татарами.
А під Чигирином в той час було чисте пекло. Ломові гармати й мортирі вже кинули в город більш тисячі ядер та до чотирьохсот бомб. Город і замок палали як страшенні панікадила.
Юрась і Асан-Кара-Мустафа-паша стояли на правому березі Тясмина і дивились на бій там, за Тясмином, де Ромодановський і Самійлович, здавалось, от-от задавлять московськими ратями й козаками орди Мурад-Гірея та султанових яничар і шагів з Волохами й Молдаванами. Мов демони із самого пекла носились від краю до краю кривавого бою, сиплючи дощем стріл, косоокі Комлики. Кара-Мустафа-паша гнав щохвилини своїх чаушів з своїми приказами то в той, то у другий кінець кривавого поля. "Шнурок, шнурок!" — мов живе щось колотиться під черепом у Юрася і піднімає йому на голові волосся. "Сивіє, сивіє моя голова!" — І перед його очима Акерман і задавлені шнурками тринадцять пашів.
— Що ж се таке? І Юрась, і Кара-Мустафа не ймуть очам своїм віри... І московські, і козацькі легіони б'ють відбій... Якась мішанина... Щось невимовне... Назад посунулись страшні легіони...
— Алла! Алла! Алла! — пронеслось там по полю.
Юрась і Кара-Мустафа стояли рядом, черкаючись стременами.
— Аллах керим! Аллах акбар! — і Мустафа, перегнувшись на сідлі, обняв Юрася. — Україна — твоя!
І в той же мент під ними колихнулась земля... Пекельне полум'я з димом, здавалось, піднесло Чигирин і город, і замок до неба і кинуло з неба на землю...
Чигирина не стало!
XXIII
Не стало Чигирина — не стало й правобережної України. Понесли тогобічні Українці свою душу і усе, що з душею і житєм людським з'єдналось, на сей бік — у Полтавщину, Чернігівщину й Слобідчину. Нескінченними валками-обозами потягнулась тогобічна Україна у свою нову обітовану землю. Покинуті зостались церкви святі й хати зруйновані, і ставочки, й садочки. І стала тогобічна Україна — пустиня... І прозвались ті часи України — "руїною". Зостались на тім боці тільки два малесенькі клаптики України — святий Київ і самостійна Січ-Запорожжя, і в тих клаптиках заховалась душа України...
Який же то невимовний плач зчинився в Київі і у Січі, як над ними прогриміла звістка, що Чигирина вже не стало. Плачем великим плакали запорожці, плакали як діти, навіть Сірко плакав, плакав Петро Халява!
Чи давно ж поховала у сиру землю Україна свого сина, першого сина, котрий на який-то час утер був заплакані очі своєї матері; всього двадцять літ пройшло з того часу, як вона його поховала; а що зісталось від того часу, що він був дав їй? Що сталось з його Україною, тогобічною, котра пишною трояндою розцвіла після Жовтих Вод, і зараз зів'яла, як тільки його положили в домовину?.. Тепер з тої України і сліду не стало.
Де ж тепер той, задля кого тогобічна Україна "руїною" стала? Чи щаслива ж його доля?
Обернувши в "руїну" цілий край, турки й татари з великою здобиччю, з достатками цілої України повіялись геть-геть у свою сторону... А Юрась учинив город Немирів своїм престольним городом.
Але де ж та Україна? Де його, Юрасеве, княжеське військо, де полковники, сотники, де корогви, гармати, де його пушкарі, джури, де вся гетьманська челядь? Нікого і нічого нема!
— Чом же вони не йдуть до мене? — питав сам себе князь України, виглядаючи із вікна свого "палацу" в Немирові.
Щось зле закипає на душі у Юрася.
Ще як турки й татари не повертались з України, він через своїх гінців порозсилав універсали по всіх городах, де ознаймував, кому видати належить, що він кривавим бенкетом, кривавим вином упоїв ворогів України — москалів і лівобережних "зрадників" — козаків, і тепер велить всім полковникам і старшині поспішати до Немирова, щоб присягтись своєму князеві за всю Україну і за військо.
І посланці його пропали!.. Чом же не вертаються? Чом не вертаються до нього батькові полки? Бояться турків?
— Так я ж на що? Турки тепер — моє військо!
А вже й турків нема, ані посланці не вертаються, ані полковники не йдуть.
Він посилає Астаматія, свого "наказного гетьмана", з невеличкою купкою козаків, що держались ще старого козарлюги Васюти Макогона, щоб "канчуками зігнали" до нього "тих лайдаків — полковників і сотників", і козаки, як горобці від яструба, розлетілись.
Вернувся Астаматій один.