Микола вхопив рушницю й крикнув: "Вважай-но, Чінкадавіне!". Ледве він це сказав, як гримнув постріл, і сокіл упав в море.
Що сталося з індіянином, можна собі уявити. Він здригнувся й за мент лежав, мов мертвий, на землі. Тіло йому тремтіло, він боявся підвести очі. Чінкадавін одразу згадав страшного поганського бога Тупана, або громовика, який був пострахом для індіян. І тепер він був певний, що його пан, який від недавнього часу творить все нові й незрозумілі діла, це не був звичайний каціке Микола, а таки самий бог Тупан.
Микола, сміючись, підійшов до індіянина й почав гладити його й промовляти лагідно, як лише вмів, щоб не боявся, щоб підвів голову й устав. Нарешті Чінкадавін розплющив несміливо очі, підвівся трохи і, стоячи навколішки, простягнув до свого пана тремтячі руки, наче хотів просити його про помилування. Із безмірного жаху перед Миколою він не міг промовити ані слова.
Тепер тільки Микола зрозумів, що індіянин вважає його коли не за поганського бога, то щонайменше за надзвичайно могутню людину, й почав собі дорікати наш козак, чому не попередив Чінкадавіна й не роз'яснив йому, в чому справа. Отож він підвів Чінкадавіна, хоча той ніяк не хотів на це згодитися, обняв, показав рушницю й намагався пояснити індіянинові, що це вона стріля, а не якесь божество. Потім набив її при ньому й дав джурі в руки, щоб сам переконався, що тут немає нічого надзвичайного. Та Чінкадавін, що вже трохи оговтавсь і почав вірити Миколі, відмовився й прохав, щоб за нього стріляв його пан. Тоді Микола вибрав ціль, примірився й стрельнув.
Мало бракувало, щоб наш дикун вдруге повалився з переляку на землю, бо те, що він бачив і чув, здавалось йому незвичайним і надлюдським: дерево, яке саме вибрав Микола за ціль, було пробито кулею. Микола підійшов й звернув на це увагу свого джури, який з тривогою наблизився до дерева й дивився, мов своїм очам не вірив. "Ось бачиш, Чінкадавіне, — сказав Микола, — тепер нам нічого боятися нападу ворогів, коли маємо в своїх руках ці штучні блискавиці й громи".
Тим часом наближалася ніч. Усі переживання сьогоднішнього дня скінчилися. Микола ніколи ще не спав так солодко, як тої ночі, бо ж це вперше від дня свого пустинного життя на цьому острові він почув себе майже щасливим. Перед ним відкрилося нове життя, можливість повернення здавалась йому вже не уявною, а дійсною.
Другого дня поскладали наші острів'яни всі врятовані речі в гущавину й прикрили їх галуззям, щоб вберегти хоч трохи від непогоди. Потім, як тільки почався відплив, сіли на пліт і попливли вдруге до розбитого корабля. Цього разу взяли вони з собою два добрих весла й тому пливли далеко швидше, як уперше. "Що ж брати тепер?" — думав Микола. Потім вирішив набрати насамперед дощок, збити з них подвійний поміст і оцим способом привозити речі сухішими, як уперше.
Після цього знову перешукав він усі речі та й з їх великого числа вибрав щонайпотрібніше.
Між іншим цього разу постановив Микола з шести гармат, які знайшов на кораблі, взяти хоч одну. "Здасться, — думає він. — Місце, де складаємо речі, незміцнене, а якраз на цім боці острова звикли дикуни висідати на берег. Правда, рушницями й пістолями оборонятися можна легко, коли б вони хотіли на нас напасти, та гармата краще їх налякає. Як почують один тільки вистріл, то, здається, не зважаться вже ніколи пливти до мого острова. Та ще як матиму гармату, можна буде гасло дати кораблеві, котрий, може, колись припливе сюди, що на березі є європеєць".
Крім гармати, забрав Микола ось що: по лантухові жита, ячменю і гороху, скриньку цвяхів та шруб, десяток сокир, барило пороху й куль, вітрило та гострило, щоб гострити сокири, ножі та інше знаряддя.
До припливу треба було ще довгенько чекати, й Микола оглянув, у якому стані корабель. Вода підійшла значно виїцр, а хвилі вдиралися в нутро й поодривали багато дошок з обох боків. Отже, для Миколи було очевидно, що при першій невеликій бурі з судна зістануться тільки розбитки, тому вирішив він поспішати з перевезенням речей. А що вітер дув у бік острова, острів'яни наші не ждали припливу, але, напнувши вітрило й гребучи, швидко дісталися до берега. По дорозі Микола надумався й почав дорікати собі, чому не врятував разом із речами і грошей.
Щоб узяти собі цей скарб, і думки навіть не було в запорожця. "Та цілком можливо, — міркував він, — що власник цього судна ще живе й припливе колись сюди, щоб хоча дещо врятувати з розбитого корабля, а тим часом зірветься буря — й судна і сліду не лишиться. Отже, не годиться рятувати лише те, що мені здасться. Треба врятувати й чужі гроші, що складають, може, єдине майно людини, й од якого, може, залежить її щастя, а то й життя".
І тому, вивантаживши речі на березі, Микола вернувся до корабля. Насамперед він узяв гроші. Крім цього, забрав іще дві тачки, багато одежі й білизни, всяке знаряддя, ліхтарню та скриню, яку знайшов на столі капітана, а також одрізав од сувоїв шовку кілька шматків блакитних та жовтих на прапор. А що був приплив, пустилися наші острів'яни в дорогу. Хвилі і вітер гнали бистро сплав, так що козаки наші й незчулися, як опинилися біля берега.
"До ночі далеко й спати ще не пора, — каже Микола своєму джурі. — Ось покажу тобі, навіщо привіз гармату. Тільки дуже не лякайся, бо це страшніше за рушницю". Потім Микола набив гармату й наставив гирло так низько, що куля мусила зачіпати хвилі. Він хотів, щоб Чінкадавін добре міг бачити, як далеко вона полетить. Давши гасло Чінкадавінові, що стрілятиме, Микола підніс запаленого гнота до запалу — і тої ж миті розітнувся страшний гук. Хоча Чінкадавін чув уже вистріл рушниці й був попереджений, проте захитався й мало не повалився на землю, як першого разу. А куля, торкаючись моря, зникла вдалині. Та Чінкадавін із переляку навіть не добачив цього. Але, щоб показати Миколі, що він уже не боїться, промовив: "О, це здорово стріляє! Один такий вистріл вистачає, щоб прогнати тисячі ворогів, які б зважилися припливти на острів. Вони подумають, як і я, що це сам Бог — могутній Тупан".
Тим часом споночіло. Микола засвітив ліхтарню й почав переглядати документи, які взяв із капітанської кабіни. З них сподівався він дещо довідатися про власника корабля. Документи були писані англійською мовою, із них Микола дізнався, що корабель був англійський і називався "Liverpool".
Іще шість днів підряд плавали наші мореплавці до корабля, щоб перевезти все, що можна, бо навіть найменша дрібничка здавалася Миколі вартісною й необхідною. І за кожним разом усе збільшувалося та й збільшувалося Миколине майно.
Глава п'ята. Несподівані вісті
Англійські газети. Туга за
вітчизною. Відчай. "Життя
належить не тобі, але Вкраїні!"
Покора. "Боже, верни мене на
Вкраїну або пошли мені смерть!
День за днем минали у вивантаженні корабля, а на березі вже лежали цілі купи найрізноманітніших речей.
Чого тут тільки не було! Зброя з припасом до неї і куховарський посуд, одежа і астрономічні прилади, теслярський струмент і хліборобське знаряддя. Наприкінці— Микола почав навіть знімати з завіс двері й витягати разом із шибами віконні рами.
Погода стояла напрочуд гарна, але Миколу брав постійний острах перед негодою. "А що, як упаде зненацька злива?" — думав він і вирішив зарадити можливому лихові.
Отже, звелівши Чінкадавінові звозити з корабля заздалегідь вибрані й складені на помості речі, сам заходився накривати брезентом врятоване добро. Робота ця була нелегка, бо Микола працював, як личить доброму господареві.
Щоб не попідмивало речей дощовою водою, він зносив їх на сусідній пагорб і тут дбайливо вкривав просмоленим брезентом.
Переносячи важку скриню, взяту з капітанської кабіни, Микола зацікавився, що в ній, і одчинив. Скриня була повна книжок. Микола зрадів страшенно: він уже давно розшукував по кабінах книжок, але даремно, і тому жадібно почав їх переглядати.
Усі книжки були англійські.
"Ану, чи не забув я ще англійської'мови?" — подумав Микола й почав читати одну книжку. Це були якісь історичні оповідання. Хоча Микола й забув дещо по-англійському, але ж зрозумів усе написане. Почав переглядати далі. Наприкінці натрапив на цілу купу тонесеньких книжечок. Як здалося Миколі, це було багато примірників двох однакових книжок: Mercurius Politicus та Several Proceedings. Але, розглянувши уважніше, помітив Микола, що хоча на книжечках і стоїть один рік 1652, але різні числа місяця.
"Еге! то вони не однакові, та ще й вийшли цього року", — подумав наш острів'янин, і книжечки ці стали йому одразу якимись ближчими, немов недавній іще зв'язок з далекою Європою. Перегортаючи сторінки, побачив Микола незабаром, що там немає ні оповідань, ні історії, а подані події й новини з життя різних держав.
"Ось воно що! Це газети!" — скрикнув він радо, бо не раз чув од Джеймса, що в Англії новини друкують щотижня окремими книжечками, так званими газетами, розсилаючи потім передплатникам.
І пустельник наш жадібно припав до газет.
"А може, вичитаю дещо й про Україну?" — блимав несміливий вогник надії.
І так захотілось йому знати щось про Вітчизну, Боже, як захотілося! Але з розчаруванням стрічав лише новини про різні держави: Англію, Францію, Іспанію, навіть про таку дрібноту, як Генуя та Венеція, але про Вкраїну ані згадки.
"Читаєш, і немов нас і на світі немає або Вкраїна десь на відлюднім острові", — гірко подумав Микола.
І так тяжко, Господи, як тяжко стало на серці.
"Боже, чому така неправда? — думав він тужно. — Чому ми, один з найбільших народів світу, караємось тяжко, наймитами живучи на своїй власній землі? Чому забуті ми всіма людьми й Тобою, Господи? Чому?.."
І похилив голову козак. І вперше, здається, позаздрив тим щасливим народам, що мають свої держави, що знають їх, і шанують по цілому світі.
Життя, все життя віддав би за одну звістку! І довго сидів він отак непорушно в тяжкій задумі.
"Але хто ж нам винен, що не маємо досі держави? Хто?!. — вдаривши кулаком об скриню, люто скрикнув Микола. — Хіба є сила, щоб здавити нас, аби повстали одностайно? Свої!.. Свої!.. — простогнав він, задихаючись од болю.